|
|
Історія України Електронний підручник |
||
|
Тема 7 - Українські землі під владою російської та Австрійської імперій у першій половині ХІХ століття |
|||
|
1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі іноземних держав. 2. Криза кріпосництва і розвиток капіталістичних відносин. 3. Суспільно-політичні рухи у Наддніпрянщині у пер. пол. ХІХ ст. 4. Початковий етап національного відродження. 5.Кирило-Мефодіївське братство. Т. Шевченко. 6. Характер політики австрійського уряду щодо українців. 1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі іноземних держав.
Рис. 7.1. Українські землі наприкінці ХVIII ст. Українські землі на початку ХІХ століття були поділенні між двома державами Російською та Австро-Угорською. Українські землі, які входили до складу Російської імперії були перетворені у дев'ять губерній — по три в кожному регіоні: Ø Харківська, Чернігівська і Полтавська — на Слобожанщині і Лівобережжі, дані губернії утворювали Малоросійське генерал-губернаторство; Ø Київська, Подільська і Волинська — на Правобережжі утворювали Київське генерал-губернаторство; Ø Катеринославська, Херсонська і Таврійська — у Південній Україні утворювали Новоросійське генерал-губернаторство. Частина компактно заселених українцями земель опинилася поза межами дев'яти українських губерній. Це райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської та Могилівської губерній. Разом із цим в ці губернії увійшли райони, де компактно проживало російське населення. Такий адміністративно-територіальний поділ був спрямований на посилення контролю над українцями та прискорення їх русифікації. З кінця XVIII ст. українські землі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття опинилися у складі Австрійської імперії. Східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі (де у більшості були поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові.
«Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів. Окремим округом до королівства до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу на Північну — українську і Південну — румунську); Закарпаття входило до складу Угорщини, що була частиною Австрійської імперії.
Отже, на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. українські землі у складі Російської та Австрійської імперій опинилися в різних умовах, що зумовлювало і відмінності в їх розвитку. Провідною ідеєю, яка в ХІХ ст. надихала українських патріотів, стало усвідомлення належності до єдиного народу, хоч і розірваного навпіл і поневоленого двома імперіями. 2. Криза кріпосництва і розвиток капіталістичних відносин. Кріпосницька система базувалася на натуральному господарстві, прикріпленні селянина до землі і особистій його залежності від поміщика. Царизм намагався зберегти феодальну систему, захищаючи інтереси поміщиків. Завдяки цьому напередодні реформи 1861 р. в їхніх руках зосередилося понад 70% всієї землі і 60% селян. Окрім кріпаків, велику групу сільськогосподарських виробників становили державні селяни, до якої входила значна кількість козаків. Ці селяни відрізнялися від кріпаків тим, що були особисто вільними, користувалися казенною землею, сплачуючи державні податки. На Лівобережжі вони складали 50% від загальної кількості землеробів, на Правобережжі — 13%, на Півдні — 37%.
Рис. 7.3. Панщина В усіх сферах економічного життя тривав процес розвитку товарно-грошових відносин, збільшувалося міське населення, яке потребувало все більше сільськогосподарської продукції. Найуспішніше перехід до товарного виробництва здійснювався в поміщицьких господарствах Південної та Правобережної України, де було багато великих маєтків. Середні і дрібні дворянські господарства залишалися переважно натуральними. Поряд з виробництвом товарного хліба розширювалися посівні площі під технічні культури: конопель, тютюну, цукрових буряків. Це також означало, що відбувається поступова спеціалізація районів продовжувалося збільшення панщини, оброку та натуральних повинностей. Використовувалися різні типи повинностей: піша панщина (селяни, які не мали землі — без тяглової худоби виконували великі обсяги робіт), урочна система (офіційно панщина обмежувалася трьома днями, однак обсяги робіт були такими, що їх виконували за 4-5 і більше днів).
Рис. 7.4. збір пшениці у поміщика. До того ж селяни були безправними, піддавалися жорстоким покаранням, знущанням, перепродавались, обмінювались на худобу, собак. Все це призводило до руйнування значної частини селянських господарств, підвищення рівня смертності серед кріпаків, підривало і саму кріпосну систему. Посилювався податковий тягар і на державних селян. Масове зубожіння призводило до соціальних конфліктів — від стихійних бунтів до організованих повстань. Зокрема, з 1800 по 1861 рік сталося близько 2400 виступів селян, спрямованих проти феодально-кріпосницького гноблення. Ці виступи були різними за своїми формами та масштабами. Зокрема, майже 25 років тривало селянське повстання під проводом Устима Кармелюка на Поділлі. Лише у 1835 р. підступним шляхом владі і поміщикам вдалося розправитися з ним. Селянські повстання були стихійними, локальними, а тому не могли завершитися перемогою. Уряд жорстоко придушував їх.
