Історія України Електронний підручник
Головна Теоретичні відомості Семінарські роботи Тести Список використаних джерел Автори Словник термінів	Тема 20 - Україна в умовах незалежності
	1. Становлення владних структур  2. Економічні проблеми незалежної  України 3. Створення власної фінансової системи 4. Становище в соціальній сфері 5. Зовнішня політика незалежної  України 6. Прийняття Конституції України 1.Становлення владних структур. Із проголошенням незалежності України розпочався перехідний період, в який потрібно було досягти докорінних перетворень в усіх сферах життя, нового ступеня суспільного розвитку: –       в політичній сфері передбачалося перейти від тоталітарної системи до демократії; –        в економічній – від командно - директивної до ринкової економіки; –        в соціальній сфері – від «людини - гвинтика», яка неусипно контролювалася системою радянської влади, до активного творця власної долі; –        у гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей; –        у міжнародній – від політики конфронтації радянських часів до інтеграції в міжнародне співтовариство. Потрібно було здійснити рішучі кроки шляхом системного оновлення всіх сфер суспільного життя, прилучення українського народу до надбань сучасної цивілізації. А це означало перехід від республіки з вкрай обмеженим суверенітетом до повної державної незалежності. Для досягнення незалежності Україна обрала мирний, еволюційний шлях. До Конституції були внесені зміни: назву «Українська РСР»  замінено на споконвічну назву «Україна». Реформувалися існуючі та створювалися нові державні органи. В перші місяці незалежності в Україні склалася своєрідна політична ситуація. Правляча Комуністична партія була позбавлена владних функцій: її діяльність була заборонена. Нова система державної влади ще не була створена – у центрі і на місцях утворився вакуум виконавчої влади. Виникла гостра потреба в посиленні президентської влади. Тогочасну Конституцію було доповнено положенням про те, що «Президент є главою держави і главою виконавчої влади». Як глава держави Президент України став гарантом національної безпеки, свободи громадян,  державного  суверенітету, додержання Конституції та законів. Він представляв державу у міжнародних зносинах, вживав заходи щодо забезпечення її обороноздатності та національної безпеки. Для здійснення виконавчої влади був сформований уряд України – Кабінет Міністрів. Загальне керівництво його діяльністю здійснював Президент як глава виконавчої влади. Поряд із Президентом Конституція передбачала і посаду Прем'єр-Міністра, який безпосередньо керував діяльністю уряду. В Україні реформувалися міністерства, створювалися такі інституції, як Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо. Таким чином, тогочасні закони передбачали тяжіння до сильної президентської влади, створюючи при цьому передумови для формування  змішаної  форми правління – президентсько-парламентської. Верховна Рада приступила до творення нового законодавства. В перші роки незалежності було прийнято низку важливих законів і постанов про права людини, реабілітацію жертв політичних репресій в Україні; про свободу совісті і діяльність релігійних організацій; про забезпечення прав національних меншин тощо. Особливе місце відводилося формуванню власних Збройних Сил. 24 серпня 1991 р. було створене Міністерство оборони України. Збройні Сили формувались на базі військових формувань, що були розміщені на території України, а це – понад 700 тис. військовослужбовців. Парламент України від імені народу виявив високу довіру всьому особовому складу військ, розташованих на українських землях. Військовослужбовці добровільно зробили свій вибір, присягнувши на вірність Україні. Рис. 20.1. Постанова Верховної Ради України Розбудова Збройних Сил базувалась на демократичних засадах. Воєнна доктрина держави, схвалена Верховною Радою України 19 жовтня 1993 р. визнає, що Україна здійснює воєнно-політичний курс згідно з національними інтересами своєї держави, відмовляється від застосування власних збройних сил для вирішення політичних питань на своїй території. Воєнна доктрина нашої держави мас чітко виражений оборонний характер. У ній зазначено, що Україна не вбачає в жодній із сусідніх держав свого противника. Важливе значення для розбудови демократичної держави, втілення в життя верховенства права мало проведення судово-правової реформи, покликаної забезпечити створення сильної, незалежної судової влади. У липні 1992 р. парламент обговорив напрями судово-правової реформи, визначив компетенцію міністерства юстиції, прокуратури, адвокатури. Судова влада виводилася за межі прерогатив Президента. Обрання Верховного Суду, суддів обласних і Київського міського суду, призначення арбітрів Вищого арбітражного суду, арбітражних суддів областей і міста Києва здійснювала Верховна Рада України. Парламент України мав намір побудувати принципово нову систему судової влади. Однак формування судової влади відбувалося досить повільно і не в повному обсязі. Впродовж 1992-1996 рр. парламент не прийняв концепцію судово-правової реформи, не був сформований у ці ж роки і Конституційний Суд, хоча закон про його доцільність був прийнятий ще в червні 1992 р. Виникла потреба в перегляді та підготовці нових кодексів України: Цивільного, Трудового, Адміністративного та інших. Однак парламент через розбіжність у концептуальних підходах у цьому питанні, внаслідок своєї надмірної політизації виявився неспроможним їх прийняти. Важливим заходом у захисті інтересів незалежної держави стало створення правоохоронного органу – Служби безпеки України (СБУ). У своїй роботі СБУ керується конституційними нормами та законом «Про оперативно-розшукову діяльність». СБУ підпорядкована Президентові України і підконтрольна Верховній Раді. Служба безпеки позапартійна, дотримується лише вимог законів України. Верховна Рада затвердила атрибути державності: 15 січня 1992 р. – Державний Гімн «Ще не вмерла Україна» (слова написав відомий український поет та етнограф П.Чубинський а музику – М.Вербицький ); 28 січня 1992 р. – синьо-жовтий прапор як Національний Прапор України; 19 лютого 1992 р. парламент затвердив своєю постановою тризуб, як Малий Герб України, вважаючи його елементом Великого Державного Герба. Рис. 20.2. Символи України В ході розбудови незалежної держави особливу увагу було приділено реорганізації виконавчих структур влади. Президент своїм указом 25 лютого 1992 р. скасував інститут державних міністрів України як такий, що не виправдав себе, ліквідував ряд міністерств. 