Історія України Електронний підручник
Головна Теоретичні відомості Семінарські роботи Тести Список використаних джерел Автори Словник термінів	Тема 1. Україна у найдавніші часи
	1. Найдавніші поселення на території України. 2. Трипільська культура. 3. Кочові народи та античні міста-держави північного Причорномор’я і Криму. 4. Походження і розселення слов’ян. Східнослов’янські союзи племен. 1. Найдавніші поселення.Трипільська культура. Первісні сліди людських поселень в Україні сягають 800–150 тис.років тому. Найдавнішими археологи вважають стоянки поблизу сіл Королеве та Рокосове на Закарпатті. Із періоду давнього кам’яного віку – палеоліту - відомі стоянки на Десні (Мізин, Пушкарі, Новгород-Сіверський), Дніпрі (Круглик, Кодак, Кирилівка), Дністрі (Лука-Врублівецька, Молодове), в Донбасі (Амвросіївка), у Криму та ін. Найдавніші поселення на території нашого краю датуються періодом 40-35 тис. років тому (Рівненщина, Дубнівщина, Млинівщина). У період пізнього палеоліту (35–11 тис. років тому) на європейських просторах сформувався сучасний тип людини – так званий кроманьйонець, або Homo Saрiens – людина розумна. Рис.1.1.Кроманьйонець З того часу в Україні відомо близько 500 стоянок, переважно в долинах річок, від Київщини до Криму. Рис.1. 2.Україна в період пізнього палеоліту  Поступово формується сучасний клімат і ландшафт, збільшується кількість населення, що проживає племенами й родинами. Зростають людські можливості, особливо, з прирученням собак, із винайденням лука й стріл. У мезоліті на території сучасної України виділялися чотири природно-ландшафтні зони: лісова - Карпати, Волинь, Полісся; регіони Правобережного та Лівобережного лісостепу; степова зона, регіони гірського Криму. Рис.1.3.Стоянки в період мезоліту Люди стали дедалі більше опановувати й по-господарськи розробляти вододіли, долини малих водотечій. Вони, як і раніше, займалися полюванням, рибальством, збиранням плодів та ягід. Мисливство було провідною галуззю господарства. У зв'язку з тим, що в цей період зникли мамонти та деякі інші звірі, змінився характер полювання: від колективного полювання на стадну дичину переходили до індивідуального чи групового промислу невеликих звірів. Величезним досягненням став винахід лука і стріл – зброї далекої дії, за допомогою якої люди забезпечували себе постійними запасами їжі. Через труднощі відтворення природного середовища посилювалася міграція людей, укріплювалися племінніструктури. Характерно, що етнічні риси починали насамперед формуватися в населення гірського Криму та в степу, де швидко відбувався перехід до нових форм господарювання. Дещо пізніше вони почали фіксуватися в українському Поліссі. У період мезоліту люди оволоділи технікою виготовлення з кремнію вузьких тонких і гострих пластинок, потрібних для виготовлення так званих вкладишевих знарядь, зокрема вістер, списів, ножів, гарпунів (їхня основа вирізалася з кістки чи дерева, а в пази вставлялися пластинки). З'явилися знаряддя для обробки дерева. У цю епоху розпочалося приручення диких тварин. Люди приручили собаку (вперше це вдалося туземцям Австралії та Нової Зеландії), а дещо пізніше - свиню й бика. На території України налічується майже 1 000 відомих нині пам'яток мезоліту (Мурзак-Коба та Фатьма-Коба - у Криму, Гребениківська стоянка - на Одещині, Журавська- на Чернігівщині та ін.). Цікавою пам'яткою епохи мезоліту є печера поблизу села Баламутівка на Буковині, стіни якої розмальовані зображеннями людей і звірів, мисливців, танцюючих чаклунів. Ще глибших змін людство зазнало в період нового кам’яного віку – неоліту (VІ–ІІІ тис. до н.е.), коли відбувся перехід від збиральництва й полювання до відтворюючих форм господарства: землеробства, скотарства. Рис.1.4.