Рис. 7.5. Устим Кармелюк Свідченням занепаду феодалізму була низька продуктивність праці, рутинний стан техніки, примітивна система землеробства. В більшості селянських господарств використовувалося переважно трипілля, а про багатопілля не було й мови, що призводило до низької врожайності. Передову технологію обробітку ґрунту, кращі сорти сільськогосподарських культур, нову техніку і вільнонайману працю використовували лише окремі поміщицькі господарства та деякі багаті селяни. Та й було це переважно на півдні України.
Рис. 7.6. Господарство українських земель у пер. пол. ХІХ ст. Промисловість України в кінці XVIII — першій половині XIX ст. була представлена розгалуженою мережею кустарних промислів, вотчинними і капіталістичними мануфактурами, першими фабриками і заводами. У 30-50-х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки і технологій. Потреби в механізації знарядь сільськогосподарського виробництва прискорили розвиток машинобудування. До 1859 р. в Україні з'явилося близько двох десятків механічних заводів. Розвиток машинобудування викликав зростання металургійної промисловості. Наприкінці 50-х років в Україні діяло 11 чавуноливарних та 32 залізоробних заводи. Розширюється і набирає промислового характеру видобуток вугілля: у 1860 р. він становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас в кінці першої половини XIX ст. вийшов на друге місце в Російській імперії.
Рис. 7.7. Працівники вугільної шахти Донбасу. Із заснуванням базових галузей промисловості — машинобудівної, металургійної, вугільної — закладалися основи майбутнього індустріального розвитку України. І все ж царизм стримував промисловий розвиток України, намагаючись тримати її певною мірою на становищі сировинного придатку. Зростання виробництва сільськогосподарської та промислової продукції сприяло пожвавленню ярмарків, торгів, базарів, кількість яких зростала. Найвизначнішими в Україні були три Харківські, Іллінський (у Ромнах, з 1852 — у Полтаві), Введенський (Суми), Масляний (Ромни) та Контрактовий (Київ). Десять українських ярмарків мали всеросійське значення. Населення України забезпечувало ринок вовною, тютюном, сукнами, медом, воском, полотном, хлібом тощо. Значну роль у торгових взаємовідносинах відігравали чумаки, які вивозили на південь багато хліба, а привозили звідти сіль та рибу.
Рис.7.8. Ярмарок. Україна у складі Російської імперії втягувалася в систему світового ринку. Зовнішня її торгівля велася через чорноморські порти. Основною статтею експорту були товари сільськогосподарського виробництва, зокрема пшениця, яка становила понад 80% загальної кількості експортних продуктів. Протягом першої половини століття експорт через ці порти збільшився з 6,7 до 57,3 млн. крб. Це свідчило про зростання товарно-грошових відносин, кризу феодалізму та необхідність його ліквідації. Українські землі, які входили у склад Австро-Угорської імперії, намагалися перетворити їх на ринок збуту готової продукції й джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток західних провінцій, уряд гальмував тут розвиток економіки і, передусім, промисловості. В 1841 р. у Східній Галичині було всього 183 мануфактури, що становило 3,6% загальної їх кількості в Австрії. Тільки 1843 р. в краї з'явилися перші дві парові машини, тоді як у всій країні їх було вже 231. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. Міста Східної Галичини, яких у 1846 р. налічувалося 41, мали лише 50 промислових підприємств, у тому числі Львів — 34. Через це переважна частина міст мала аграрний характер, мало чим відрізнялася від сіл. Лише 6 міст цього краю мали населення 10 тис. і більше осіб, зокрема, у Львові проживало 70 тис., у Бродах — 28 тис., у Самборі — 10 тис., в Дрогобичі — 10 тис. осіб. У такому ж стані, як у Східній Галичині, перебувала промисловість у Закарпатті, а в Північній Буковині вона була ще більш відсталою. Не витримуючи конкуренції з фабрично-заводською промисловістю західних провінцій, багато галузей західноукраїнського мануфактурного виробництва на кінець першої половини XIX ст. стали занепадати (текстильна, шкіряна, залізорудна, суконна та ін.).
