|
|
Історія України Електронний підручник |
||
|
Тема 9 - Україна на початку ХХ століття |
|||
|
1. Соціально-економічний розвиток українських земель на початку ХХ століття. 2. Національно-визвольний рух на початку XX ст. 3. Українські землі під час Російської революції 1905-1907 рр 4. Післяреволюційна реакція. Столипінська аграрна реформа 5. Українська культура початку XX ст. 1. Соціально-економічний розвиток українських земель на початку ХХ століття.
Рис.9.1. Адміністративна карта України початку ХХ ст.
На початку XX ст. Україна у складі Російської імперії суттєво відставала у соціально-економічному розвитку від європейських держав. Процеси індустріалізації відбувались на українських землях повільніше, ніж у західноєвропейських країнах. До того ж рушійною силою цих процесів було некорінне (неукраїнське) населення. На економічну ситуацію в Наддніпрянській Україні початку XX ст. вплинула глибока економічна криза 1900-1903 рр. і застій, що прийшов їй на зміну, який тривав до 1909 р. Підприємці і банкіри, прагнучи подолати кризу, почали створювати монополістичні об'єднання, за допомогою яких вони ділили ринки збуту продукції, регулювали ціни, об'єднували дрібні фірми і закривали збиткові заводи і фабрики. Найбільш поширеною формою монополій у початковий період були синдикати - угоди самостійних у виробничому відношенні власників підприємств про спільну реалізацію продукції через спільно організовану систему збуту.
Рис. 9.2. Економічний розвиток Російської імперії В Україні одним із перших виник 1887 р. цукровий синдикат. 1902 р. був організований металургійний синдикат «Продамет», який зосередив у своїх руках дві третини виробництва чавуну і сталі Південної України. 1903 р. заснований синдикат «Продаруд». Значну роль відігравав синдикат «Продвугілля».
Рис.9.3. Економічний розвиток українських земель на початку ХХ ст. У 1909—1914 рр. економічна криза і застій змінилися прискореним підйомом української промисловості. При цьому роль і місце України в економічному організмі Російської імперії не змінились. Економічне зростання охопило головним чином вугільно-металургійну промисловість Донецько-Криворізького регіону, де працювали 50% всіх робітників промисловості України.
Рис.9.4. Металургійний завод у Юзівці На початку XX ст. царський уряд сприяв прогресу головним чином сировинних галузей народного господарства України і свідомо гальмував розвиток інших. Результатом цього стало те, що багато галузей промисловості, які були життєво важливі для українського суспільства, були у занепаді, і жителі України змушені були купувати російські або закордонні товари. Це спричиняло постійний відтік коштів з України. Загалом із України вивозилось набагато більше, ніж ввозилось. Вивіз товарів з України не мав відповідного відшкодування. За межі України і за кордони імперії в цілому йшло 75% отриманого в економіці прибутку. Розвиток сільського господарства Наддніпрянщини гальмувався на початку XX ст. малоефективним поміщицьким землеволодінням, у якому зосереджувались відсталі на пів кріпацькі форми виробництва, та селянським малоземеллям. Поміщикам, що мали багато землі, не обов'язково було перебудовувати свої маєтки на капіталістичній основі. Вони задовольнялися селянськими відробітками і орендними виплатами селян. Провідну роль в сільському господарстві України відігравало виробництво зерна, особливо озимої пшениці. Західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини на початку XX ст. залишались відсталим краєм. Перебудову західноукраїнської промисловості стримувала австрійська влада, яка намагалась зберегти українські землі як сільськогосподарський район, котрий мав постачати промисловим центрам імперії дешевий хліб, ліс, худобу і був би ринком збуту її товарів.