Первісні люди в період неоліту У степовій та лісостеповій смузі України з’являється примітивне землеробство й  скотарство. Удосконалюється техніка обробки каменю, освоєно його свердління та шліфування. Виготовляються кам’яні сокири, долота, мотики, кістяні серпи, шило та інші знаряддя праці. Винайдено ткацтво та гончарство. Рис.1.5.Артефакти трипільської культури 2.Трипільська культура – високорозвинута землеробська культура VI-I тис.до н.е. Рис.1.6.Україна в період Трипільської культури (за назвою с. Трипілля на Київщині, де у 1896 р. уперше були відкриті археологом В.Хвойкою пам’ятки цієї культури). Рис.1.7.Портрет В.Хвойки  В Україні трипільські племена проживали на території від Карпат до Дніпра. Рис.1.8.Трипільці У період найвищого розвитку (3500-2700 рр. до н.е.) вони будували добре укріплені села на 600-700 чол. Кожна сім’я володіла кімнатою з глинобитною піччю у спільній оселі. Рис.1.9.Трипільська піч  Гончарний посуд мав характерний орнамент жовтого, чорного і білого кольору і є свідченням магічних ритуалів та вірувань трипільців. Рис.1.10.Гончарний посуд трипільців  Племена використовували кам’яні знаряддя праці, вироби з міді. Рис.1.11.Знаряддя праці, посуд Вирощували пшеницю, ячмінь, льон, просо, велику рогату худобу.  В землеробстві використовували рало. До сих пір  остаточно не з'ясовані причини зникнення цієї культури, а також  не припиняються дискусії про етнічну приналежність трипільських племен. Рис.1.12.Трипільські поселення 3. Кочові народи та античні міста-держави північного Причорномор’я і Криму. Скотарські племена, що з’явилися на території сучасної України у II-I тисячоліттях до н.е., вели напівосілий спосіб життя. Рис.1.13.Вироби з міді і олова  В добу міді та бронзи між 1500 та 1000 рр. до н.е. в Північному Причорномор’ї  з’являються  кіммерійці. Вони заселяли степ від гирла Дунаю до Кубані і першими опанували мистецтво їзди на конях та виробництво зброї із заліза. Рис.1.14.Розселення племен  У них були царі і військова знать, використовувалась праця рабів. Кіммерійці – перший народ, засвідчений у письмових джерелах (Гомер та ін.). Рис.1.15.Кімерійці Скіфи  заселяли у VІІ-ІІІ ст. до н.е. землі від Дону до Дністра. Рис.1.16.Розселення скіфів Поділялися на скіфів-орачів, скіфів-скотарів, царських скіфів. Останні жили між Дніпром і Доном і зосередили у своїх руках усю політичну владу, заснували державу Скіфію. Скіфи вели жваву торгівлю з античними колоніями Північного Причорномор’я. Близько 514 р. до н.е. на скіфів напав перський цар Дарій. Застосувавши стратегію “спаленої землі”, вони змусили його відступити. Наприкінці V- на поч. ІV ст. до н.е. скіфи підкорили фракійців. У цей період скіфська держава досягла найвищої могутності. Рис.1.17.Вояки-скіфи  За царя Атея (V- початок IV ст. до н.е.) скіфи карбували власну монету. Рис.1.18.Скіфська монета   У 339 р. до н.е. кочівникам завдав поразки Філіп Македонський і цим  була підірвана їх могутність. Більшу частину Скіфії завоювали сармати. Частина  скіфських племен – алани – стали союзниками нових кочівників, інші відійшли у Крим, де вони проживали до ІІІ ст. н.е., заснувавши там нову столицю -  Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Найповнішу розповідь про скіфів залишив нам із V ст. до н. е. “батько історії” – Геродот. Про мистецтво, зокрема, про так званий “звіриний стиль”, та  про вірування і міфи цього народу  відомо також із скіфських курганів (Чортомлик, Куль-оба, Гайманова Могила, Товста Могила, Солоха та ін.). У кургані Товста Могила археолог Борис Мозолевський у 1971 р. розкопав найвидатнішу пам’ятку скіфської доби – золоту пектораль. Рис.1.19.Золота пектораль Сармати– іраномовний     народ, який прийшов з Поволжя у ІІІ ст.  до н.е., їх панування у Причорноморських степах продовжувалось до ІІ-III ст. н.е. Рис.1.20.