Рис. 7.9. Львів початок ХІХ ст. Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, яке через існування кріпацтва теж перебувало в стані занепаду. До того ж величезна кількість кращих земель належала поміщикам, державі і Церкві. Одночасно зі зменшенням селянських наділів збільшувалися повинності, що їх виконували селяни, — панщина, данини, чинші на користь поміщиків та повинності на користь прогресуюче малоземелля, рутинна техніка, відсталі форми господарювання, непосильний кріпосницький гніт вели до деградації селянських господарств, до злиднів, голоду й вимирання селян, особливо в час стихійних лих. Селяни - основна маса західноукраїнського населення - різко протестували проти поміщицького гноблення. Їхня антикріпосницька боротьба виливалася в різні форми: скарги на поміщиків у державні установи, втечі від панів, потрави поміщицьких посівів і лук, підпали маєтків, розправи над маєтковою адміністрацією і сільською старшиною, відмову від виконання повинностей і сплачування державних податків, діяльність опришківських загонів у Прикарпатті, масові хвилювання й повстання. Серед опришківських загонів, які нападали на поміщиків, купців і сільських багатіїв, одним із найбільш активних у 20-х рр. ХІХ ст. був загін Мирона Штоли (Штолюка), який діяв у районі Косова, Вижниці і Кутів. Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва. Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась сумарною дією низки процесів: бурхливим зростанням кількості промислових підприємств; промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та технологій; поступовим витісненням кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою; збільшенням ролі вільнонайманої праці; виникненням нових галузей промисловості; поступовим переміщенням промислових підприємств з сіл у міста; формуванням спеціалізації районів на виробництві певної промислової продукції. У своїй сукупності всі зазначені тенденції та процеси становлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємопов'язаних суспільних явищ: кризи, занепаду, але ще певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмують розвиток суспільства, з одного боку, і зародження, становлення та формування в межах феодалізму нових капіталістичних відносин — з іншого. 3. Суспільно-політичні рухи у Наддніпрянщині у пер. пол. ХІХ ст. На початку ХІХ ст. пожвавився суспільно-політичний рух, одним із видів якого були масонські ложі - у Києві ("Об'єднані слов'яни") та в Полтаві (Любов до істини), а також декабристський рух.
Рис. 7.10. Символи масонського руху Серед основних причин появи цих рухів слід відзначити вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свобод та прав людини, а також усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, що існує разюча різниця між російським самодержавством та розвиненими західними демократіями.
Учасники
декабристського руху висунули політичну програму та організували збройне
повстання проти царського режиму. Але, ще до появи декабристського руху в
Україні виникли перші таємні політичні гуртки, які ставили основною метою
боротьбу за ліквідацію самодержавства. Одним з них було "Малоросійське товариство",
створене у 1819 р. Василем Лукашевичем.
Оформлення політичної опозиції царизмові пов'язане з виникненням перших
декабристських організацій в Росії. У 1816 р. був створений "Союз порятунку" та
"Союз благоденства".
Їхні програми передбачали впровадження конституційно-представницького
правління, ліквідацію самодержавства, скасування кріпацтва. У 1818 р.
до Києва прибув генерал М. Орлов, місто стало центром зустрічей членів
"Союзу благоденства". Через три роки декабристські організації були
реорганізовані у - Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне
товариство з центром у Тульчині. Головою тульчинського товариства було обрано
Павла Пестеля Рис. 7.11. Павло Пестель Крім Тульчинської було створено ще Кам'янську та Васильківську управи. Час від часу відбувалися конспіративні наради членів Південного та Північного товариств. У питаннях тактики між членами цих Товариств були суттєві розходження. Члени Північного товариства обмежувалися у своїх планах поваленням самодержавства та встановленням конституційної монархії. голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат "Руська Правда", у якому визначалася програма дій після повалення царського режиму. У 1823 р. у Новограді-Волинському постає третя таємна організація - Товариство об'єднаних слов'ян .У 1825 р. воно об'єдналося з Південним товариством. 14 грудня 1825 р. Північне товариство підняло повстання у Петербурзі, але через відсутність серйозної підготовки, повстання зазнало поразки. 29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом підняла повстання Чернігівського полку. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву. С. Муравйова-Апостола було поранено і повсталі солдати здалися без бою. Керівників повстання було страчено.