26 міністерств було введено до системи центральних органів державної влади. Ці міністерства позбавлялися права безпосередньо управляти промисловими підприємствами й мали відповідати передусім за проведення державної політики у відповідних галузях народного господарства. В грудні 1993 р. було прийнято Закон «Про державну службу в Україні», яким регулювалася діяльність державних службовців країни. Державна служба була визнана надзвичайно важливим інститутом держави. Службовці державних органів були покликані забезпечувати ефективне функціонування економіки, закладів народної освіти, охорони здоров'я, науки. На державну службу покладена відповідальність за збереження  стабільності держави, забезпечення прав і свобод громадян. В Україні організовані підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації державних службовців. Перші кроки реформування державної системи, зрозуміло, не внесли кардинальних змін у життя суспільства. Державний лад України поєднував елементи парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. Незважаючи на великий обсяг повноважень, Президент був позбавлений права самостійно формувати уряд, оскільки рішення щодо призначення та звільнення Прем'єр-міністра мали дістати схвалення більшості парламенту. За згодою парламентаріїв Президент також призначав провідних міністрів. Особливо слабкою і неефективною виявилася вертикаль виконавчої гілки влади. Уряд практично втратив контроль за регіонами, В цих умовах державний апарат працював з перебоями, влада на місцях виявилася недієздатною. Тому було здійснено реформування діяльності місцевих Рад, обмеживши їх обов'язками місцевого та регіонального самоврядування. Натомість у березні 1992 р. було утворено інститут представників Президента – голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів місцевих Рад. Представникам Президента надавались досить широкі повноваження, вони були покликані здійснювати виконавчу владу в областях і районах, контролювати органи місцевого самоврядування в плані виконання наданих їм державницьких функцій. Запровадження інституту представників Президента сприяло зміцненню вертикалі виконавчої влади. Проте ці реорганізації торкнулися більше форми, залишався незмінним зміст: зберігалась тенденція, за якої законодавча влада підміняла виконавчу. До того ж при владі залишалася колишня партійно-радянська номенклатура. Вихідці із демократичного табору складали незначну частину управлінського апарату, не мали практичного досвіду, були не в змозі радикально змінити ситуацію на краще. 2. Економічні проблеми незалежної  України Реформування державних органів влади, поява нових політичних партій супроводжувалися серйозним загостренням соціально-економічної ситуації в Україні Рис. 20.3. Економічна політика держави Вже навесні 1992 р. в країні проявилися всі ознаки глибокої економічної кризи, яка загрожувала руйнівними наслідками. Суттєво зменшився обсяг виробленої промислової продукції, товарів народного споживання, падав національний прибуток держави. Загрозливого характеру набув дефіцит державного бюджету. За 1990-1994 рр., виробництво валового національного продукту в Україні скоротилося на 44%, обсяг промислової продукції – на 41%, національний доход – на 54%. У 1994 р. спад виробництва в Україні досяг свого максимуму. Інфляція та високі банківські ставки робили неможливим накопичення коштів для подальшого їх інвестування в економіку. Катастрофічне падіння економіки України обумовлене як об'єктивними факторами: станом промисловості і сільського господарства, який залишався після розпаду СРСР, так і відсутністю стратегії економічної розбудови держави. До розпаду Радянського Союзу виробництво кінцевого продукту в промисловості України займало менше 20%, решта була пов'язана з кооперацією та інтеграцією. 80% балансу зовнішньоторговельного обороту республіки припадало на  Російську Федерацію. З розвалом загальносоюзного господарського комплексу порушилась традиційна виробнича кооперація та спеціалізація українських підприємств. Сотні колективів залишилися без матеріально-технічного постачання, споживачів продукції та фінансування. Висока концентрація базових галузей виробництва, а також оборонної промисловості, не давала можливості швидко пристосувати їх до ринкових умов. Однією з помилок було прагнення тогочасних політиків масштабно і відразу ж переорієнтувати розвиток української промисловості зі Сходу на Захід. Підприємства виявилися не готовими випускати конкурентоспроможну продукцію, вона не знаходила збуту на світовому ринку. Економічну ситуацію вкрай ускладнювала енергетична криза. На початку свого самостійного розвитку Україна могла забезпечити власними ресурсами тільки 25% потреб у природному газі і 10% – у нафті. Після Чорнобильської катастрофи в Україні дещо звузилися можливості використання атомної енергії. Українська економіка традиційно орієнтувалася на Донецький вугільний басейн. Між тим вуглевидобуток не зростав, а суттєво скорочувався. До того ж Росія взяла під контроль ціноутворення на енергоносії, що прискорило інфляційні процеси в Україні. Відомо, що Україна в свій час брала безпосередню участь у створенні паливо - видобувної промисловості Росії, вкладала в її розвиток великі матеріальні та трудові ресурси. Однак Росія відмовилася продавати незалежній Україні енергоносії за пільговими цінами і наприкінці 1993 р. суттєво підняла ціни на імпортовану в Україну нафту. Рекордна інфляція в Україні, що мала місце в 1994 р. й завдала економіці відчутного удару, була пов'язана передусім з цим фактором.                                                                                                        Таб.20.1. Динаміка розвитку енергетики в Україні Ставши незалежною у визначенні шляхів розвитку економіки. Україна почала переходити до запровадження ринкових відносин. Цей перехід передбачав суттєві зрушення у відносинах власності,передусім, її роздержавлення та приватизацію. Для вирішення цих завдань закладалася правова основа, було прийнято Закон  «Про власність». На початку серпня 1992 р. приймається Державна програма приватизації майна державних підприємств на 1992-1994 рр. В ході виконання цієї програми стало зрозумілим, що приватизація – одна з найскладніших проблем перехідного періоду. Навколо її проведення розпочалася запекла боротьба різних політичних сил. Вартість державного майна, що підлягало приватизації, деякими структурами штучно визначалась у занижених цінах. До проведення приватизації почали підключатись різні фінансові посередники,псевдо власники, в яких осідали значні кошти і не йшли за призначенням. У розв'язанні цих завдань не завжди послідовною була позиція парламенту. Державних програм приватизації у 1995 і 1996 рр. взагалі не було прийнято, а на 1997 р. прийнято із запізненням на півроку До 1994 р. лише кілька відсотків громадян країни скористалися своїми приватизаційними майновими сертифікатами, внаслідок чого держава не отримала значні фінансові кошти, на які розраховувала. З початком приватизації була запроваджена лібералізація цін. Така політика привела до катастрофічних наслідків: глибокої платіжної кризи. розбалансованості фінансово - кредитної системи, зрештою – до зубожіння основної маси населення. В цих умовах найбільш прагматична частина номенклатури переорієнтовується з політичних інтересів на економічні. Вона почала створювати при державних підприємствах різного типу комерційні структури, під їх прикриттям піднімалися ціни, «перекачувалися» гроші в тіньовий сектор та за кордон. Ці процеси супроводжувалися поширенням корумпованості, економічної та фінансової злочинності. Протягом перших років незалежності керівництво держави ніяк не могло знайти оптимальної моделі ринкових перетворень, яка відповідала б стартовим можливостям української економіки і забезпечила найменші втрати для населення. Давалася взнаки відсутність у керівників держави досвіду проведення реформ в економіці. На час здобуття незалежності в Україні не існувало кадрового потенціалу для проведення реформ. Ведмежу послугу реформаторам у ці роки зробили окремі вчені-економісти, переоцінивши в своїх рекомендаціях можливості України. Склалося протиріччя між проголошеним державою стратегічним курсом, спрямованим на перехід до ринкових відносин, і тактичними діями владі для його здійснення. З 1990 по 1994 р. урядовими органами пропонувалося дев'ять державних економічних програм. Але всі вони наштовхувались на політичні суперечки та економічні негаразди в державі. 