Рис.9.5. Розвиток економіки західноукраїнських земель Розвивалась тільки нафтовидобувна промисловість та деревообробна, які майже повністю знаходились в руках іноземних монополій («Галицько-Карпатське товариство», «Галичина»). Місцеві робітники отримували мізерну заробітну платню. У сільському господарстві, де капіталістичні відносини розвивалися повільно і дуже боляче для селян, панували великі дворяни-землевласники. Через це селяни нестерпно потерпали від малоземелля і безземелля. Життя примушувало їх орендувати землю на кабальних умовах у поміщиків.
Земельна нестача спричинила масову еміграцію селян за океан. Тільки 1900-1910 рр. з Галичини і Буковини виїхало понад 300 тис. селян. Закарпаття 1905-1914 рр. залишило понад 40 тис. осіб. Малоземелля і безземелля в селі, низька заробітна плата і сваволя підприємців щодо робітників у містах революціонізували селянське і робітниче середовище. 1902 р. на Харківщині і Полтавщині відбулися масштабні селянські виступи, для придушення яких царський уряд використав війська. 1900 р. в Харкові відбулася перша в Російській імперії першотравнева демонстрація, а 1903 р. велика кількість робітників України взяла участь у загальному страйку Півдня Росії, коли упродовж кількох днів зупинили роботу підприємства Одеси, Миколаєва, Катеринослава, Києва, був припинений рух на залізницях і міського транспорту. Одночасно відбувалися виступи студентів. 1901 р. у зв'язку з відданням у солдати 183 студентів Київського університету — найбільш активних учасників масового студентського руху — сталися масові студентські заворушення по всій імперії, в яких взяли участь й студенти Києва, Харкова, Одеси. Початок ХХ століття характерний для України завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900–1903 роках, пережила економічну кризу, 1904-1908 роки – позначені депресією, і лише в 1909-1913 рр., почалося промислове піднесення. Розвиток капіталізму на початку ХХ ст. в Україні йшов нерівномірно. На тих землях України, що входили до складу Росії відносно швидко розвивалось капіталістичне виробництво, як у промисловості, так і в сільському господарстві. Господарське життя тієї частини України, що знаходилась під владою Австро-Угорщини, цілком майже було сконцентровано в руках німецьких, австрійських капіталістів. 2. Національно-визвольний рух на початку XX ст. У Підросійській Україні соціальні утиски поєднувалися з політикою царського уряду. Переслідувались українська культура, її діячі, українська мова, преса, театр. Особливістю Західної України було те, що тиск влади доповнювався національним гнобленням з боку польських, румунських і угорських чиновників, великих землевласників і підприємців. Закономірним наслідком такого становища було посилення боротьби за поліпшення національно-політичного становища.
Рис.9.6. Українські політичні партії
Рис.9.7. Члени Харківської Української Студентської Громади - засновники РУП У цей час на політичну арену Наддніпрянщини почали виходити політичні партії, які прагнули очолити невдоволених існуючим становищем. Першою з них була Революційна українська партія заснована в Харкові 9 січня 1900 р. Дмитром Антоновичем. Головною метою партії було досягнення незалежності України. У своїй діяльності РУП спиралася на студентів, семінаристів, учителів інших представників української інтелігенції, на робітників низки підприємств. Але політичний напрям її був нечіткий через соціальну строкатість її членів. Це продемонстрував її документ — брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», головна думка якої містила в собі гасло «Україна для українців».
Рис.9.8. М. Міхновський
Рис.9.9. Брошура "Самостійна Україна" Через це від РУП відокремилась відверто націоналістична Народна українська партія на чолі з М. Міхновським. Але вона майже нічого не встигла зробити - надрукувала лише декілька антиросійських брошур та спробувала зруйнувати пам'ятник О. Пушкіну у Харкові. Через деякий час в РУП стався більш серйозний розкол. У ній поширився вплив загальноросійського соціал-демократичного напряму, і влітку 1905 р. з РУП вийшла група під керівництвом Мар'яна Меленевського та Олександра Скоропис-Йолтуховського, що заснувала Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»), яка на правах регіональної організації увійшла до складу РСДРП (меншовиків). Більшість членів РУП, лідером якої був економіст Микола Порш, не відмовившись від автономістської національної програми, в кінці 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).