Рис. 7.12. С. Муравйов-Апостол
Рис. 7.13. Схема повстання декабристів. Головною причиною невдачі повстання декабристів, вважають те, що його мета була незрозумілою широким масам населення. Повстання декабристів, було першою спробою повалення російського самодержавства, його ідеї, які стосувалися прав народу на вільне життя справили свій вплив на формування і розвиток українського визвольного руху. У 1830 р. українські землі знову опинилися у вирі революційних подій — у листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Цей виступ був зумовлений активним наступом самодержавства на автономні права Королівства польського, що виявлялося в поширенні на польську територію загальноімперських репресивно-поліцейських порядків, запровадженні цензури, активній боротьбі з ліберальною польською опозицією та патріотичними організаціями тощо. Всі ці дії були порушенням дарованої царем Олександром І Конституції Королівства Польського (1815).
Повстання розпочалося у Варшаві після того, як члени військового таємного товариства школи підхорунжих під керівництвом П. Висоцького напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича. Захоплення міського арсеналу та озброєння міських жителів зробило цей виступ масовим. Незабаром повстанці настільки контролювали ситуацію, що обрали Національний уряд на чолі з князем А. Чарторийським. Нова офіційна влада висунула програму боротьби за відновлення Польської держави в кордонах 1772 р. Відчуваючи, що самотужки вирватися із Російської імперії майже неможливо, польські патріоти висунули гасло «За вашу і нашу свободу» й звернулися по допомогу до народів Литви, Білорусії та України.
Рис. 7.14. Польське повстання 1830-1831 рр. Намагаючись поширити полум'я повстання на українські землі, польський уряд у квітні 1831 р. спрямовує на Волинь кавалерійський корпус генерала Ю. Двірницького. Проте розрахунки на масову підтримку польського руху з боку місцевого українського населення були марними. Це і не дивно, адже поляки обстоювали збереження кріпосного права та привілеїв шляхти, що не влаштовувало українське селянство, до того ж землі Правобережжя не отримували автономії, а входили до складу Польської держави, в чому не була зацікавлена місцева українська еліта. Через це Ю. Двірницького підтримало переважно польське населення Правобережжя. Проте цього було замало. Зазнавши нищівної поразки від царських військ під м. Боромля, 6-7 квітня польський корпус перейшов австрійський кордон і у Галичині був роззброєний та інтернований. Зазнали поразки і загони С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Б. Колишка на Поділлі, до яких входили переважно представники польської шляхти. Опанувавши ситуацію та оволодівши ініціативою, царські війська під командуванням генерала І. Паскевича у вересні 1831 р. взяли Варшаву і придушили повстання. Поразка повстання загальмувала, але не зупинила розвитку польського визвольного руху. Уникаючи репресій російських властей, майже 10 тис. польських революціонерів виїхало за кордон — до Англії, Бельгії, Франції, Швейцарії тощо. Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху відображає зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого анти самодержавного спрямування. За цих обставин селянський рух був імовірніше одним з проявів кризи у суспільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільство із скрутного становища. Поява на українському ґрунті масонства стала, з одного боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та традицій, з іншого — показником зростаючої опозиційності панівному режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонського руху на той час була його замкненість; концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створили таємні товариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою («Конституція» М. Муравйова, «Руська Правда» П. Пестеля). Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польський рух розвивався переважно в національному руслі й мав на меті відновлення національної незалежності Польщі, але йому не вдалося консолідувати антиімперські сили. Хоча польські революціонери формально проголосили гасло «За вашу і нашу свободу», на практиці вони не сприяли його реалізації: не йшли на поступки, в соціальному питанні — скасуванні кріпосного права для українських селян, ні в національному — наданні автономії Правобережній Україні. 3.Початковий етап національного відродження. Колонізаторська політика російського царизму в Україні призвела до активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності. Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII - 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. - кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX - 1917 p.). Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність — мову. Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література. Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літературно-мовний, театрально-драматургічний, історичний. Перший етап національного українського відродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. У 1777 р. у Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г. Калиновського «Описание свадебных украинских простонародных обрядов». У 1798 р. побачила світ «Енеїда» І. Котляревського з якою найчастіше пов'язують початок українського національного відродження.
Рис. 7.15. Енеїда Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.).
Рис. 7.16. Історія Русів Отже, зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея — ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. 4. Кирило-Мефодіївське братство. Т. Шевченко. Кирило-Мефодіївське товариство (братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845-січні 1846 року у Києві.
Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак ,
Рис. 7.18.М. Гулак ад’юнкт Київського університету Микола Костомаров
Рис. 7.19. М. Костомаров та студент цього ж університету Василь Білозерський
Рис. 7.20. В. Білозерський До товариства також приєдналися поет Тарас Шевченко, вчителі Пантелеймон Куліш і Дмитро Пильчиков, студенти університету Олександр Навроцький, Опанас Маркович, Іван Посяда, Георгій Андрузький і Олександр Тулуб, поміщик Микола Савич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія, творців кирилиці. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846».
Товариство було не лише мало чисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії та підготували ряд положень своєї програми.
Рис. 7.21. Зібрання кирило-мефодіївців Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво підтверджує програмний документ - "Книга буття українського народу", де прямо вказується на "Товариство об’єднаних слов’ян" як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію. Іншими програмними документами були «Статут Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», автором якого (як і "Книг буття") був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. Кирило-Мефодіївське товариство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі шляхом здійснення ряду реформ: створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності, знищення царизму і скасування кріпосного права і станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян, зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький). Активна діяльність членів братства проявлялася у поширенні ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, творів Тараса Шевченка, члени братства займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.). Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Слідство у справі Товариства тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов представив Миколі І доповідь у справі, яку нарекли справою «Україно-слов’янського товариства». Найважчий вирок отримав Тарас Шевченко — його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці Миколу Гулака, Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а Олександр Навроцький — півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.
Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити своїх намірів, ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли її розгромили. Однак ідеї братерства глибоко проникли в свідомість тогочасної і наступної інтелігенції, надовго визначили головні напрями лінії українського національного відродження. Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т. Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим». Т. Шевченко виніс зі своєї батьківщини глибокі традиції боротьби за волю і жагуче її бажання. Там, на краю степів, де живі були ще спомини про козаччину, доживали віку очевидці Коліївщини, майбутній поет інстинктивно зрозумів минуле. Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього українському народу. 5. Характер політики австрійського уряду щодо українців. Під впливом революційних ідей, які йшли з Західної Європи, на західноукраїнських землях розгортався, особливо в Галичині, національно-визвольний рух. У 30-40-х рр. ХІХ ст. в польських таємних організаціях і гуртках ("Союз друзів народу", "Співдружність польського народу", "Союз вільних галичан", "Союз синів вітчизни" та ін.), які діяли у Львові, Самборі, Перемишлі, Тернополі, брали участь і українці, особливо представники студентства. Одночасно з польським розвивався й український національний рух.
В 30-х рр. ХІХ ст. у Львові склався гурток, який за те, що його засновники Маркіян Шашкевич (1811-1843 рр.), Іван Вагилевич (1811-1866 рр.) та Яків Головацький (1814-1888 рр.) розмовляли в університеті й семінарії українською ("руською") мовою, був прозваний польськими студентами "Руською трійцею".
Рис. 7.24. Альманах "Русалка Дністрова" Найбільш значною заслугою цієї трійці було видання в 1837 р. у Будапешті збірки "Русалка Дністровая". В 1846-1847 pp. брати І. та Я. Головацькі видали дві книжки альманаху "Вінок русинам на обжинки". Оновлення суспільно-політичного життя західноукраїнських земель почалося з політичних реформ, що стали наслідком революційних подій 1848 р., які почалися 13 березня у Відні. Австрійський імператор Фердинанд І змушений був проголосити Конституцію.