3. Створення власної фінансової системи Кожен з урядів,починаючи з 1991 р. визначав свої пріоритети. Кожна  наступна програма відкидала попередню у зв'язку з тим, що вона в чомусь не задовольняла потреб суспільства. Негативний вплив на виробництво справляла безперервна зміна податкового законодавства, внаслідок чого воно втрачало заохочувальну мотивацію. Щоб більше зібрати грошей, держава постійно піднімала норму податку. А від цього економічний інтерес знижувався, що негативно впливало на діяльність виробників. Кризу також поглиблювали помилки в проведенні фінансово - кредитної політики, організації банківської системи, здійсненні політики ціноутворення. Проголосивши реформаційний курс, керівники держави сподівалися на швидкий і широкий приплив західних інвестицій в економіку України. Однак їх надії не справдилися. Недосконалість українського законодавства стримувала іноземні надходження в економіку. Внаслідок цього загальна емісія грошей досягла величезних розмірів. Україну охопила інфляція, яка за своїми темпами перевищила всі наявні досі показники. Грошові ін'єкції проводилися в умовах подорожчання імпорту, енергоносіїв і невпинного спаду виробництва. Симптоми фінансової кризи були відчутними ще в умовах існування СРСР. Щоб зменшити соціальну напругу в суспільстві, радянське керівництво додатково випустило в обіг грошову масу. Грошові доходи населення стали зростати, а випуск товарів народного споживання падав – виник дефіцит товарів першої необхідності. До того ж у країнах, які обрали самостійний шлях розвитку, вартість карбованця була різною. Користуючись відкритістю кордонів, з України масово вивозили товари та продукти в сусідні держави. До того ж з вересня 1991 р. взагалі припинилося централізоване надходження в Україну рубльової маси, яка друкувалася в Росії. У цих умовах Україна вимушена була вийти з так званої «рубльової зони». Президент України 7 листопада 1992 р. підписав Указ «Про реформу грошової системи в Україні». Щоб захистити своїх громадян від «вимивання» товарів сусідами, в Україні до карбованців додалися купони, без яких на її території неможливо було зробити купівлю. З часом в Україні стали випускати власні грошові знаки (купони-карбованці). Рис. 20.4. Грошові знаки (купони-карбованці) Внаслідок інфляції рахунок грошей пішов на сотні, тисячі і мільйони. Такі гроші втратили властиві їм функції і стали гальмом соціально-економічного розвитку. З другої половини 1994 р. в Україні розпочалося приборкання інфляції. В її подоланні суттєву допомогу надав Міжнародний валютний фонд і Європейський банк реконструкції та розвитку. Україна взяла курс на запровадження стабільних грошей: у вересні 1996 р. в обіг була введена сучасна грошова одиниця – гривня. Рис. 20.5. Грошова одиниця - гривня  Однак грошова система України функціонує не ізольовано, а залежить від стану національної економіки, а також від фінансових коливань на світовому ринку. Цю залежність засвідчила фінансова криза в Росії (літо-осінь 1998 р.), яка призвела до падіння курсу гривні і до погіршення економічної ситуації в Україні. 4. Становище в соціальній сфері Глибока економічна криза викликала серйозні соціальні негаразди. Досі звичні гарантії з боку держави: надання роботи, стабільної зарплати, пенсії, матеріальної підтримки – поступилися незвичним і не прийнятним для більшості колишніх радянських громадян завданням щоденної боротьби за виживання. Рис. 20.6. Соціальна політика держави  Економічний спад, що відбувався впродовж 90-х років, суттєво обмежив наповнення державного бюджету; реальні доходи працюючих різко падали, виникали затримки з виплатою заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Обсяги зарплати, пенсійних виплат суттєво відставали від темпів зростання цін на товари та продукти споживання. Якщо до 1992 р. середня пенсія за віком дещо перевищувала розмір мінімальної заробітної плати, то в грудні 1997 р. вона становила не більше 40-50% від цього показника. Особисті заощадження громадян були знецінені. У 1992 р. поточне споживання населення (їжа, послуги, транспорт, житло) сповзло до рівня кінця 50-х років. Гострі проблеми назріли у справі охорони здоров’я. На початок 90-х років Україна була забезпечена медикаментами лише на 30-40%, медичною апаратурою – на 30%. Зріс рівень серцево-судинних, онкологічних та інших захворювань. Невпинно зростала категорія населення, яка потребувала соціального захисту з боку держави. Падіння життєвого рівня людей безпосередньо вплинуло на зниження природного приросту населення України. Смертність почала перевищувати народжуваність. В Україні щорічно помирало на 150 тис. чоловік більше, ніж народжувалось. За шість років пост тоталітарного розвитку населення України скоротилося на 1,2 млн. чоловік. У нашій державі зникла, образно кажучи, ціла область. Різке зменшення народжуваності означало гостру кризу сім'ї як соціального інституту. У ці роки в Україні налічувалося близько 15 млн. пенсіонерів, понад 12 млн. ветеранів війни і праці, 2,3 млн. інвалідів, 3,5 млн. потерпілих від наслідків Чорнобильської аварії, близько 600 тис. осіб отримали статус жертв війни і політичних репресій. В цілому в Україні частка людей пенсійного віку становить 23% від усього населення а в сільській місцевості – навіть 29%. На початку 2000 р. молодь України (віком від 14 до 28 років) становила 22,9% під загальної чисельності населення країни. Вважається, що це дуже низький відсоток. На ситуацію в соціальній сфері впливають міграційні процеси, що помітно активізувалися. Україна стала відкритою в межах існуючого права для в'їзду, перебування і пересування через її територію іноземних громадян. На рідну землю почали повертатися колишні її жителі, які з різних причин опинилися за межами своєї батьківщини. Це колишні військовослужбовці Збройних Сил СРСР, репресовані українці, що перебували на засланні,  депортовані народи. В 1991-1996 рр. в Україну з колишніх республік Союзу прибуло 1,2 млн. чоловік. Помітна частина міграційних потоків пішла в Україну з країн близького та далекого зарубіжжя. Україна вперше за всю свою історію зіткнулася з такою проблемою, як масовий в’їзд іноземних громадян. За останні роки в Україні щорічно оселяється па постійне проживання близько 200 тис. чоловік, серед них – біженці. Першими почали подавати заяви на отримання статусу біженців представники афганської діаспори. Після трагічних подій в Закавказзі влітку 1989 р. в Україну прибуло кілька тисяч турків-месхетинців. Найбільший приплив біженців був пов'язаний з воєнними діями у Придністров’ї. У серпні 1992 р. Україна прийняла понад 60 тис. чоловік, половину з яких становили діти. Протягом 1995-1996 рр. дозвіл на тимчасовий притулок в Україні отримали 1 883 біженців, що прибули із зони російсько-чеченського конфлікту. Крім того, близько 2,5 тис. біженців з Абхазії звернулися до української влади з проханням вирішити питання про їхнє перебувати в Україні. Крім вихідців із близького зарубіжжя, в Україні перебувають біженці з багатьох країн Африки, Південно-Східної Азії та Близького Сходу. Частина з них на законних підставах перебуває в Україні і з різних причин не хоче або не може повернутися додому, але багато іноземців прибуває до України нелегально і «осідає» в різних містах. За експертними оцінками в м. Київ та його приміській юні в травні 1999 р. мешкало близько 20 тис. так званих нелегалів. У зв'язку з цим гостро постало питання про законодавче врегулювання статусу іноземців, що з різних причин шукають в Україні притулку. Економічна криза призвела до зміни динаміки руху населення.                                                                                                   