Рис. 9.10. Микола Порш З 1900 р. в Україні
діяла Українська
соціалістична партія УСП ), очолювана Борисом Ярошевським, яка 1903 р. увійшла
до складу РУП. На відміну від Наддніпрянщини, в Західній Україні, яка входила до складу конституційної монархії - Австро-Угорщини, партії виникли ще у 80 - 90-ті рр. XIX ст. і на початку XX ст. національно-визвольний рух розвивався вже під їх керівництвом. Галичина поступово перетворилася на загальноукраїнський центр національного визволення.
Українські партії Галичини очолили масовий рух за автономію Східної Галичини, загальне виборче право, заснування у Львові окремого українського університету. Зростав національно-патріотичний рух молоді, що виявилось насамперед у діяльності масових молодіжних патріотично-спортивних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Однак активізація національно-визвольного руху спричинила конфлікт з польською , громадою Галичини, яка розглядала край як свій споконвічний. Цей конфлікт переріс у липні 1910 р. у збройні сутички на вулицях Львова, і знадобилося втручання уряду. Отже, на рубежі XIX і XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними, поглиблюється розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії. Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характерною ознакою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів. 3. Українські землі під час Російської революції 1905-1907 рр.
Соціальна і національна напруженість у суспільстві вилилася в Росії в революцію 1905—1907 рр., яка почалася після розстрілу у Петербурзі 9 січня 1905 р. робітничої демонстрації.
Революційні виступи в Україні набули масового характеру. Вже на початку революції, в січні - березні 1905 р., страйкувало 170 тис. робітників усіх губерній України. Влітку 1905 р. селянський рух охопив половину повітів. Почалися виступи в армії. У червні 1905 р. почалося повстання на броненосці «Потьомкін», яке очолили українці Григорій Вакуленчук (загинув на самому початку повстання) та Афанасій Матюшенко.
Рис. 9.13. Повстання на броненосці Потьомкін Через два тижні плавання Чорним морем броненосець із закінченням запасу палива і води змушений був здатися у румунському порту Констанца. Восени 1905 р. на чорноморському флоті підняли повстання 12 кораблів, очолене лейтенантом Петром Шмідтом, що служив на крейсері «Очаків». Але воно було придушене урядовими силами. Самого Шмідта наступного року було страчено за вироком суду. У листопаді 1905 р. на збройну демонстрацію вийшли три саперні роти, очолені підпоручиком Борисом Жаданівським. Цей виступ також був придушений урядовими військами. У грудні 1905 р. під впливом більшовиків, анархістів та есерів у Донбасі, Харкові, Олександрівську відбулися збройні повстання робітників. Після їх придушення революція пішла на спад.
Рис. 9.14. Революційні події в Україні Розмах революційних подій 1905 р. налякав царський уряд. 17 жовтня 1905 р. у розпал жовтневого загальноросійського політичного страйку, що паралізував економічне життя країни, вийшов царський маніфест, у якому проголошувалося перетворення Росії на конституційну монархію, дарування народові всіх демократичних прав і свобод, зобов'язання уряду скликати виборний представницький орган - Державну думу. Цей маніфест, як і сама революція, привів до пожвавлення українського національно-визвольного руху, який став складовою частиною революції. Молоді українські партії пропагували в масах ідеї автономії або повної самостійності України, вели боротьбу за скасування заборон на використання української мови, за усунення перепон на шляху до розвитку національної культури. В Україні відбувся справжній вибух національного життя. З'явились і відкрито поширювались масові періодичні видання — газети «Хлібороб» у Лубнах, «Громадська думка», «Рада» в Києві та ін. Перші успіхи були досягнуті у боротьбі за відкриття кафедр українознавства в університетах Одеси і Харкова. Велику патріотично-культурну роботу розгорнули відкриті з жовтня 1905 р. в Наддніпрянській Україні «Просвіти» — в Одесі, Києві, Миколаєві, Кам'янець-Подільському, на Полтавщині та Катеринославщині. До серпня 1907 р. в Україні діяло 35 «Просвіт». Однак при цьому так і не вдалося, за незначним винятком, домогтися українізації шкільної освіти.