Поселення сарматських племен Сармати частково асимілювали скіфів. Як і інші кочівники, вони складались із союзу племен, найбільшими серед яких були язиги, роксолани та алани. Сармати не знали хліборобства, жили на возах. Велику роль у їхньому суспільстві відігравали жінки. Рис.1.21.Ювелірні вироби сарматів Сармати торгували з грецькими містами-колоніями, робили напади на сусідні народи. Рис.1.22.Воїни-сармати 4.Античні міста–держави Причорномор’я й Криму. У VІІІ-VІІ ст. до н.е. почалась “велика грецька колонізація”. Поступово у Північному Причорномор’ї були створені античні поліси: Борисфеніда та Ольвія в пониззі Південного Бугу, Тіра й Нікосій  в гирлі Дністра, Херсонес і Керкінітіда  у західному Криму, Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Горгіппія, Гермонасса, Тірітака, Кіммерік на сході Кримського півострова та інші. Рис.1.23.Грецькі міста-колонії Грецькі колонії складалися з центрального поселення та розташованих навколо нього селищ, хуторів, окремих садиб. Міста були чітко  сплановані. Поруч із полісом знаходився цвинтар – некрополь. Міста мали спеціальні гідросистеми. Керівництво полісами здійснювали демократично обрана рада та народне віче. Виконавча влада належала колегії архонтів на чолі з першим архонтом. Молодь, отримуючи громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам. Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградництвом, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинені різноманітні ремесла: металургія, ковальство, лучництво, ткацтво, кушнірство, гончарство та ін. Рис.1.24.Гончарні вироби Вони обслуговували не тільки місцевих жителів, але й сусідні кочові народи. Торговельні шляхи пов’язували античні міста-колонії з Європою й Азією. Експортували  пшеницю, рибу, сіль, шкіри, бурштин, рабів та ін. Найвищого розвитку поліси досягли у V-ІІІ ст. до н.е. Розпочинаючи з ІІІ ст. до н.е., Грецію і сусідні держави охоплює криза, викликана розкладом рабовласництва, війнами, неврожайними роками, нападами сусідніх кочівників. На Північне Причорномор’я стала претендувати Македонська держава, згодом  ця територія потрапляє під владу Римської імперії. Наприкінці ІІІ - у IV ст. н.е. колонії фактично перестали існувати. 5.Походження і розселення слов’ян. Східнослов’янські союзи племен. Слов’яни належать до індоєвропейських народів, батьківщиною яких вчені визнають різні райони Європи та Азії. Київський літописець Нестор у своїй знаменитій “Повісті минулих літ” (початок XІІ ст.) відзначав, що найдавнішими слов’янськими землями були нижня течія Дунаю та Панонія. Так було покладено початок теорії дунайської прабатьківщини слов’ян. У середньовіччі серед західноєвропейських учених ХІV-ХVІІІ ст. стала популярною скіфо-сарматська теорія слов’янського етногенезу. Згідно неї предки слов’ян – скіфи й сармати – прийшли із Середньої Азії й отаборились у південній частині Східної Європи. Звідси розселилися на північ, захід і південний захід.   У ХІХ-ХХ ст. найповнішого обґрунтування набула Дніпро-одерська теорія, за якою слов’янська прабатьківщина розміщувалася на розлогих просторах між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні Карпатських гір і Дунаю. Вважається, що у ІІІ-ІІ тис.до н.е. індоєвропейська спільність поділилася на декілька етнокультурних і мовних груп, у т.ч. германо-балто-слов’янських. Пізніше з цієї групи, на початку І тис до н.е., відокремилися й розселилися слов’яни між балтами, германцями та іранцями. Венеди. Якщо археологи появу слов’ян на історичній арені простежують із ІІ-І тисячоліття до н. е., то у писемних джерелах слов’яни згадуються значно пізніше - лише у І-ІІ ст. н.е. у працях римських та грецьких вчених ( Пліній Старший, Тацит, Птоломей та інші) під ім’ям венеди (венети, венти і т.п.). Античні автори розміщували  венедів поблизу Балтійського моря й р. Вісли по сусідству з германськими народами. Рис.2.25.