Таб.20.2. Загальна кількість міського і сільського населення З України стали більше виїжджати, ніж прибувати до неї. В 1994 р. з території України виїхало 345,9 тис. чоловік, прибуло з-за кордону 207,7 тис. Динаміка міграційних процесів, як свідчать фактичні дані, не зменшилася і в наступні роки. З України виїжджають найбільш дієздатні й освічені люди. Тільки у 1987-1992 рр. кількість тих, хто назавжди виїхав до Ізраїлю, Німеччини, США, інших країн, становила понад 300 тис. громадян. Серед них – вчені, науково-технічні працівники, діячі культури, кваліфіковані робітники, інші фахівці високого класу. Характерно, що серед мігрантів з України переважає молодь: майже 76% з них – люди до 30 років, а серед іммігрантів майже кожен десятий – перед пенсійного віку. Основна частина населення України на відміну від європейських країн зайнята у виробничій сфері. В 1990 р. в нашій державі у виробництві було зайнято 53,8% населення, тоді як, наприклад, у Великій Британії – 29,6%, у Франції – 30,3%. У сфері обслуговування в Україні зайнято 26,4% населення, у Великій Британії – 68,1%, у Франції – 62,9%. Впродовж 1992-1997 рр. в Україні кількість населення, зайнятого у сфері виробництва скоротилася з 20 млн. до 15,6 млн. чоловік, в тому числі в промисловості на 2,8 млн. (з 7,8 млн. до 5 млн. чоловік). Проте це скорочення відбулося не тому, що розширилася сфера послуг, а через спад виробництва. На соціальному становищі населення України відчутно позначилася емісійна політика держави. На 1993 р. передбачалося, що грошова маса в обігу зросте в 1,9 раз. Фактично ж зростання становило 18,9 раз. Щоб скоротити емісію незабезпечених товарною масою грошей, уряд України пішов шляхом збільшення податків з прибутку. В результаті в країні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян – 90%. Це призвело до гіпертрофованого зростання «тіньової економіки», прибутки від якої не надходили до державної казни. Однією з найгостріших та найболючіших соціальних проблем є безробіття, яке охопило всі верстви суспільства і набуває масового характеру. Запровадження ринкових відносин, перебудова структури виробництва, скорочення науково - дослідних установ та інші причини привели до того, що тисячі працездатного населення залишилися без роботи. Вже на початку грудня 1993 р. службою зайнятості країни було зареєстровано 127,4 тис.  громадян, які бажали влаштуватись на роботу. З них 80,5 тис. мали статус безробітних. У 1995 р. ця ж служба зареєструвала 526,9 тис. громадян, не зайнятих трудовою діяльністю, з яких вже 175,5 тис. отримали статус безробітних. Протягом 1996 р. ситуація із зайнятістю населення ще більше загострилася, в країні вже налічувалося близько 400 тис. безробітних. Міністр праці України заявив: «Ми знаходимося на порозі масових увільнень». На початку 2000 р. безробіття вразило 4% працездатного населення України. Економічний і соціальний хаос призвів до зростання рівня злочинності. За 1994 р. було зареєстровано 572 тис. злочинів. Кожний шостий злочин здійснювався неповнолітніми. Це в 2-3 рази більше, ніж у 70-80-і роки. Значно зросла економічна злочинність. Спостерігається загальне падіння моралі в суспільстві. Такі властивості людини, як чесність, працьовитість, доброзичливість стали відходити на задній план. Більшу цінність набуває уміння заробляти гроші будь-яким шляхом, в тому числі спекуляцією, обманом, крадіжкою, вимаганням тощо. Так сталося й тому, що чесна праця не забезпечує заробітку для нормального життя. Складною для України лишається і житлова проблема. Досить сказати, що 13% жителів республіки проживають у гуртожитках, майже 3 млн. сімей потребують поліпшення житлових умов. Тим часом за обсягами житлового будівництва Україна в 1994 р. була на рівні 50-х років. Щоб хоч трохи вирішити житлову проблему, в Україні з 1998 р. розпочалася реалізація програми довгострокового фінансування будівництва житла для молодих громадян. Населенню почали надаватися кредити на будівництво житла. На початку 90-х років держава збільшила кошти на пенсії, субсидії та соціальні послуги. Запроваджувалися програми грошової допомоги і компенсацій. Цим держава намагалася бодай частково пом'якшити удар, нанесений народу лібералізацією цін. У 1992 р. загальні кошти, що виділялися на соціальний захист, склали понад 40% бюджету. Зменшення надходжень до бюджету надто ускладнює фінансування заходів соціального захисту населення. Фінансові труднощі змусили уряд уже на початку 1993 р. відмовитися від широкомасштабного і всеохоплюючого соціального захисту і переорієнтуватись на цільову адресну допомогу найменш захищеним  верствам населення. 5. Зовнішня політика незалежної  України Зовнішня політика України має спрямовуватися на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного     партнера. Рис. 20.7. Напрямки зовнішньої політики Що стосується основних підвалин, на яких має здійснюватися зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами, уникнення залежності від окремих держав чи груп держав; засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами; додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках. Важлива складова формування та реалізації зовнішньої політики України - це визначення її основних напрямів, пріоритетів та функцій. Головними напрямами зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь в європейському співробітництві; розбудова відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій. Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру і рівноправного співробітництва. Основними пріоритетами та функціями зовнішньої політики України відповідно до її загальнонаціональних інтересів та завдань є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресові в Україні, розвитку її культури та освіти; участь у вирішенні глобальних проблем сучасності; інформаційна функція; зв'язки з українською діаспорою.              Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України. Рис. 20.8. Етапи зовнішньої політики Зовнішня політика України - як з огляду її розробки, так і в плані реалізації - пройшла два етапи; перший - від серпня 1991 р. до середини 1994 р. - і другий -  від середини 1994 р. і до цього часу. Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов'язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зеленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, США, Італія, Бельгія, Індія, Японія, Китай, Австралія, країни Латинської Америки, Скандинавії та ін. Протягом 1992—1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв'язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до паризької «Хартії для нової Європи», був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом - ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світову  банку, Міжнародного Валютного Фонду. Виникало, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало виконання нашою державою своїх зобов'язань щодо практичної реалізації без'ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини між двома державами стали погіршуватися. І українські, і російські політики чимало робили для того, щоб дві найбільші слов'янські країни, які виникли на пострадянському просторі, ворогували між собою. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як «економічна війна». Антиукраїнські заяви та навіть рішення, які приймалися свого часу в стінах російської Державної Думи з так званого «кримського питання», тільки посилювали напруженість. Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3 по 7 березня український президент відвідує США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». А 23 березня 1994 р. Президент Л.