|
|
Історія України Електронний підручник |
||
|
ВСТУП |
|||
|
1. Предмет і завдання курсу історії України. 2. Проблематика й структура курсу. 3. Проблеми періодизації історії України. 4. Історіографія курсу історії України. 5. Концепція історії України 6. Вплив природно - географічних факторів на розвиток історії України.
Історія постійно підтверджує ту істину, що майбутнє можна будувати тільки на історичному ґрунті, що народ, без історичної пам’яті не є народом, і коли ця пам’ять перестає бути святою, він негідний одержати в спадок по батьках імені. Д. Дорошенко Історичне пізнання відіграє ту роль, що і пам’ять. Людина, лишившись пам’яті, лишається особистої самосвідомості, розпадається як особистість, перестає ототожнювати себе з собою та світом. Тільки глибоке вивчення історії свого народу допомагає повернути і не втратити почуття гідності, честі , поваги. Історія України – одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність. Важливе місце в системі гуманітарної освіти належить дисципліні «Історія України». Цей курс покликаний дати новітні, незаангажовані знання з української історії, які будуть необхідні студентам під час їх навчання в коледжі і після його закінчення. Головною метою вивчення дисципліни «Історія України» є надання знань про сутність соціально-політичних процесів, що відбувалися у минулому й відбуваються в сучасній Україні, їх об’єктивну обумовленість, взаємозв’язки та взаємозалежності, надання студентам ґрунтовних знань про минувшину українського народу, його державність, внесок у розвиток світової цивілізації; піднесення національної самосвідомості майбутніх спеціалістів, виховання у них патріотичних і морально-етичних переконань, причетності до тисячолітньої історії українського народу; формування навиків наукового аналізу, спрямованих на забезпечення самостійного осмислення закономірностей історичного розвитку; навчання практичних навичок роботи з історичними джерелами і науковою літературою; вироблення умінь застосовувати набуті знання з історії у повсякденній діяльності, для орієнтації в суспільно-політичному житті, оцінки суспільних явищ і подій. Відповідно цього завданнями вивчення дисципліни є прищеплення культури і історичного мислення, вироблення вмінь аналізувати й оцінювати явища політичного розвитку українського суспільства у контекст світової історії, зіставляти історичні процеси з епохами, робити аргументовані висновки. В результаті засвоєння історії України, її героїчних і трагічних сторінок, студенти повиннізнати: · знати суть найважливіших суспільно-політичних та економічних процесів, які визначали характер тих чи інших історичних періодів, загальне та особливе в історичному розвитку українських земель, роль видатних особистостей України в боротьбі за національне визволення та соціальний прогрес Батьківщини; · розуміти історичні корені сучасних економічних, політичних, соціальних та духовних проблем, їх взаємозв’язок із зовнішніми факторами; · вміти використовувати різноманітні засоби та методи пошуку шляхів подальшого національного відродження України, утвердження на практиці її економічної та політичної незалежності, творчо застосовуючи багатий досвід попередніх поколінь. В результаті вивчення дисципліни студент повинен вміти: · аналізувати історичні події, процеси та факти з наукових позицій; · брати участь у громадсько-політичному житті; · користуватися категоріально-понятійним апаратом історичної науки, історичними джерелами та довідковими матеріалами з історії України та всесвітньої історії. Курс «Історія України» є обов’язковим навчальним предметом у системі вищої освіти України. Вивчаючи історичну діяльність і суспільнежиття українського народу в соціально-політичній та державотворчій сферах суспільства, історія поряд з іншими суспільними дисциплінами, складає основу гуманітарної освіти молодого спеціаліста. В основу розробленого курсу покладено вимоги державного стандарту вищої освіти Міністерства аграрної політики та продовольства України для викладання курсу «Історія України» для ВНЗ I-II рівнів акредитації. Структурно -тематичний план складається з 20 тем, які послідовно знайомлять студентів з головними періодами та подіями історії України, починаючи з найдавніших часів до сьогодення. Пропонований підручник укладено відповідно до чинної навчальної програми з історії України для І–го курсу ВНЗ І-ІІ рівня акредитації, які здійснюють підготовку спеціалістів на основі базової загальноосвітньої підготовки. Як складова всесвітньої
історії свою періодизацію має й історія України. Для полегшення вивчення
багатовікової історії України ми пропонуємо наступнуперіодизацію:
Рис.1.Первісні люди
Рис.2.Розселення
слов’ян
Рис.3.Засновники Києва
Рис.4.Київська Русь
Рис.5.Карта Галицько-Волинської держави
Рис.6.Українські землі у складі Великого князівства Литовського та під владою Речі ПосполитоїЧетвертий період – “Національно-визвольна революція українського народу середини XVII ст. Складання державності України. Гетьманщина”. Він охоплює час від початку національного визвольного руху в Україні до знищення російським царизмом української державності наприкінці 18 ст. Його основний зміст – духовне та національно-культурне відродження українського народу, складання українсько-козацької держави і втрата власної державності.