Карта венедів  Зокрема, Тацит у праці “Германія” писав про венедів, що вони вміють будувати гарні будинки, знають військовий порядок та дисципліну, добре озброєні і хоробро воюють. Рис.1.26.Венеди  Птоломей відносив венедів до числа “дуже великих племен”, що посідають землі “вздовж усієї венедської затоки”, як у ті часи називали Балтійське море. Рис.1.27.Венедські поселення Анти і склавини (слов’яни).Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VІ ст. н.е. знали дві групи слов’ян, що мешкали у Південній і Центрально-Східній Європі: склавинів (слов’ян ) та антів. На думку візантійського історика VІ ст. Прокопія, анти посідали простір від Дунаю до гирла Дону й Азовського моря. Археологи припускають, що  у   IV-V ст. н.е. анти заселяли землі поміж Дніпром і Дністром, а у VІ-VІІ  ст. н.е. розселилися на великих просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем. М.Грушевський вважав антів предками українського народу. Сучасні дослідники висловлюють думку, що анти були іранізованими слов’янами, які увібрали в себе залишки скіфського й сарматського етносів Північного Причорномор’я та заклали підвалини не лише східних слов’ян, а й південних, можливо, навіть частини західних слов’ян. Візантійські письменники VІ ст. н.е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Рис.1.28.Анти  Анти легко переносили голод і спеку, різні нестачі  та злигодні. Їхні племена були  об’єднані у союзи;  анти не керувалися однією людиною, а жили у народоправстві. “Історія готів” Йордана донесла до нас розповідь від ІV ст. н.е. про союз племен антів на чолі з Божем, що зазнав поразки у війні з готами (князь був страчений разом із синами і 70 старійшинами). У VІ ст. анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії й часом навіть загрожували її столиці – Константинополю. Рис.1.29.Заняття антів Поділ слов’ян на західну, південну і східну групи. У період т. зв. ”великого переселення народів” (ІІ-VІ ст. н.е.), пов’язаного із навалою готів,гунів, аварівта ін. слов’яни розселилися на європейських просторах від Балтійського до Адріатичного моря. Крім зовнішньополітичних факторів, слов’янська міграція також була зумовлена внутрішньою еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Активніше розвивалося землеробство й скотарство,  помалу набирали силу ремесла й промисли, тіснішими стали торговельні взаємини всередині слов’янського світу, інтенсивнішими стали демографічні процеси. У ІІ-ІV ст. н.е., внаслідок просування на південь германських племен готів, цілісність слов’янської території була порушена, що сприяло їх поділу на східних і західних. На схилі ІV-Vст. під ударами гунів, могутніх кочових народів, слов’яни почали просуватися на південь, до Дунаю, північно-західного Причорномор’я, що призвело до формування їх південної групи. Слов’яни заселили Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримуючи при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. У першій половині І тис. н.е. слов’яни заселили землі на Нижній Ельбі і південно-західне узбережжя Балтійського моря. Через ці фактори етнічна, культурна і мовна спільність слов’ян почала порушуватися, що й призвело до утворення трьох їхніх основних угрупувань: східних, західних і південних слов’ян. 6.Східнослов’янські союзи племен. У “Повісті минулих літ” Нестор-літописець називає племена, що заселяли східну Європу у VII-ІХ ст. На самій півночі, коло озера Ільмень, сиділи слов’яни; на південь від них, між Чудським озером і верхів’ям Волги та Дніпра, проживали кривичі; над верхньою Двіною – полочани; в басейні верхньої Оки – в’ятичі; на південний захід від них, над середнім Дніпром і Сожем, радимичі; на захід від них і на північ від Прип’яті в Поліссі – дреговичі. Рис.1.30.