Кравчук підписує у Брюсселі договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом. Однак ці кроки не змінили загальної ситуації: на межі 1993 -1994 рр. Україна опинилася у вкрай складному міжнародному становищі. З таким вантажем зовнішньополітичних проблем наше суспільство підійшло до президентських виборів, які відбулися в липні 1994 р. Новий Президент України Леонід Кучма проголосив про свій намір суттєво скоригувати зовнішню політику. Міністром закордонних справ України став Григорій Удовенко. Рис. 20.8. Григорій Удовенко  Був зроблений наголос на тому, що відтепер вона буде концептуально визначеною, багатовекторною, прагматичною і зваженою. Першим важливим кроком нового керівництва на шляху утвердження нового образу України на міжнародній арені стало рішення Верховної  Ради України від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Зміни на краще відбулися в україно-американських відносинах. Розгорнулася активна робота з їх динамізації та поглиблення. 20-24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, які становили значний інтерес для обох країн. 11-12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США В. Клінтона до України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин. Сьогодні дві країни вийшли на рівень стратегічного партнерства. Активізувалися наші взаємини з Канадою. Ця країна має значний пакет програм економічного співробітництва з Україною щорічною вартістю близько 20 млн. дол. Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. З цими країнами нас об'єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, які постали після краху тоталітарно-комуністичної системи. Перспективними напрямами зовнішньої політики України є Близький Схід і Африка. Чимало економічних та політичних інтересів пов'язує нашу державу з такими країнами, як Ізраїль, Туреччина, Єгипет, Ліван, Іран, Кувейт, ПАР. Активізується латиноамериканський напрям зовнішньої політики України. У цьому регіоні є 33 самостійні держави, з яких Аргентина першою визнала державну незалежність України. Динамізуються  наші відносини з Мексиканськими Сполученими Штатами, Кубою, Бразилією, Чилі, Венесуелою тощо. Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, який нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку. Дуже корисним для України є досвід Китаю і так званих «тихоокеанських драконів» - Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню, а також неоіндустріальних  країн «другої хвилі» - Таїланду, Малайзії, Індонезії, В'єтнаму. Належне місце в поглибленні взаємовідносин України з державами АТР відводиться Японії, а також Індії. Важливий пріоритет зовнішньої політики України - розбудова відносин з нашим основним стратегічним партнером - Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля української сторони, вони залишалися складними. «Економічна війна» між двома державами не вщухала. Серед російських політиків та в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. З року в рік відкладався візит Президента Б. Єльцина до України. Довго й важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почалися тільки в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже через два роки - 31 травня 1997 р. в Києві. Відтоді розпочався новий етап в історії україно-російських відносин. Новим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став перший державний візит Президента України Л. Кучми до Москви в лютому 1998 р. Головний результат візиту - підписання договору про довгострокове економічне співробітництво між двома країнами терміном на 10 років. Ця угода є безпрецедентною, оскільки в рамках СНД не існує жодного аналогічного документу. Важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідають відносини з країнами СНД. Україна, як відомо, була однією з держав, яка стояла біля витоків заснування співдружності. Організаційні засади СНД визначаються кількома документами установчого характеру: Біловезькою угодою від 8 грудня 1991 р., Протоколом до неї, Алма-Атинською декларацією від 21 грудня 1991 р., Статутом СНД, прийнятим 22 січня 1993 р. Ставлення України до СНД визначається її економічними та політичними інтересами, а також національним законодавством. 1 грудня 1991 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про створення СНД, а 20 грудня прийняла з цього приводу заяву, в якій наголошується, що Україна виступає проти перетворення СНД на нове державне утворення і заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Статут СНД не підписаний Президентом України і не ратифікований Верховною Радою. Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий статус, який випливає із ратифікованої нею Біловезької угоди разом із згаданими застереженнями Верховної Ради. Крім того, Україна має асоційоване членство в Економічному союзі СНД. У той же час Україна не є учасницею Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку. Час, який минув з моменту створення СНД, переконливо засвідчив те, що без радикального реформування цього утворення, без визнання всіма його членами принципу рівноправності й добровільності перспективи СНД виглядають дуже проблематичними. Загалом Україна виходить із того, що найбільш доцільною формою співпраці в рамках СНД є двосторонні відносини, економічне та політичне співробітництво. Саме на цій основі розвиваються наші відносини з країнами - членами СНД. Особливий інтерес становлять для України взаємини з Азербайджаном, Грузією, Туркменією, Узбекистаном - насамперед в економічному сенсі, зокрема для розв'язання такої гострої для України проблеми, як проблема енергоносіїв.  Чимало спільних економічних та політичних інтересів пов'язує Україну також із Казахстаном,  Киргизією, Таджикистаном, Вірменією, Білоруссю, Молдовою. 13 липня 1996 р. Колегія МЗС затвердила план заходів у зв'язку з прийняттям Конституції України та реалізацією її положень у сфері зовнішньої політики. 15 липня 1996 р. з доповіддю «Стан та перспективи української зовнішньої політики» на засіданні керівного складу міністерства виступив Президент України Л. Кучма. Він, зокрема, зазначив, що із прийняттям Конституції України завершено формування правових засад зовнішньої політики нашої держави, що ефективність зовнішньополітичної діяльності має вимірюватися не тільки політичними дивідендами, а  й практичною економічною віддачею. Заходи з удосконалення роботи МЗС України, підвищення його координуючої ролі мають не тільки сприяти поліпшенню якісних показників його діяльності, але й унеможливлювати втрату цілісності нашої зовнішньої політики, чимдалі вище підносити міжнародний авторитет країни. Одним із переконливих свідчень цього є постійне зростання кількості наших дипломатичних представництв за кордоном. Сьогодні Україна вже має дипломатичні та консульські представництва у 78 країнах на всіх континентах. У Києві діють 61 зарубіжне посольство, вісім представництв міжнародних організацій, два почесних консульства. У Харкові, Львові, Одесі, Ужгороді, Маріуполі, Сімферополі працюють 10 консульських установ іноземних держав і два представництва міжнародних організацій. Свідченням  поваги міжнародної спільноти до України, високого авторитету її зовнішньополітичного відомства стало обрання міністра закордонних справ України Г. Удовенка головою 52-ої сесії Генеральної асамблеї ООН. У березні 1998 р. Г. Удовенко був обраний депутатом Верховної Ради України і відповідно до чинного законодавства прийняв рішення про вихід із державної служби. Новим керівником українського зовнішньополітичного відомства став Б. Тарасюк. В цей час сталася низка подій, які засвідчили про зміцнення міжнародних позицій України. Це стосувалося як її багатостороннього співробітництва, так і двосторонніх відносин. 