Історія України

Електронний підручник

Головна

Теоретичні відомості

Семінарські роботи

Тести

Список використаних джерел

Автори

Словник термінів

Тема 15 - Україна в роки Другої світової війни (1939-1945рр.)

1. Вступ Червоної армії в Західну Україну. Воз’єднання Західної України з УРСР

2. Напад  Німеччини на Радянський Союз

3. Окупаційний режим. Розчленування України. Нацистський «новий порядок». Голокост

4. Розгортання Руху Опору та його течії в Україні

5. Створення УПА

6. Україна на завершальному етапі війни

1. Вступ Червоної армії в Західну Україну. Воз’єднання Західної України з УРСР

Через два тижні після нападу нацистської Німеччини на Польщу Радянський Союз увів свої війська на території Західної України та Західної Білорусії. 17 вересня 1939 р. Червона армія під командуванням генерала

С. Тимошенка перейшла р. Збруч і вступила на територію Західної України.

Розпочаті воєнні дії повністю узгоджувалися з домовленостями таємного протоколу до пакту Ріббентропа-Молотова. Офіційно ж уведення радянських військ пояснювалося потребою захистити життя та майно населення Західної України і Західної Білорусії. Протягом кількох днів німецьке командування вивело свої військові з’єднання з радянської зони окупації за  р.Сян.

Рис.15.1. Карта терторії УРСР 1939р.

      Новоприєднані землі становили більшість тих західноукраїнських теренів, що протягом 1919 -1939 рр. входили до складу Польщі. Решта українських територій Холмщина, Посяння, Лемківщина й Підляшшя (так зване Закерзоння) - увійшли до зони німецької окупації. Щоб узаконити приєднання західноукраїнських земель до Української РСР, у жовтні 1939 р. були проведенні вибори до Народних зборів Західної України. Для західних українців, які мали демократичні традиції, вони мали щонайменше дивний вигляд. Адже всі, без винятку, кандидати повинні були належати до блоку партійних (тобто комуністів) і непартійних. Вибори проводилися під пильним наглядом радянських офіцерів і партійних функціонерів, голосувати дозволялося й солдатам Червоної армії, хоча вони не були мешканцями цих областей. Нарешті, будь-які спроби висувати альтернативні кандидатури придушувалися силою.

Обрані за принципами радянської демократії,  депутати 27 жовтня

1939 р. провели Народні збори й проголосили встановлення радянської влади на території Західної України. 29 жовтня Народні збори звернулися до Верховної Ради СРСР з проханням долучити західноукраїнські землі до складу УРСР. 1 листопада це прохання було задоволене, а 15 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР прийняла Західну Україну до свого складу.

Рис.15.2. Приєднання західноукраїнських земель до СРСР

Так само до складу Білоруської РСР були приєднані території Західної Білорусії, а разом із ними й частина населеного українцями білоруського Полісся з м. Брестом (Берестейщина, Кобринщина, Пінщина).  Улітку 1940 р. Сталін продовжив установлення контролю в Східній Європі. 28 червня 1940 р. Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її поступитися землями Північної Буковини та Південної Бессарабії. За рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. Північна Буковина та Південна Бессарабія, заселені переважно українцями, увійшли до складу УРСР.

Територію Молдавської АРСР, утворену в складі  УРСР з частково заселених молдаванами районів Придністров’я, було відокремлено від УРСР і передано до складу проголошеної на землях Бессарабії Молдавської РСР. 

Приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР стало подією великого історичного значення. Уперше за багато століть українські землі в більшості об’єдналися в складі єдиної держави. Проте механічне з’єднання земель «по-сталінськи» призвело лише до знищення тих національно-демократичних надбань, які в ході історичного розвитку здобули західноукраїнські землі. Це викликало формування опору проти  радянської влади.

2. Напад  Німеччини на Радянський Союз   

22 червня 1941 р.  після сигналу «Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторгнення на головних напрямках - 400-600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу - це 3/5 військ, що перебували в західних округах. Уже 16 липня Адольф Гітлер ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій - України, Білорусії, Прибалтика інших районів.

Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України - «безпосереднє стратегічне завдання».

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма чинниками: економічними захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди-67,6,у виплавлянні чавуну-64,7, сталі-48,9%); воєнними - окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу «нейтралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках»; морально-політичними - взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість у фашистські війська і зневіру в перемогу в Червоній армії.

На території України групі німецьких армій «Південь», якою командував генерал-фельдмаршал Герд  фон  Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1,3 рази більше гармат і мінометів, у 4,9 рази танків і в 2,4 рази літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Червоної армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося. Усередині липня1941р.на житомирсько-київському, уманському і  одеському напрямках точилися вирішальні бої. 

Більше двох місяців (липень-вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши біля  Умані  дві оточені радянські армії, німецькі броньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслідок цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули при спробі вирватися із ворожого кільця.