Рис.7.Портрет Богдана Хмельницького
Рис.8.Карта Гетьманщини
Рис.9.Козацько-селянські війни
Рис.10. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці ХVІІІ — у першій половині ХІХ ст.
Рис.11.Економічний розвиток українських земель в другій половині ХIХст.
Рис.13.КартаУкраїни в роки першої світової війни
Шостий період - “Українська національно-демократична революція. Боротьба за відродження державності України (1917-1920 рр.)”. За цей час було створено Українську Центральну Раду, проголошено автономію, а потім і незалежність УНР. Діяли гетьманський режим П.Скоропадського та Директорія. Відбувся акт злуки УНР і ЗУНР. Разом з ним український національно-визвольний рух був придушений більшовицькою Росією.
Рис.14.Українська національно-демократична революція
Рис.15.Мітинги українського народу на підтримку української незалежності
Сьомий період – “Українська РСР в добу модернізації народногогосподарства (20-30 рр.XX ст.)” або “Україна у міжвоєнний період” (1921-1939 рр.).Це період, коли в Україні почала випроваджуватися нова економічна політика, невдовзі згорнута; українізація; набуло поширення масове розселянювання, довершене катастрофічним голодомором 1932-1933 рр.; відбулося утвердження тоталітарного ладу.
Рис.16.Впровадження індустріалізації
Рис.17.Колективізація села
Рис.18.Розстріляне відродження
Восьмий період – “Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)”. Для періоду характерні возз’єднання західноукраїнських земель у складі УРСР та початок їхньої радянізації більшовицьким режимом, народ Німеччини та окупація нею України, виникнення і розвиток Руху Опору.
Рис.19.Евакуація населення на початку війни
Рис.20.Окупація німецьких військ українських територій
Дев’ятий період – “Повоєнний розвиток України (друга пол. 40 –80-х рр.)”. Період який охоплює час ідеологічного наступу сталінізму та хрущовської “відлиги”, рух “шістдесятників” та дисидентів, наростання системної кризи комуністичного ладу, формування парламентської опозиції
Рис.21.Відбудова українських територій https://vk.com/video-61867510_168959304-
Рис.22.Україна
в період проголошення незалежності 1991р. Рис.23.Україна в період Помаранчевої революції
Рис.24.Україна в період Революції Гідності
2. Історичні джерела – це різноманітні пам’ятки того чи іншого історичного періоду в житті народу, залишки минулого життя суспільства, або матеріали сучасної дійсності, що свідчать про історію людського суспільства і використовуються при дослідженні процесів соціально-економічного, політичного та культурного розвитку суспільства. Якщо звернутись до періодизації історичних джерел, то умовою їх можна поділити на кілька видів: · Джерела матеріальної культури (будівлі, знаряддя і предмети праці, побуту). · Прикладні джерела (твори прикладного мистецтва, карти, креслення, малюнки). · Етнографічні джерела (дані побуту, звички людей). · Лінгвістичні джерела (дані історії мови, топоніми тощо). · Усні джерела (билини, історичні пісні, прислів’я, приказки тощо). Щедрим матеріалом для історика є пам'ятки матеріальної та
духовної культур давніх часів. Одним із зачинателів української та
загальнослов'янської археології був польський вчений Адам Чарноцький, який
першим досліджував кургани на території України. Особливої активності набула
ця робота на початку XIX ст. з розгортанням розкопок на території Десятинної
церкви і Софійського собору в Києві. Серед історичних джерел, на які спирається сучасна історична наука, чільне місце посідають літописи — хронологічні записи про події, складені по роках. Літописання в Україні з'явилося вже в першій половині XI ст. за правління Ярослава Мудрого. Найдавніше літописне зведення було створене в Києві близько 1037—1039 pp. З роками воно доповнювалося, а в 1113 р. чернець Києво-Печерського монастиря Нестор закінчив зведення літопису, названого ним «Повість минулих літ».