4-5 червня 1998 р. у Ялті відбулася зустріч  глав держав та урядів країн-учасниць Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), де з промовою виступив Президент України Л.Кучма. Було вказано на важливість поглиблення процесів регіонального економічного співробітництва для України як однієї з найбільших причорноморських держав. Свідченням зміцнення міжнародного авторитету України стало її запрошення 12 червня 1998 року до Лондона на зустріч міністрів закордонних справ країн "Великої сімки", в ході якої обговорювалася ситуація, що склалася в Південно-Східній Азії внаслідок проведення Індією та Пакистаном ядерних випробувань. Учасники зібрання наголошували, що Україна, а також ті держави світу, які добровільно позбулися ядерної зброї, тим самим зробили значний внесок у зміцнення міжнародної безпеки та стабільності. З погляду поглиблення українсько-польських відносин важливе значення мала зустріч президентів двох країн 26-27 червня у Харкові. Л.Кучма та А.Кваснєвський мали також зустріч з представниками ділових кіл України та Польщі. 8-9 липня 1998 року на запрошення Президента України Л.Кучми з нагоди першої річниці підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО з офіційним візитом у Києві перебував Генеральний секретар НАТО Х.Солана. Широке коло питань двостороннього співробітництва було обговорено під час візиту 22-23 липня 1998 року до України віце-президента США А.Гора. Було підписано низку спільних українсько-американських документів. Американська сторона підтвердила незмінність свого курсу на підтримку демократичної, незалежної України. Важливою подією і українсько-французьких відносинах став перший державний візит Президента Франції Ж. Ширака  в Україну 2-4 вересня 1998р. У рамках візиту було підписано міжурядові угоди про співробітництво в галузі мирного використання атомної енергії, а також в сфері науки та освіти, ядерної безпеки. Свідченням незмінності України європейському вибору став саміт Україна - ЄС, що відбувся 16 травня 1998 р. у Відні. Після київського саміту Україна - ЄС (5 вересня 1997р.) Віденський саміт став другою зустріччю керівників України та Євросоюзу на найвищому рівні. Просуваючись на європейському напрямку, Україна надзвичайно важливого значення надавала подальшому поглибленню відносин з одним з основних своїх стратегічних партнерів - Росією. Важливим кроком в цьому відношенні став робочий візит міністра закордонних справ України Б.Тарасюка 18-19 листопада 1998р. до Москви. Було обговорено широке коло питань двостороннього співробітництва. Мова йшла, зокрема, про договірно-правове оформлення українсько-російського кордону, про подальший розвиток торгівельно-економічного співробітництва на 1998-2007рр., про участь двох держав у побудові нової архітектури європейської безпеки та ін. Визначною подією в двосторонніх відносинах України з Канадою став офіційний візит до Києва прем’єр-міністра Канади Ж.Кретьєна. Це був перший з часу набуття нашою державою незалежності офіційний візит глави канадського уряду. Центральною політичною подією візиту стало прийняття Україною принципового рішення про заборону протипіхотних мін. Вагомою стала економічна складова візиту: було підписано низку комерційних угод та проголошено про започаткування спільних економічних проектів загальною вартістю 163млн.дол. В ході візиту було підписано 7 угод, які відкривають нові можливості для поглиблення українсько-канадського економічного співробітництва. Важливим кроком на шляху підтвердження вірності України європейському вибору, поглиблення її відносин з Францією стало проведення 1 березня 1999р. в Парижі міжнародної конференції "Україна, Велика Європа, євроатлантична безпека: виклики ХХІ ст.", у якій взяли участь представники Великої Британії, Місії України при НАТО, США, Німеччини, Російської Федерації та ін. Активну позицію займає України у розв’язанні придністровської проблеми. З цих питань 20-24 березня 2000р. у Києві за ініціативи України відбулося засідання Круглого столу, у якому взяли участь провідні спеціалісти в галузі міжнародного і конституційного права, конфліктологи з України, Російської Федерації, Молдови, Австрії, Великої Британії, США, Франції, а також Придністров’я. Зазначалося, що досягнуті домовленості та прийняті в ході саміту рішення стали основою подальшого переговорного процесу між Кишиневом та Тирасполем. У жовтні 2000р. в керівництві українського зовнішньополітичного відомства сталися зміни: замість Б.Тарасюка на посаду міністра закордонних справ України було призначено Анатолія Зленка. Новий керівник українського зовнішньополітичного відомства свій перший закордонний візит зробив до Росії. Симптоматичним, мабуть, є і те, що лише протягом перших 5 місяців своєї роботи на новій посаді від 6 разів зустрічався зі своїм московським колегою. З усіх поглядів Росія є і має залишатися одним з головних, визначальних пріоритетів зовнішньої політики України. Важливою подією в українсько-російських відносинах стала також зустріч Президента Л.Кучми та Президента В.Путіна 12 лютого 2001р. в Дніпропетровську, під час якої особлива увага була приділена співробітництву двох країн в економічній сфері. Підводячи підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб’єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України в цьому поважному міжнародному органі тощо. Говорячи про проблеми та перспективи української зовнішньої політики, то слід насамперед наголосити, що сприяння піднесенню міжнародного іміджу України - справа і завдання не тільки зовнішньої політики. Остання не може існувати відірвано від політики внутрішньої. Не тільки зовнішня політика має ефективно працювати на внутрішню, але й остання має працювати на зовнішню політику. Це одна з головних передумов її ефективності, а, отже, і зміцнення міжнародного авторитету нашої держави. 6. Прийняття Конституції України Після  проголошення незалежності України в ній продовжувала діяти Конституція УРСР, прийнята ще в 1978 p., до якої депутати змушені були вносити зміни та доповнення. Незалежній Україні необхідна була нова конституція. Конституційний процес розпочався ще в 1990 р. Була створена Конституційна комісія, яка в травні 1991 р. подала для обговорення у Верховній Раді Концепцію Основного Закону України. Цей проект передбачав побудову в Україні президентської республіки із всенародними виборами президента. Проти міцної президентської влади, яка обмежувала владу рад, виступили комуністи. В липні 1992 р. проект Конституції України був готовий до широкого обговорення. Однак серед депутатів не було єдності щодо того, якою повинна бути Україна: парламентською, президентською чи президентсько-парламентською республікою. Після виборів нового складу Верховної Ради та Президента України з вересня 1994 р. почала працювати Конституційна комісія. Керівники держави не могли домовитися, яку форму державного правління обрати та як розподілити повноваження між главою держави й парламентом. У грудні 1994 р. Президент України Л. Кучма подав на розгляд Верховної Ради конституційний закон «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», який передбачав перетворення України з парламентсько-президентської на президентсько - парламентську республіку. Президент ставав одноосібним главою уряду та отримував право формувати його без погодження з Верховною Радою. Президентові мали також підпорядковуватися й місцеві державні адміністрації. Однак цей проект не отримав необхідної кількості голосів у Верховній