Рис.15.3. Оборона Києва

Гітлер тріумфував, розцінюючи київську операцію, як «найбільшу битву в світовій історії». Проте деякі з німецьких генералів досить скептично оцінювали її стратегічне значення, вважаючи, що концентрація сил на півдні змусила фактично аж до осінніх дощів «топтатися на місці» війська фон Бока на центральному напрямку.

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Рис.15.4. Оборона Одеси

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани «Бліцкригу», створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа-активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім - рішучий наступ. Сталін же наполягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках, підкреслюючи: «Не сидіти ж нам в обороні склавши руки і чекати, доки німці вдарять першими». Операції намітили в Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках. «Те, що наступальні дії мали розгорнутися на великій кількості ділянок - писав у своїх спогадах начальник оперативного відділу Генерального штабу С. Штеменко, - загрожувало бідою: наші війська опинилися втягнутими в операції з сумнівним наслідком, подрібнювалися сили, котрих і так було обмаль».

Неприємності почалися з того, що після трьох невдалих спроб (у лютому-квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 18 травня перейшло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Лева Мехліса,  битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя. За час його понад 8-місячної оборони ворог втратив майже 300 тис. осіб, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 p. до 22 червня 1941 р. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 p., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була остаточно окупована.

Отже, некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори стали основними причинами трагічних поразок та катастроф на початковому етапі війни. Незважаючи на те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.

3. Окупаційний режим. Розчленування України. Нацистський «новий порядок». Голокост

За розробленим ще 1940 р. стратегічним «Генеральним   планом «Ост»»

Рис.15.5. План «Ост»

Адміністративно-територіальне розчленування України
Дистрикт «Галичина» Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська Області (без північних районів); підпорядковувалися так званому Польському (Варшавському) генерал-губернаторству	Рейхскомісаріат «Україна» Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська, Житомирська області, північні райони Вінницької, східні райони Миколаївської, Київська, Полтавська, Дніпропетровська області, північні райони Криму та південні райони Білорусії. Центром рейхскомісаріату стало місто Рівне	Трансністрія Територія Одеської, Чернівецької, південні райони Вінницької і західні райони Миколаївської областей утворили нову румунську провінцію	Військова адміністрація Східні райони України (Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, Донбас) до узбережжя Азовського моря, південь Кримського півострова

Рис. 16.7. Адміністративно-територіальне розчленування України

новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України». Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності завойованих країн (територій), економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах III рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей.

 В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили терор проти мирного населення. У січні 1942 р. німецьким командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на території всіх окупованих країн Європи. Політика нацистської Німеччини та її прибічників у переслідуванні й знищенні єврейства в 1933 - 1945 pp. отримала назву «Голокост» (від давньогрецького holo-caustosis - знищення вогнем, жертвопринесення).

Рис. 15.6. Знищення єврейського населення

 Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові, Бердичеві, Одесі. За роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, у Дробицькому Яру в Харкові - понад 60 тис, в Яневському концтаборі у Львові - понад 160 тис. українських громадян переважно єврейської національності.

Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками, Були зачинені школи й вищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування. Українці перетворювалися на людей «третього сорту». Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн. осіб мирного населення і 1,3 млн. військовополонених.

Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш «ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних цінностей України були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство,     обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. Із   України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. осіб.

Рис. 15.7. Вивезення на примусові роботи до Німеччини

4. Розгортання Руху Опору та його течії в Україні

У відповідь на запроваджений «Новий порядок» поширився антифашистський рух Опору. В Українському антифашистському русі Опору існувало в основному 2 течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний рух на чолі з ОУН, який крім боротьби проти німців, вів активну антирадянську і антипольську діяльність, домагаючись основної мети - розбудови соборної України. Найефективнішою формою руху Опору став партизанський рух. На Україні загальна чисельність партизан сягала 300тисяч осіб.

Рис. 15.8. Течії Руху в Україні

Наступ нацистської Німеччини на СРСР, застав її війська не готовими до ведення бойових дій: досвід організації тактики партизанського руху в роки громадянської війни було забуто, а на теоретичні розробки накладено табу. Катастрофічні поразки на фронтах, величезні людські втрати, що їх зазнали збройні сили СРСР, змусили радянсько-партійне керівництво вживати заходів для розгортання радянсько-партизанської боротьби в тилу німецьких військ. Однак, ці перші кроки супроводжувалися помилками і прогалинами в роботі.  

29 червня 1941 р. Й.Сталіним була оприлюднена директива ЦК ВКП(б) про перебудову всіх організацій які діяли біля лінії фронту на військовий лад. У цій директиві йшлось про створення диверсійних груп для розгортання партизанської війни. 18 липня цю директиву доповнили постановою ЦК ВКП(б) про організацію руху Опору в тилу ворога. З’явилася потреба в виснаженні ворожих військ, саме це завдання було поставлене перед партизанськими загонами.