Рис.25.Скульптура Нестора Літописця Взявши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, праслов'янську історію і розселення слов'ян. Історична частина Несторового твору починається 852 роком, а закінчується 1117. Цей високохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної думки в Україні. «Повість» була щонайменше тричі переписана. До нас дійшла вона у Лаврентіївському списку та Іпатіївському літописі. Серед давньоруських літописів своїми літературними якостями виділяється Галицько-Волинський, що охоплює майже все XIII ст. У центрі його — епоха князя (короля) Данила Галицького. Багато даних про події на українських землях XI—XII ст. містять Новгородський та Ростово-Суздальський літописи. Велике значення для всебічного висвітлення давньої історії України мають також іноземні джерела. Першу писемну згадку про події на українських землях залишив «батько історії», славетний грек Геродот у V ст. до н.е. Деякі дані про слов'ян (венедів) є у римського історика І ст. до н.е. Тацита. Про племена слов'ян писали також візантійський історик Прокопій Кесарійський, готський історик Йордан та ін. Окрему групу джерел з історії української державності становлять юридичні пам'ятки: договори Русі з Візантією X ст.; законодавчий збірник «Руська Правда», який зберігся в літописах; церковні устави Володимира Великого, Ярослава Мудрого тощо. Літописна традиція Київської Русі та Галицько-Волинського князівства знайшла своє продовження в литовсько-польський період історії українського народу. Історичні писання особливо були поширені в XVI ст. Створювали їх переважно при монастирях. До найважливіших тогочасних пам'яток належить Густинський літопис (1670), складений на основі численних вітчизняних та іноземних джерел, праць польських, західноєвропейських, грецьких, римських істориків та хроністів. У середині XVII ст. був закінчений і Львівський літопис, що охоплює події 1488—1649 pp. На основі Густинського літопису, а також інших джерел було створено популярний і єдиний друкований твір — «Синопсис» . До середини XIX ст. він витримав понад 20 видань і тривалий час вважався першим систематизованим підручником з історії України. Серед писемних джерел XVII — початку XVIII ст. виділяються так звані «козацькі літописи», присвячені в основному добі Хмельниччини. Чільне місце серед них посідає анонімний твір, який перші
видавці умовно назвали «Літописом Самовидця». Він охоплює події з 1648 до
1702р. Різноманітними цінними відомостями насичений літопис
Самійла Величка «Сказание о войне козацкой с поляками через Зеновия-Богдана
Хмельницкого». Він містить багато документів, грамот, універсалів, договорів,
що надає йому великої історичної ваги. Літопис доведено до 1700 р.Цими
визначними пам'ятками літописання другої половини XVII — початку XVIII ст. по
суті завершується етап накопичення історичних даних, створення компілятивних
хронік. В останні десятиліття XVIII ст. остаточно утверджується якісно новий,
вищий етап розвитку української історіографії. На розвиток історичних досліджень в Україні істотно вплинуло видання історичних матеріалів, яке розпочалося в 40-х роках XIX ст. На жаль, в Україні не було своїх наукових установ чи товариств, але національно свідомі дослідники зуміли використати російські офіційні установи для публікації численних матеріалів української історії. Так, М. Костомаров — автор «Книги буття українського народу» і багатьох праць з історії України — був видатним продовжувачем народницького напряму в історії України, започаткованого М. Максимовичем. Головну увагу в своїх працях він приділяв селянству, народним рухам, недооцінюючи часто державних діячів. Добу козаччини досліджували П. Куліш та Д. Яворницький (Історія запорозьких козаків). З середини XIX ст. з'являються праці з історії окремих регіонів України: Києва, Слобожанщини, Чернігівщини. Але українська історична школа постала лише наприкінці XIX ст. її засновником став професор Київського університету Володимир Антонович, чиї наукові інтереси були зосереджені на історії Правобережжя, козацтва, гайдамаччини, шляхетства (монографії «Про походження козацтва», «Про гайдамацтво», «Про селян у Південно-Західній Росії за актами 1700—1798 pp.»). Він заснував київську школу істориків, до якої належали майже всі науковці, що обійняли в майбутньому професорські посади в університетах України: Д. Багалій, І. Линниченко, М. Довнар-Запольський. З його школи вийшли видатні українські історики М. Гру-шевський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, П. Курінний та ін. Нова доба в українській історіографії розпочалася з активною науковою діяльністю М. Грушевського, який у 1894 р. очолив кафедру історії у Львівському університеті.