Раді. Тоді Л. Кучма видав у травні 1995 р. Указ «Про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові України та Верховній Раді України». Громадяни України мали відповісти на запитання: «Кому Ви довіряєте - Президентові України чи Верховній Раді?» Однак цей референдум не міг відбутися без згоди Верховної Ради. Отже, необхідно було шукати вихід із конституційної кризи. З цією метою між Президентом України та Верховною Радою 8 червня 1995 р. був укладений Конституційний договір. За ним до прийняття нової конституції України органи влади повинні були функціонувати на засадах закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Здавалося, що Конституційний договір послабив суперечності між гілками влади. Однак після того, як Конституційна комісія передала на розгляд Верховної Ради проект Основного Закону, який передбачав двопалатну структуру парламенту, відносини між гілками влади знову загострилися. З новою силою спалахнули дискусії про розподіл повноважень між гілками влади, форми власності, про мову, державну символіку, статус Республіки Крим. Прибічники президента знову почали говорити про звернення до народу у формі референдуму. Президент Л. Кучма підписав відповідний указ. Знову виникла політична криза. Перемогла позиція депутатів, які розуміли необхідність прийняття конституції. Важливу роль у подоланні конституційної кризи відіграла Тимчасова депутатська спеціальна комісія, яку очолив депутат М. Сирота. Комісія доклала чимало зусиль, аби узгодити позиції різних партій і фракцій Рис. 20.9. Конституція України Обговорення проекту Конституції України відбувалося в умовах загостреного протистояння між Президентом України Л. Кучмою і Головою Верховної Ради України О. Морозом. Президент Л. Кучма попередив, що розпустить Верховну Раду, якщо Конституція України не буде прийнята в парламентській залі, наполягав на прийнятті свого варіанта Основного Закону шляхом референдуму. Останнім етапом суперечливого та довготривалого конституційного процесу стала так звана «конституційна» ніч з 27 на 28 червня 1996 р. Голова Тимчасової комісії з доопрацювання Конституції України М. Сирота читав текст у залі, вислуховував пропозиції, переконував і закликав голосувати. Він простояв за трибуною Верховної Ради понад 15 годин. Конституція України була схвалена. Депутати, які вболівали за долю України, щиро вітали М. Сироту. Його почали називати «героєм конституційної ночі», «батьком української конституції». Після прийняття Конституції України розпочався новий етап розвитку суспільства і держави. Цей документ, у якому був урахований світовий досвід державотворення, став вершиною суспільно-правової думки в Україні. Конституція - це не лише правовий акт, а й надзвичайно важливий політико-правовий документ довгострокової дії, основа консолідації суспільства. Крім суто правових норм. Конституція України містить важливі моральні орієнтири. Вона закріпила засади державної політики, спрямованої на забезпечення прав і свобод людини. Провідна ідея Конституції України -держава функціонує для людини, відповідає перед нею за свою діяльність. Конституція заклала підвалини для розвитку та зміцнення демократичної, соціальної та правової держави, у якій людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. У Конституції України закріплене положення про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Ідея поділу влади, закладена ще в 1710 р. в «Пактах і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького» Пилипа Орлика, була відтворена в сучасних умовах у новій Конституції України. Юридична цінність і значення Конституції України як правового акта полягає передусім у тому, що вона, як Основний Закон держави, має найвищу юридичну силу. Усі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі та повинні їй відповідати. Отже, Конституція України є основним джерелом законодавства на тривалий період, основою розвитку законодавства та правової системи в цілому. 1. Який шлях для досягнення незалежності обрала  Україна? 2. Які важливі  закони і постанови були прийняті в  перші роки незалежності? 3. Коли було  створене  Міністерство оборони України? 4.  Коли Верховна Рада затвердила атрибути державності? 5.  Назвати ознаки глибокої економічної кризи 1992 р. в країні? 6.  Коли була введена в обіг сучасна грошова одиниця – гривня?  7.  Чим був зумовлений економічний спад, що відбувався впродовж 90-х років? 8. До чого призвела економічна криза? 9. До чого призвів економічний і соціальний хаос? 10. Основні напрямки зовнішньої політики  України? 11. Етапи зовнішньої політики України? 12. Що було одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України? 13.  Що передбачав проект концепції Основного Закону України? 14. Коли була прийнята Конституції України? 15. Що означає термін “конституція”? Хронологічний довідник 1991 р. ● Спроба антиконституційного державного перевороту у Москві (“путч”, 19-21.08). Президія ВР УРСР відхилила пропозицію про запровадження на території УРСР надзвичайного стану. ● Проголошення незалежності України (24 серпня). 30.08. заборонено діяльність Компартії. 4.09. над будинком ВР піднято синьо-жовтий прапор. ● У вересні-листопаді створено Службу національної безпеки України (СБУ); прийнято закони про Національну гвардію, Державний кордон і Прикордонні війська України. Ухвалено Закон “Про громадянство України” (8.10) та “Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності”. ● Заява ВР про без’ядерний статус України (24.10). ● Ухвалено Декларацію прав національностей України (1.11). ● Всеукраїнський референдум і вибори Президента України (1 грудня). У грудні розпочалося міжнародне визнання незалежності України. ● Указ Президента про створення Збройних сил України (6.12). ● СРСР припинив існування як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність. 7–8 грудня керівники Білорусії, Росії та України підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД)). 21.12 ухвалено декларацію держав – учасниць СНД. 25 грудня Президент СРСР М.Горбачов подав у відставку. 1992 рік ● Введено в обіг купони багаторазового використання (1.01). ● Затверджено Державні гімн (15.01), прапор (28.01) і малий герб (тризуб, 19.02). ·Україна подала заявку на вступ до Ради Європи і розпочала членство у Конференції (Організації) з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ). У Брюсселі Україну прийнято до Північноатлантичної Ради із співпраці. ·Указом Президента утворено Державну думу України та запроваджено посади Представників Президента в областях. ● Загострилося українсько-російське протистояння щодо Криму і Чорноморського флоту (ЧФ). Указом Президента ЧФ України оголошено українським (5.04). ВР Криму ухвалила Акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим (5.05) та прийняла Конституцію Республіки Крим (6.05), окремі положення якої суперечили Конституції України. У вересні ВР Криму узгодила положення Конституції Республіки Крим з Конституцією України. ● Із території України вивезено тактичну ядерну зброю. ● ВР ухвалила закон “Про національні меншини в Україні” (25.06). ● Всеукраїнський Собор ухвалив рішення про об’єднання УПЦ та УАПЦ в єдину Українську православну церкву Київського патріархату на чолі з патріархом Мстиславом (25.06). ● У Києві відбувся Всесвітній форум українців (21-24.08). Утворено Українську всесвітню координаційну раду (УВКР, голова – І.Драч). ● В.Чорновіл обраний головою Руху (4.12). 1993 рік ● Угода між Російською Федерацією та Україною щодо формування ВМФ Росії і ВМС України на базі Чорноморського флоту (17.06). 3.09. у Масандрі (Крим) Президенти Росії та України Б.