Партизанський рух 1941-1944 років на тимчасово окупованій німецько-фашистськими військами території СРСР у своєму розвитку за радянською періодизацією пройшов три етапи.

Перший період тривав від початку війни й до кінця листопада 1942 року (до битви під Сталінградом) на цьому етапі виступи партизан були нечисленними і неорганізованими. Слабкість радянського підпілля і партизанського руху була зумовлена багатьма причинами, вважалося, що війна буде вестись на «чужій території», тому нічого серйозного не готовилось до ведення партизанської війни; підпільні організації створювались поспіхом, не вистачало кваліфікованих кадрів, озброєння і боєприпасів, відсутність досвіду і конспіративної роботи і т.п. Із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були сформовані до війни для діяльності на окупованій території, дієвими на початку 1941 року залишилися лише кілька десятків.

Лише в другій половині 1942 року, коли було створено координаційний центр - Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Тимофієм Строкачем, радянський рух опору значно розширився і активізувався. Відновилась діяльність багатьох підпільних обкомів КП(б)У.

Рис. 15.9. Тимофій Строкач

Наприкінці 1942 року в Україні діяло вже 800 партизанських загонів і груп. Виникли великі партизанські загони і з’єднання під командуванням С.Ковпака, О.Федорова, О.Сабурова, М.Попудренка, М.Наумова, П.Вершигори та ін. Партизани здійснювали диверсії на комунікаціях ворога, особливо залізницях, псували лінії зв’язку, підривали мости, поліцейські дільниці і військові комендатури, добували розвіддані для діючої армії.

Другий період  (кінець 1942 року – 1943 рік). Основним змістом партизанської боротьби в Україні у другому періоді (кінець 1942 року – 1943 рік) стала реалізація розроблених ЦККП(б)У й УШПР оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942-1943 років ,на весняно-літній 1943 року, зокрема плану захоплення та утримання переправ через ріки Десна, Дніпро, Прип’ять і допомога Червоній армії щодо оволодіння Києвом. Другий період партизанського руху став часом найбільших його досягнень у бойовій, диверсійній, розвідувальній діяльності в тилу фашистських військ, вершиною військової майстерності. В 1943 році Сидір Ковпак здійснив Карпатський рейд.

Рис. 15.10. Сидір Ковпак

Гучного резонансу серед населення окупованих територій мали рейди Я.Мельника, М.Наумова, О.Сабурова, О.Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район білорусько-українського Полісся. Особливу активність партизанський і підпільний рух проявив в 1943 році, коли ним в окупаційній зоні було підірвано 3700 ешелонів і майже півтори тисячізалізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської боротьби, яка завдала відчутного удару ворогу, зриваючи постачання фронту.

На третьому етапі Руху Опору (січень-серпень 1944 року) перед партизанами України стояло завдання й надалі активними діями дезорганізувати тил німецько-фашистських військ, сприяти бойовим операціям Червоної армії. Пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів і з’єднань на терени Західної Волині та Галичини. 

 Важливою складовою руху Опору була діяльність підпільників. Всього в роки війни в Україні діяли 23 обкоми КП(б)У та 9 підпільних обкомів комсомолу, 3.5 тис. підпільних організацій і груп. 

Рис. 15.11. Організація підпільної та партизанської боротьби

 Особливо активну війну у ворожому тилу вела молодь. В нацистському документі – «Наслідки німецького воєнного управління в зоні групи армій «Південь»» відзначалося: «З молоді складалося більшість активістів боротьби за справу. Радянські банди, утворювалися переважно з молоді». Широко відомі героїчні подвиги підпільної організації «Молода гвардія» у Краснодоні Луганської області, яка нараховувала близько 100 юнаків і дівчат; «Партизанська іскра» (с. Кримки Миколаївська область) керівник В. Моргуненком; с. Потіївка (на Житомирщині) – керівник І. Бугайченко; підпільна організація міста Ніжин (очолювана Я. Батюком) та багато інших. Найбільш успішно діяли підпільні обкоми, створені на базі партизанських загонів (Чернігівський, Полтавський, Харківський, Кіровоградський та ін. підпільні обкоми партії). Всього в діяльності підпільних організацій на 1942 рік брали участь 100 тисяч чоловік. 

Форми боротьби: важливе місце у діяльності підпілля займала масово політична робота серед населення, саботаж економічних дій німців, диверсії, перешкоджання вивозу населення на роботи до Німеччини, збір розвідданих.

 Гітлерівські окупаційні чиновники мали всі підстави називати радянську партизанську боротьбу "регулярним другим фронтом ”.