Рис.26.Портрет Михайла Грушевського
Він не тільки об'єднав галицьких науковців, але й залучив до співпраці багато вчених з Наддніпрянської України. М. Грушевський написав 1800 статей та «розвідок» з історії, етнографії, археології, літератури, а також кілька загальних курсів історії України: «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», «Історія України-Руси» в одинадцяти томах. Він вперше створив систематичну історію України — від археологічного періоду до 1658 р. Перша світова війна, революційні події 1917 р. та громадянська війна загальмували розвиток української історичної науки на багато років. Чи не єдиним винятком того періоду було заснування 24 листопада 1918 р. Української Академії наук, що вже в 20-х роках стала осередком наукової роботи, в тому числі істориків. Повернення сюди в 1924 р. з еміграції М. Грушевського, якому в період українізації вдалося створити в Академії історичні установи з потужним науковим потенціалом, значно активізувало дослідження історії України. Активні дослідницькі процеси були перервані в 1930 р. сфабрикованим Народним Комісаріатом внутрішніх справ (НКВС) процесом щодо Спілки Визволення України (СВУ), який вирвав з рядів Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) 45 співробітників на чолі з академіками С. Єфремовим та М. Слабченком. Почався сталінський геноцид проти українського народу, його культури та історії. На початку 30-х років майже всі осередки української історичної науки в УРСР було ліквідовано. У 20—30-ті роки, незважаючи на політичні обмеження польського окупаційного режиму та матеріальну скруту, велика історична робота проводилась і в Галичині. Осередком її було Наукове Товариство ім. Т. Г. Шевченка. Там працювали відомі історики, здебільшого учні М. Грушевського: С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич та ін. Визначні історики України продовжували дослідницьку роботу і в еміграції. Наукові сили були сконцентровані у Празі (Український вільний університет), Берліні (Український науковий інститут), Варшаві (Український науковий інститут, Українське воєнно-історичне товариство). Серед першої хвилі української політичної еміграції найпомітнішими постатями були Д. Дорошенко («Нарис історії України» удвох томах, «Огляд української історіографії» та ін.), В. Липинський («Україна на переломі»), А. Яковлів, Н. Полонська-Василенко («Історія України»), 0. Оглоблин та ін. Після Другої світової війни дослідницька робота в царині української історії відновилась. Однак в УРСР дослідники були сковані жорсткими ідеологічними обмеженнями. Провідними темами практично всіх історичних праць стають: домінуюча роль російського народу і російської культури у розвитку всіх народів СРСР; одвічне прагнення українців та білорусів до державної єдності з Росією; пріоритет соціального над національним; ненависть до українських істориків-емігрантів. За цих обставин цілі періоди української історії були віддані на відкуп російським історикам. Щоправда, серед них були і науковці зі світовими та європейськими іменами, а саме: Б. Греков («Киевская Русь», «Восточная Европа и упадок Золотой Орды» та ін.), М. Тихомиров («Древнерусские города», «Российское государство XV—XVIII веков»), Д. Лихачов («Русские летописи и их культурно-историческое значение»), В. Мавродін («Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности»), Б. Рибаков («Анты и Киевская Русь», «Ремесло древней Руси») та ін. Водночас не стояла на місці й історична наука в Україні.