Рис. 9.15. Газета "Хлібороб" Важливою подією тодішнього політичного життя стала діяльність української парламентської громади у Державних думах, яка висувала вимоги автономії України, розширення місцевого самоврядування, впровадження української мови і в освіті, і церкві, створення кафедр української мови, літератури і історії в університетах та учительських семінаріях, вирішення аграрного питання на користь селян. Революція 1905-1907 рр. змусила українські політичні партії визначатися з програмами, союзниками і методами боротьби. Не всім українським партіям вдалось оптимально вирішити ці дуже складні проблеми. Це було зумовлено тим, що вони були молодими, в їхніх рядах бракувало теоретиків, вони були змушені або протистояти, або йти на певні угоди з загальноросійськими партіями, які діяли в Україні. Ускладнювало становище усіх українських партій і те, що їхній електорат, і електорат загальноросійських партій був практично один і той же. Незначна частка українських робітників, інтелігенції, буржуазії ще більше ускладнювала становище українських партій під час революції. Вони повинні були вирішити для себе основну проблему, якому питанню надати в революції перевагу – національному чи соціальному? Українські партії обрали провідним у своїй боротьбі національне питання. Таким чином, в роки першої російської революції національно-визвольний рух в Україні охопив всі верстви населення і хоча боротьба різних соціальних верств української людності проти великодержавницької політики була різною за формами і методами, але переважну більшість українців об’єднувало прагнення політичних свобод і автономії України у складі демократичної Росії. Незважаючи на поразку, революція 1905 – 1907 рр. мала важливе значення в історії України. Вона сприяла піднесенню національної свідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху. 4. Післяреволюційна реакція. Столипінська аграрна реформа З 1907 р. самодержавство перейшло в наступ. Після «третьочервневого перевороту» (розпуск царем Миколою II другої Державної думи 3 червня 1907 р. з одночасним ухваленням нового виборного закону, що майже виключав участь у Думі представників селян і робітників) майже всі завоювання в національній і соціальній сфері, здобуті в попередні роки, були втрачені. Переслідувались опозиційні до влади політичні партії, закривалися профспілки, були страчені, кинуті в тюрми або заслані активні учасники революційного руху. Розпочався новий виток русифікації. Одна за одною почали закриватися «Просвіти» з підконтрольними їм установами, заборонялися українські друковані видання, відновилася заборона на вживання української мови у школах та інших освітніх закладах. Українські соціал-демократичні партії — УСДРП і «Спілка» не знайшли чіткої тактики своєї діяльності в умовах реакції. Лідери соціал-демократії почали шукати союзників в організованому 1908 р. між партійному політичному блоці українських ліберальних діячів. Таким політичним блоком було Товариство українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським і С. Єфремовим. У програмі ТУП висувалися такі вимоги: Ø парламентаризм як основа загальнодержавного ладу; Ø федеративна перебудова Росії як засіб забезпечення прав українського народу; Ø національно-територіальна автономія України у складі Росії. У своїй діяльності «тупівці» знайшли спільну мову з російськими думськими фракціями трудовиків і конституційних демократів (кадетів), але ті продовжували ставитись критично до українського питання.