2 травня 1848 р. було створено українське національно-політичне представництво Головна руська рада. В Маніфесті до народу від 15 травня 1848 р., повідомляючи про своє утворення, Головна руська рада проголосила ідею національної єдності галицьких та наддніпрянських українців. Водночас декларувалась окремішність українського народу від польського та великоросійського. У процесі розвитку національно-демократичної революції 1848 р. у Галичині вперше було сформульовано соборну державну ідею. Її автором став сільський священик з університетською освітою В. Подолинський, який написав брошуру "Голос перестороги", де, на противагу пануючій на той час в українському русі панславістській ідеї об'єднання усіх слов'янських народів в єдиній федерації, відстоював необхідність побудови соборної суверенної української держави. 19-26 жовтня 1848 р. у Львові під головуванням І. Борискевича відбувся з'їзд українських вчених, основною метою якого було визначення головних напрямів культурної та шкільної політики в краї. В своїх виступах Я. Головацький обстоював думку про окремішність української мови від польської та російської. На з'їзді було ухвалено новий правопис на зразок "малоросійських пісень" М. Максимовича, також прийнято рішення про заснування культурно-освітнього товариства "Руська матиця", що мало видавати і поширювати книжки рідною мовою. У березні 1849 р. на підставі нової конституції Буковину було відділено від Галичини і визнано автономною провінцією, а Закарпаття виділено в Руський дистрикт на правах автономії у складі Угорщини. Революційні події на Буковині вилилися у селянське повстання під проводом Лук'яна Кобилиці, яке дало історикам підстави стверджувати, що "весна народів" з найбільшою силою виявилася саме на Буковині. Утім, поразка революції дозволила Відню відмовитися від багатьох поступок, зроблених на етапі її піднесення. Так, 31 грудня 1851 р. було скасовано Конституцію 1849 р. і відновлено абсолютизм. Революційні події в Австрійській імперії найбільше серед західноукраїнських земель активізували процеси модернізації суспільно-політичного життя у Галичині, яка користувалася автономією, мала право внутрішнього самоврядування. Порівняно з Наддніпрянською Україною тут проголошувались політичні свободи: друку, виборів, заснування товариств, проведення громадських зібрань, боротьби за покращення економічного і соціального становища. В Східній Галичині навчання в початкових школах велося українською мовою. Навіть у Львівському університеті під тиском революційних подій у зимовий семестр 1848-1849 р. була відкрита перша на українських землях кафедра української мови та літератури, яку очолив Яків Головацький.
Українські землі на початку ХІХ ст. перебували у складі двох імперій - Російської та Австро-Угорської. В економічному плані українські землі залишалися сировинним придатком пануючих імперій, проте у 30-50 х роках на під російських землях розпочинає розвиватися промислове виробництво, зокрема машинобудування. Незважаючи активну колонізаторську політику Російської та Австро-Угорської імперій розпочинається національне відродження, яке найяскравіше ілюструється, на поч. ХІХ ст., діяльністю Кирило-Мефодіївського братства та Руської Трійці. Питання для самоконтролю 1. Охарактеризуйте адміністративно-територіальний устрій українських земель, що входили до Російської імперії? 2. Що свідчило про занепад феодалізму? 3. Коли розпочалося польське повстання? 4. На які, етапи поділяється історія українського національного відродження? 5. Назвіть основні напрями національно-культурного відродження. 6. Коли побачила світ "Енеїда" І. Котляревського? 7. Охарактеризуйте програмний документ Кирило-Мефодіївського братства "Книгу буття українського народу". 8. Коли виникла "Руська Трійця"? Хто входив до її складу? 9. Розкажіть, коли Буковину було відділено від Галичини? 10. Коли було створено Головну руську раду? Хронологічний довідник 1818 р. – у Полтаві засновано масонську ложу “Любов до істини”. 1821р. – створення у Тульчині “Південного товариства” декабристів. 1823р. – створено у Звягелі (Новоград-Волинську) “Товариство об‘єднаних слов’ян”. 14 грудня 1825р. – повстання декабристів на Сенатській площі в Петербурзі. 25 грудня 1825 р.- 4 січня 1826 р. - повстання чернігівського полку. 30–ті pp. XIX ст. - початок промислової революції в Україні. 1810–1815, 1831 p. - "Холерні бунти" на Закарпатті. 1830–1831 pp. - польське національно-визвольне повстання. Поширення дій повстанців на Волинь, Поділля та Київщину. Грудень 1845 р.-березень1847 р. - діяльність таємного Кирило-Мефодіївського братства в Києві. 1833–1837 рр. - діяльність "Руської трійці". 1837 р. - видання "Руською трійцею" в Будапешті альманаху "Русалка Дністровая". 1848р. – виникнення у Львові Головної Руської Ради. 15 травня 1848 р. - ухвалення у Відні закону про скасування кріпосного права в Східній Галичині. 9 серпня 1848 р. - ліквідація кріпосного права на Буковині. 1851 р. - розпуск австрійським урядом Головної Руської Ради. 1805 р. - відкриття Харківського університету. 1840 р. - перше видання "Кобзаря" Т. Шевченка в Петербурзі. 1846 р. - видання в Москві О. Бодянським історичної праці "Історія Русів".
|
|||
|
|
|||
|
© 2017 ДУ «Науково-методичний центр інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності ВНЗ «Агроосвіта» 03151, м. Київ, вул. Смілянська, 11 |
|||