Через відсутність можливостей для реалізації нових концептуальних підходів до
питань походження і формування українського народу, процесів його історичного
розвитку дослідники змушені були зосередити увагу на накопиченні фактичного
матеріалу, включенні в науковий обіг нових документів з архівів, розгляді
окремих періодів історії України новітніх часів (з виходу на історичну арену
російської соціал-демократії і до подій 60—80 років XX ст.), у багатьох
виданнях вона була сфальсифікована. 5.Проблемою сучасних багатонаціональних держав, до яких належить сучасна Україна, є визначення концепції розвитку історії держави. Що визначальне в історії формування даної держави: історія провідного етносу, діяльність певної соціальної спільноти (стан, верства, клас), вклад провідників – героїв, економіка чи політика, менталітет чи культурний розвиток, релігія? Який вплив на формування держави мали національні меншини? Та багато інших питань, відповідь на які шукає історія. Народ пройшов тривалий час формування та розвитку, значно ускладнений географічним фактором. Життя на кордоні між світами кочівників та хліборобів, християнським та ісламським світоглядами, постійна боротьба із зайдами спричинили формування прагнення до свободи. Але саме прагнення до індивідуальної свободи та нетерпимість до іншої думки спричинили постійні міжусобиці, які кілька разів переривали існування української держави. Історики прагнули пояснити історичні процеси через створення теорій розвитку України, зокрема: 1. У дев'ятнадцятому столітті, щоб довести право українського народу на окремішнє існування та щоб уникнути розчинення серед російського чи польського народів, українські історики Микола Костомаров (1817-1885), Володимир Антонович (1834-1908), Михайло Грушевський (1856-1934) створили народницьку теорію історії українського народу та держави. Вона доводила, що український народ (народні маси) є єдиним творцем історії, він завжди неперервно був і є на даній території. Дана ідея найширше розкрита у фундаментальній праці Михайла Грушевського "Історія України-Русі". Недоліком даної концепції є негативне ставлення до держави та політичної еліти – носія влади, як апарату насильства. Вся еліта сприймалась прийшлою та ворожою – варяги на Русі, литовці та поляки в часи середньовіччя, росіяни та австрійці у нові часи, радянська влада у новітню історію. І так дотепер. 2. В першій половині ХХ ст. історик В'ячеслав Липинський (1882-1931) створив нову історичну концепцію – державницьку. Він доводить визначальний вплив держави та політичної еліти на формування етносу. Також визнається кардинальний вплив харизматичного лідера на історичний процес. Історик повинен культивувати патріотичні легенди для виховання молоді. 3. У Радянському Союзі на основі народницької теорії створили "марксистсько- ленінську", де двигуном історії виступають народні повстання. Історія стала слугою радянської ідеології. 4. У сучасних умовах українська історіографія, визнаючи вклад попередніх істориків, потребує нової концепції історії України. Проблема в тому,що кого вважати "українцями": представників українського етносу (національне бачення історії України) чи людей усіх етнічних груп, що мешкали на території України (територіальне бачення історії України). Який вклад в історії України греків, татар, євреїв, поляків, росіян та десятків інших етносів, представники яких населяють територію сучасної України. Існує нагальна потреба у зміні ціннісних орієнтацій, моральних принципів, у ставленні до "своїх" і "чужих". Потрібно відкинути стереотипи "сусід-загарбник", "запроданець - манкурт". Історія – це безстороння правда, якою би вона болісною не була про Голодомор, україно-польські різанини, російсько – українські війни, татарський ясир та винищення євреїв в часи Б. Хмельницького та Коліївщини. Назви і самоназви української території. В процесі розвитку українські землі змінювали ряд назв. Традиційно першою поширеною та зафіксованою у писемних джерелах назвою України є Руська земля, Русь. Термін Русь найчастіше вживався відносно Київщини і Переяславщини. У 