Єльцин і Л.Кравчук підписали протокол “Про врегулювання проблем Чорноморського флоту”. ● ВР Росії ухвалила постанову про місто Севастополь як російське місто і головну базу єдиного Чорноморського флоту (9.07). Таке рішення викликало протести в Україні та у Раді Безпеки ООН. Велике збурення у суспільстві викликала заява та проект договору урядів Білорусії, Росії та України про створення Економічного союзу (липень). ● У Донецьку відбувся з’їзд Компартії України, що заявив про відновлення діяльності КПУ. Згодом  КПУ оголосила себе правонаступницею КПУ у складі КПРС. ● Влітку відбувся політичний страйк шахтарів Донбасу. ● Верховна Рада ухвалила Основні напрямки зовнішньої політики України (2.07) та воєнну доктрину України (19.10). ● Створено Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолання економічної кризи (27.09). 1994 рік ● У Москві президенти України, Росії і США підписали трьохсторонню заяву та угоду щодо ліквідації ядерної зброї в Україні (14.01). Згодом у Будапешті підписано Меморандум про надання гарантій Україні з боку ядерних держав – США, Великобританії та Росії (5.12). ● Україна першою серед країн СНД підписала програмні документи НАТО “Партнерство заради миру” (лютий). У Брюсселі підписано угоду про партнерство та співробітництво між Україною і Європейським Союзом (березень). ● Загострення стосунків із Кримською автономією. Президентом Республіки Крим обрано Ю.Мєшкова (31.01). ВР Криму відновила Конституцію Криму в редакції від 6 травня 1992 р. в питаннях встановлення договірних відносин з Україною, права на подвійне громадянство, можливості створення власних військових формувань та ін. (20.05). Конституційна криза. Рішеннями ВР Криму фактично запроваджено парламентську республіку. ВР України скасувала рішення Севастопольської міської ради народних депутатів від 23.08. про російський статус міста (15.09). ● Вибори до ВР та рад народних депутатів України (27.03, 10.04) та вибори президента України (26.06; 10.07). Президентом обрано Л.Кучму. 1995 рік ● Відбулося стрімке зростання цін на енергоносії, житлово-комунальні послуги, транспорт тощо. Акції протесту. ● Рішеннями ВР України і Указами Президента України Автономну республіку Крим повернено у законодавче поле України (березень-квітень). У Криму припинено діяльність консульської групи МЗС Росії по оформленню російського громадянства. ВР Криму ухвалила, а згодом скасувала рішення про проведення загальнокримського референдуму. ● У Сочі відбулася російсько-українська зустріч на найвищому рівні з питань поділу Чорноморського флоту (9.06). ● Президент Л.Кучма і Голова ВР О.Мороз підписали Конституційний договір про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття Конституції України (8.06). ● Відбулися зіткнення з міліцією під час похорону патріарха Володимира (Романюка). на Софіївському майдані (липень). ● Україна стала повноправним членом Ради Європи. 1996 рік ● Прийнято Конституцію (Основний закон) України (28 червня). ● Завершено вивезення з території України ядерної зброї; прийнято рішення про закриття з 2000 року Чорнобильської АЕС; закрито перший енергоблок ЧАЕС. ● У грошовий обіг введено гривню (вересень). 1997 рік ● Підписано Договори про дружбу, співпрацю і партнерство з Росією і з Румунією та Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. ● Відбувся перший в історії України військово-морський парад (1.08). ● ІІ Всесвітній форум українців у Києві (серпень). ● Міністр ЗС України Г.Удовенко обраний головою 52-ї сесії Генер. Асамблеї ООН. ● ВР ухвалила Закон про вибори за пропорційно-мажоритарною системою (жовтень). ● Громадянин України Леонід Каденюк розпочав космічний політ у складі міжнародного екіпажу американського корабля “Колумбія” (19.11). 1998 рік ● Вибори до ВР та Рад народних депутатів України (29.03). ● Катастрофічний паводок у Закарпатті. ● Указом Президента встановлено День пам’яті жертв голодомору – четверта субота листопада кожного року. 1999 рік ● Відзначено 80-річний ювілей возз’єднання УНР та ЗУНР. Указом Президента встановлено День соборності України – 22 січня. ● У Львові відбулася VI зустріч керівників держав Центральної Європи (14-15.05). ● Трагічно загинув в автомобільній катастрофі В’ячеслав Чорновіл (25.03). ● Вибори Президента України (31.10.; 14.11.). Президентом вдруге обрано Л.Кучму. 2000 рік ● 1 лютого депутати некомуністичної парламентської більшості провели сесію у приміщенні Українського дому. Було обрано нове керівництво ВР та встановлено новий порядок обчислення скликань ВР; ухвалено постанови про скасування неробочих днів 7 і 8 листопада та про заміну радянської символіки на фасаді будинку ВР державною символікою незалежної України. ● В Україні скасовано смертну кару (лютий). ● Проведено Всеукраїнський референдум про реформування парламенту (16.04). ·24 липня проголошено Днем національного прапора України. ● Зникнення безвісти журналіста Г.Гонгадзе (16.09). У листопаді опозиція озвучила у ВР України записи майора М.Мельниченка з розмовами у кабінеті Президента; розгорнувся так званий “касетний скандал” та активізувалася кампанія з вимогами розслідування вбивства журналіста Г.Гонгадзе. ● Закрито Чорнобильську АЕС (15.12). 2001 рік ● Відбулися багаточисленні маніфестації та акції протесту “Україна без Кучми”, “Україна за правду”, “Народний трибунал” та ін.; розгортання наметових містечок у столиці та регіонах; створено “Форум національного порятунку”. ● Звернення до українського народу Л.Кучми, І.Плюща та В.Ющенка (13.02). ● 1 березня міліція ліквідувала наметове містечко опозиції на Хрещатику. 9 березня відбулося небезпечне протистояння і сутички маніфестантів – учасників акції “Україна без Кучми” з міліцією у Києві поблизу пам’ятника Т.Шевченка, біля приміщень МВС, адміністрації Президента (затримано 217 осіб). ● Велика повінь у Закарпатті (березень). ● Розпочалася різка критика діяльності прем’єр-міністра В.Ющенка та дискусії про створення коаліційного уряду (лютий). 26 квітня ВР України ухвалила резолюцію про недовіру Кабінету Міністрів, очолюваного В.Ющенком. ● Указом Президента запроваджено інститут державних секретарів (травень). ● Візит в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ (23-27.06). ·У Києві відбувся ІІІ Всесвітній форум українців (18-20.08). ·Відбувся перехід до 12-річної загальної середньої освіти. ·Внаслідок попадання ракети українських сил ППО над Чорним морем зазнав катастрофи російський літак ТУ-154 (4.10). ·ВР України ухвалила Земельний кодекс України (25.10). ·Всеукраїнський перепис населення (5-14.12). 2002 рік ·Вибори до ВР України та Рад місцевих депутатів (31.03). ·Загострилося українсько-польське протистояння навколо польського військового поховання на Личаківському кладовищі у Львові (травень). ·На Скнилівському військовому літовищі поблизу Львова під час авіашоу сталася велика трагедія внаслідок падіння літака (27.07). Загинуло 76 людей. ·У зверненні до народу з нагоди Дня незалежності (24.08) Президент Л.Кучма запропонував черговий проект проведення у країні політичної реформи. ·Відбулася опозиційна акція “Повстань, Україно!” з вимогою відставки Президента Л.Кучми (вересень). Активізувалася міжнародна кампанія по звинуваченню України та Л.Кучми у поставках ракетних установок “кольчуг” до Іраку. ·В Україні та за кордоном проведено заходи по вшануванню 70-ї річниці пам’яті жертв Великого голодомору 1932-1933 рр. (листопад).
	Попередня тема	Зміст
© 2017 ДУ «Науково-методичний центр інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності ВНЗ «Агроосвіта» 03151, м. Київ, вул. Смілянська, 11