Карта розміщення східнослов’янських племен На території України, землі між річками Горинню, Прип’яттю й Дніпром, займали древляни. На південь від них, у Подніпров'ї, жили поляни. На лівому березі Дніпра – в басейні Десни – сіверяни. Між Дніпром і Бугом проживали уличі. Між Дністром і Прутом на південний захід від уличів – тиверці. У Закарпатті – хорвати(білі). Уверхів’ях західного Бугу жили дуліби, волиняни, бужани. Скандинави називали східнослов’янські землі Гардарікою, що означає “країна укріплень”. Багаточисельні поселення слов’ян розташувались, як правило, на відстані 30-40 км одне від одного, були укріплені частоколом і служили для захисту племені, тут проводились племінні сходи та культові обряди, вони ставали центрами ремесла й торгівлі. Рис.1.31.Фортечні укріплення Східні слов’яни були язичниками. Вони мали свої традиції, звичаї, обряди. На території Рівненської області по берегах річок Горинь, Случ, Стир відомо більше 80 могильників, поселень та городищ тієї доби. Питання для самоконтролю: 1. Коли первісні люди почали заселяти сучасну територію України? 2. У чому  полягає відмінність у знаряддях праці, які використовували первісні люди у епоху неоліту порівняно з палеолітом? 3. Що таке неолітична революція та які її складові? 4. Назвіть народи які заселяли південь України в давні часи. У які письменні  джерела античних авторів наводяться перші згадки про них? 5. Яка територія, на Вашу думку, є батьківщиною слов’ян? Обґрунтуйте Вашу точку зору. 6. Які східнослов’янські племена дали початок українського етносу?  Хронологічний довідник Бл. 1 млн. –11 тис.років тому– доба  давнього кам’яного віку – палеоліту. Поява найдавніших людей у Закарпатті, Подністров’ї, Донбасі та ін. 150–35 тис.років тому  первісна людина навчилася добувати вогонь, будувати штучні житла. 35–11 тис. років тому з’явився сучасний тип людини – людина розумна (Homo Sapiens). Х–VІ тис.до н. е. – доба середнього кам’яного віку – мезоліту. Закінчився льодовиковий період, сформувалися сучасні ландшафт, клімат, флора та фауна. Людина приручила собаку, винайшла лук із стрілами, опанувала рибальство, навчилася виготовляти найпростіший посуд. VІ–ІV тис. до н. е.– доба нового кам’яного віку – неоліту. Відбулася “неолітична революція”: перехід до землеробства й скотарства. ІV–ІІІ тис.до н. е. – мідний вік (енеоліт). З’являються вироби з міді та золота, колісний транспорт, зароджується орне землеробство з використанням плуга. Бл. 3500–2700 років до н. е. – найвищого розвитку набула Трипільська культура. ІІІ–І тис.до н. е. – епоха бронзи, завершальний етап первіснообщинного ладу та переходу до класового суспільства. Відбувся перший великий поділ праці: тваринництво остаточно відокремилося від хліборобства. Х–VІІ ст. до н. е.– кіммерійський період, початок залізної доби. VІІІ–VІ ст. до н. е. – виникнення грецьких міст–держав у Північному Причорномор’ї та у Криму. VІІ–ІІІ ст. до н. е. –  період панування на українських землях скіфів. V ст. до н. е. – заснування Боспорського царства у Криму. ІІІ ст. до н. е. –ІІІ ст. н.е. – панування сарматів у причорноморських степах. І–ІІ ст. н. е. – найдавніші письмові згадки про слов’ян (венеди, ставани) у працях античних істориків та географів (Пліній Старший, Тацит, Птоломей та ін.). ІІ–ІІІ ст. н. е. – навала готів – германських племен. ІV–V ст. н. е. – навала гунів, завершення античного періоду європейської історії. ІV–VІІ ст. н. е. – письмові відомості про антів та склавинів. Кін. V– перша пол. VІ ст. – ймовірний період князювання легендарного князя Кия. VІ–VІІ ст. – велике розселення слов’ян та поділ їх на східних, західних та південних.
	Попередня тема	Зміст	Наступна тема
© 2017 ДУ «Науково-методичний центр інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності ВНЗ «Агроосвіта» 03151, м. Київ, вул. Смілянська, 11