1187р. вперше вживається сучасна назва – Україна. Із ХVІ ст. терміни Русь та Україна вживаються паралельно. У першій половині ХІV ст. Константинопольський патріархат вперше почав вживати поняття Micra Rosia [Мала Росія] для позначення українських єпархій Київської митрополії. Із кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. термін Малоросія став ототожнюватися з територією Козацької держави - Гетьманщини, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна). Західна Україна носила назву Червоної Русі, Галичини. Галицько-Волинська держава увійшла до Королівства Польського як Руське воєводство (до 1772). Галичани до початку ХХ ст. називались русинами, руськими людьми. 6.Термін «геополітика» вперше вжив у 1917 р. шведський учений Челлен у праці «Держава як форма існування». Він уперше вказав на залежність розвитку народів та держав від природно-географічного середовища Відкинувши політичну заангажованість, можна дати таке наукове визначення геополітики: геополітика - це наукова дисципліна, що вивчає вплив природно-географічного середовища на розвиток людського суспільства взагалі та того чи іншого народу зокрема. Отже, коли ми говоримо про геополітичне становище тієї чи іншої держави, то маємо на увазі, насамперед, просторове відношення цієї країни до тих природних об’єктів (рік, гір, долин), процесів, факторів, клімату, що впливали чи можуть впливати на її зародження й розвиток як держави, на її політику, державно-політичний устрій тощо. Залежність геополітичного положення України на існування української держави побачили українські політологи ще на початку XVIII ст. Так, видатний український політичний діяч того часу, перший гетьман України на вигнанні Пилип Орлик у своєму трактаті «Вивід прав України» вказував на геополітичну роль Української самостійної держави для країн Європи як своєрідного щита від російського імперіалізму. До цієї теми на початку XIX ст. у романтичній формі звертається український поет-байкар Євген Гребінка (1812-1848 pp.) «Ox, коли б окружити Україну широки ми, глибокими морями, і довкола неї піднести гори, тоді б... ми могли бути самостійні, але тепер вона неначе іва при дорозі! її не топче тільки той, хто не хоче.» Тим самим поет підкреслює невигідність геополітичного й географічного положення України, згубність її географічного розміщення для становлення та утвердження її державності. На негативний вплив природно-географічного положення України (відсутність природних захисних укріплень, що робило її відкритою для завойовників) вказував засновник української політичної географії, видатний учений Степан Рудницький, який зазначає: «Вплив центрально-азійського сусідства на історичний рух був поміж усіма політико-географічними впливами для території і народу України, безумовно, найсильніший. Від самих початків його історії тяжить цей вплив неначе змора на українському народі, немов упир п’є азійський кочовий світ цілі століття його живу кров. Татарське лихоліття не почалось, як дехто міг думати, аж у тринадцятому столітті, воно морило Україну від сірої давнини. Кіммерійці, скити, алани, гуни, авари, хозари, мадяри, печеніги, тюрки, берендеї, половці, татари, кімлики - всі вони страшною чергою проходили впродовж двох тисячоліть степи і луги України і заливали її безмежним горем війни. Починаючи від аварів, мусив український народ переносити всі ці кочові побої безпосередньо на своїх плечах». Таким чином, геополітичне положення України через відсутність природних захисних утворень, у першу чергу на Сході, було невигідним, воно негативно впливало на утворення й збереження української державності. У той же час, через те, що Україна знаходилась на перехресті міграційних, комунікаційних і транспортних шляхів, що пролягали зі Сходу на Захід, і з Півночі на Південь, її геополітичне положення було вигідним. На це вперше вказали українські вчені М. Драгоманов та А. Синявський. Зокрема, перший звернув увагу на вигідність геополітичного розташування України у зв’язку з її приляганням до Чорного моря, а другий у зв’язку з тим, що Україна знаходиться на шляху зі Сходу на Захід. А. Синявський пише: «Територія України в період річкових культур та середземноморської, як і в пізніші часи, особливо з утворенням Багдатського халіфату на південному заході Азії й Кордовського на далекому заході Європи в Іспанії, була перепуттям між Сходом і Заходом. Далі вона стає тим битим шляхом народів, що проходили між Уралом та Каспієм на Захід (велике переселення народів у IV ст. н.