Рис. 9.16. П. Столипін Одночасно з проведенням курсу на обмеження і ліквідацію демократичних прав і свобод царська влада вживала заходів, спрямованих на послаблення соціального напруження у суспільстві. Цю мету ставила столипінська аграрна реформа, що розпочалася 1906 р. Реформа, яка руйнувала селянську общину, створювала умови для економічного зростання селянства шляхом передачі їм земельних наділів у приватну власність. Таким чином, селяни мали перетворитися на фермерів. В 1907-1911 рр. в Україні на хутори і відруби виділилось понад 226 тис. селянських господарств. Щоб укріпити своє економічне становище, селяни (переважно заможні) користувались послугами Селянського банку: брали кредити під заставу своїх земельних ділянок. Не всі сільські господарі витримували ринкову конкуренцію. Багато хто розорявся. Коли борг не повертався, земля переходила у власність банку і продавалась ним.
Рис. 9.17. Українські селяни часів столипінської реформи. Таким чином, банківські операції призводили до подальшого розшарування селян. В Україні скоротились земельні наділи бідноти з 3,7 десятини у 1907 р. до 2,2 1916 року. Збіднілим селянам надавалась можливість переселятись у малозаселені райони Російської імперії. Понад 1,1 млн. українських селян у 1907-1914 рр. переселилось у Сибір, на Далекий Схід, в Середню Азію і Казахстан.
Столипінська реформа мала певні позитивні наслідки: збільшення орних площ, врожаїв. Але середній клас селян-фермерів, який міг би підтримувати царську владу, так і не був створений. Період реакції царської влади негативно вплину на український національний рух через політику русифікації та обмеження демократичних прав і свобод. Столипінська реформа, яка призвела до значного зубожіння населення, була незавершеною через вбивство П. Столипіна. 5. Українська культура початку XX ст. Українська культура початку XX ст. зробила крок уперед. При цьому в своєму розвитку вона мусила долати серйозні перепони. Найбільш болючою була освітня проблема. В роки революції 1905-1907 рр. розширилася шкільна мережа. Однак ні кількість шкіл, ні якість навчання в них не відповідала потребам. Незадовільним залишався стан початкової освіти. Ситуація в народній освіті погіршувалась ще і національним гнобленням, яке виявлялося насамперед у забороні україномовного навчання. Кращою, ніж у Наддніпрянщині, була освітня ситуація в західноукраїнських землях. Але й там було ще далеко до задоволення потреб українського населення в освіті.
Революція 1905-1907 рр. сприяла полегшенню розвитку науки. Великий крок уперед в дослідженні історії України зробили М. Грушевський (кілька томів «Історії України-Руси»), Олександра Єфименко («Історія українського народу» та інші праці), Дмитро Багалій (праці з історії Слобожанщини). Видатним антропологом, етнографом і археологом був Федір Вовк. Серед вчених-філологів помітними фігурами були Борис Грінченко та Агатангел Кримський.
Рис. 9.18. Історія України-Руси. М. Грушевський
Рис. 9.19. Федір Вовк
Рис. 9.20. А. Кримський Наукова думка розвивалася і вченими-природознавцями. Деякі з них (Володимир Вернадський, Данило Заболотний та ін.) вийшли на передові рубежі світової науки. Київ та інші міста стали центрами технічного прогресу. Початок XX ст. в історії українського мистецтва відзначено подальшим розквітом, що розпочався у другій половині XIX ст. Українські митці долали численні перепони, що стояли перед ними через антиукраїнську політику російського і австрійського урядів. В умовах тимчасового послаблення тиску на українське слово нові можливості відкрилися перед літературою. Письменники не обмежувалися лише селянською тематикою. Вони сприймали нові творчі течії, звертались до нових жанрів. Визнаними майстрами літератури були Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олександр Олесь, які висвітлювали всі аспекти життя українського народу, формуючи своїми творами національну свідомість.
Рис. 9.21. В. Стефаник
Рис. 9.22. М. Коцюбинський З початку XX ст., одночасно з розвитком національного руху, бажання опертися на рідні корені, відродити українську культурну самобутність відчувається і в мистецтві. Яскравим виразником національного стилю в архітектурі був Василь Кричевський, за проектом якого було побудоване Полтавське земство.