е.)». Згадаймо також Великий шовковий шлях з Китаю через Середню Азію на Захід через Україну в середні віки. Зараз робляться спроби відновити з участю України азійсько-європейський транснаціональний нафто-газовий коридор. Через Україну з давніх часів проходив і другий торговельний шлях із Півночі на Південь, який у IX-X ст. особливо активізувався з економічним піднесенням Візантійської імперії та скандинавської держави норманів (варягів), так званий «путь із варягів у греки»
Рис.26.Торгівельні шляхи України Вирішальну роль у формуванні цього шляху відігравали ріки, які, на думку іншого українського геополітика Юрія Липи, крім того, ще відіграють вирішальну роль у формуванні національних спільнот. «Річкова мережа - вказує вчений, - формує єдність території, її торгівлі, влади, звичаїв, врешті мови й релігії». Адже, як свідчить світова історія, перші держави виникли саме в межах річок (Шумерія, Вавилон в Межиріччі, Стародавній Єгипет у долині річки Нілу тощо). На Україні теж з давніх-давен існує мережа річок (Дністер, Південний Буг, Дніпро, Сіверський Донець, Дон), що течуть з півночі на південь до Чорного моря, а також Західний Буг. На думку Юрія Липи, саме ця система внутрішніх водних шляхів створила геополітичну вісь України. «Тільки вісь Південь -Північ, - пише він, - є віссю українських земель. А Дніпро - це головний нерв України. Саме по цій осі відбувались основні переміщення мас населення». Таким чином, Юрій Липа вказує на другий міграційний і торговельний шлях, що пролягав через Україну - з Півночі на Південь і навпаки. Отже, Україна лежала на перехресті двох основних міграційних шляхів: зі Сходу на Захід, причому місце України знаходилось на самому пограниччі та з Півночі на Південь. Ці міграційні шляхи збіглися з двома комунікаційними й торговельними шляхами, що мали такі ж вектори. Звичайно, такі особливості геополітичного положення України впливали на процеси державотворення в ній, створення відповідних структур та механізмів управління. По-перше, відсутність природних захисних утворень (гір) на сході України робили вразливими її кордони, сприяли нападу кочовиків на Українські землі, що призводило до послаблення української держави, а в окремих випадках - до її ліквідації. По-друге, негативним наслідком геополітичного розташування України було те, що вона знаходилась під подвійним впливом деспотичних і демократичних держав, що позначалося на формах держави, формах державного правління. Так, Україна зазнавала впливу деспотичних держав Сходу (Ассирії, Єгипту, Арабського халіфату) і античних держав Заходу (грецькі міста-держави північного Причорномор’я). Тому для українських держав на різних етапах характерним було поєднання монархічних форм правління з республіканським (Антське царство, Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Запорозька Січ). Підсумовуючи, можна зробити висновок, що особливості геополітичного положення України мали значний вплив на формування її державності, структур, форм та методів управління. Питання для самоконтролю 1. Охарактеризуйте основні методологічні принципи вивчення історії України. 2. Що є предметом вивчення курсу «Історія України»? 3. Назвіть джерела, літературу«Історії України»?. 4. Охарактеризуйте особливості розвитку історичної науки в Україні. 5. Назвіть періодизацію історії України? 6. Яка концепція розвитку історії України? 7. Як геополітичне становище впливає на формування її державності, структур, форм та методів управління |
|||
|
|
|
||
|
© 2017 ДУ «Науково-методичний центр інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності ВНЗ «Агроосвіта» 03151, м. Київ, вул. Смілянська, 11 |
|||