Видатних успіхів досяг художник-баталіст Микола Самокиш, живописець Сергій Васильківський. Народнопісенна традиція стала важливим джерелом розвитку музичної культури. Народні пісні в обробці Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Станіслава Людкевича все ширше звучали в концертному репертуарі професійних виконавців і самодіяльних художніх колективів. Пісенну музичну культуру примножила видатна актриса Соломія Крушельницька. Продовжувалось піднесення українського театру. Його славу примножували брати Тобілевичі, М. Садовський, П. Саксаганський. 1906 р. був створений перший стаціонарний український театр у Києві, де провідне місце посідала М. Заньковецька.
Рис. 9.24. Соломія Крушельницька
Рис. 9.25. Марія Заньковецька На поч. ХХ століття українська культура активно розвивалася, що було пов'язано з пом'якшенням тиску царської влади під час першої російської революції 1905-1907 років, а також активним розвитком національного руху, формуванням національних партій, які ставили собі за мету здобуття самостійності. Питання для самоконтролю 1. Коли був створений металургійний синдикат "Продамет"? На чому він спеціалізувався? 2. У якій брошурі було проголошено гасло "Україна для українців"? Хто її автор? 3. Коли було створено Революційну українську партію? 4. Розкажіть про повстання на броненосці "Потьомкін" та його керівників. 5. Коли було утворено Товариство український поступовців? Які вимоги висувалися у його програмі? 6. Коли був оприлюднений маніфест у якому проголошувалося перетворення Росії на конституційну монархію? 7. Назвіть періодичні видання. які побачили світ під час першої російської революції. 8. У чому полягала суть Столипінської аграрної реформи? 9. Назвіть осіб причетних до розвитку українського театру. 10. Хто із український вчених досліджував історію України? Хронологічний довідник 1900–1903 pp. - економічна криза. 1900 р. - Митрополитом УГКЦ стає А. Шептицький. 1901 р. - утворення "Ревізійного союзу українських кооперативів". 1902 р. - загальний страйк сільгоспробітників у Галичині, в якому взяло участь понад 200 тис. мешканців Галичини. 1903 р. - II з'їзд РСДРП – заснування партії, виникнення більшовицької і меншовицької течії в партії. 1905–1907 рр. - Перша російська революція. Червень 1905 р. - повстання моряків на броненосці "Потьомкін". 17 жовтня 1905 р. - Маніфест царя про скликання Державної думи та проголошення демократичних прав і свобод. Грудень 1905 р. - збройні повстання в Москві, Донбасі. 1905 р. - відкриття в Одесі першого на території підросійської України товариства "Просвіта". 1905 р. - повстання на Чорноморському флоті в Севастополі під керівництвом лейтенанта Шмідта, виступ солдат-саперів і робітників у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. 1906, 1910 р. - видання указу й закону про проведення аграрної (Столипінської) реформи. 3 червня 1907 р. - Третьочервневий переворот. Завершення першої російської революції. 1907 р. - запровадження загального виборчого права в Австро-Угорщині. 1908 р. - утворення Товариства українських поступовців (ТУП). 1908 р. - убивство українським студентом Мирославом Січинським намісника Галичини графа Андрія Потоцького. 1911р. - убивство в Києві П. Столипіна. 1906,1907, 1907–1912, 1912–1917 рр. - періоди діяльності I, II, III, IV Державних дум Росії. 1910 р. - організація польсько-українських збройних сутичок, в одній із яких загинув український студент Адам Коцко. 1911 р. - заснування бойскаутської організації "Пласт". 1911–1913 рр. - "Справа Бейліса". |
|||
|
|
|||
|
© 2017 ДУ «Науково-методичний центр інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності ВНЗ «Агроосвіта» 03151, м. Київ, вул. Смілянська, 11 |
|||