Як свідчать праці сучасних українських дослідників періоду окупації України фашистами, діяльність партизанських загонів була пов’язана з такими проблемами як низький рівень дисципліни бійців і їх аморальна поведінка. Радянські партизани як і німці наводили жах на цілі райони, спалювали села, проводили каральні походи. Багато загонів майже не проводили бойових операцій, оскільки їм не вистачало зброї та боєприпасів. Деякі обмежилися тільки постачальними походами. Адже, особливу проблему створювала та обставина, що партизанам треба було харчуватися та одягатися, тож часом вони здобували одяг та їжу шляхом пограбування мирного населення.

Радянське керівництво добре знало про ці порушення і намагалося вжити заходів проти запійного пияцтва, насильства, відсутності дисципліни і розкладання. Застосовувалися такі методи, як заклики, заборони, загрози покарання і покарання, аж до розформування особливо деморалізованих загонів. Не зважаючи на це, мало що змінювалося, адже командири намагалися приховати непорядки від керівництва.

 Партизанський рух у 1941-1944 pp. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись в  1942-1943 pp. у важливий фактор розгрому німецько-фашистських окупантів. Якщо в 1941-1942 pp. дії нечисленних загонів партизанів (від 25 до 100 бійців) мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 р. проти ворога вели бойову діяльність  29,5 тис. бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю, їхні дії координувалися спеціальними штабами. Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живій силі та техніці. Ведучи активну «рейкову війну», українські радянські партизани під час Курської і Сталінградської битв підривали в середньому 10 ворожих ешелонів на добу. "У міру того, як війна набирала затяжного характеру, а бої на фронті ставали дедалі упертішими, - писав німецький генерал Гудеріан, - партизанська війна ставала справжнім бичем, дуже впливаючи на моральний дух фронтових солдатів ”.

Майже 30 тис. самих учасників Руху Опору загинуло, потрапило в табори смерті, або змушено було зректися боротьби. На території Західної України, де закріпилася ОУН, дії радянських партизан не мали народної підтримки, хоча в радянських партизанських загонах, що діяли на цій території звичайно були й місцеві жителі. За своїми масштабами, всенародна боротьба в тилу ворога, стала важливим військово-політичним фактором в розгромі фашизму. Сила і могутність підпілля і партизанського руху полягали у міцній їх підтримці українським народом.

5. Створення УПА

 Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов’язані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько-радянська війна, місцевий український діяч Тарас Бульба - Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував у вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою “Поліська Січ ”. Коли під кінець 1941 року німці спробували розпустити його частину, він повів своїх бійців “у ліси ”, щоб воювати як із німцями, такі з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени   розколотих частин ОУН, що ховалися від переслідувань.

Рис. 15.12.Тарас Бульба-Боровець

Наприкінці 1942 р. ОУН С.Бандери вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок регулярній українській армії, котра знадобиться, як вважалося, коли закінчиться нацистсько-радянська війна.

До цього спонукали також посилення німецьких репресій проти місцевого спонукали також посилення німецьких репресій проти місцевого населення та проникнення з Білорусі радянських партизан. Потрібно було, щоб ОУН взяла на себе роль “ народної армії ”, перш ніж це зроблять більшовики. Для об’єднання всіх націоналістичних загонів ОУН С.Бандери включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН Андрія Мельника, прибравши для них назву Українська повстанська армія  Головнокомандувачем було  призначено українського офіцера Романа Шухевича

Рис. 15.13. Роман Шухевич

Щоб дійсно укріпити свій авторитет керiвництво проголосило положення, визначаючи політичну програму армії. Це був своєчасний i правильний крок. Програма знайшла підтримку в  багатьох колах населення.

 УПА бореться :

 За Самостійну Соборну Українську Державу на українській землі.

 За новий справедливий лад і порядок в Україні без панів, поміщиків, капіталістів та більшовицьких комісарів.

За новий справедливий міжнародний лад і порядок в світі, побудований на пошануванні прав кожного народу та його незалежний усесторонній розвиток у власних державних формах.

Проти німецького та московського імперіалістичних наїзників українського народу. Проти імперіалізмів як джерела воєн і поневолення народів.Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН УПА швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопила контроль над значними частинами Волині, Полісся і згодом Галичини. Зростання її сили говорило про відчутну масову підтримку з боку українців, оскільки практично не мала іноземної допомоги. Відомості про чисельність дуже суперечливі. Називаються цифри від 30-40  до 100тисяч. За даними радянських каральних органів, котрі воювали з повстанцями, протягом 1944 р., коли Червона армія зайняла території їхніх дій, було вбито 57405 вояків УПА, 50387 взято в полон, 15990 здалися самі, усього – 123782 чоловіка. За перші чотири місяці 1945 р. – ще 95083 чол., усього - 218865 чоловік. Навіть при тому, що радянські карателі враховували вбивство селян, цифри дають уявлення про надзвичайний розмах і запеклість національно-визвольної війни.

 УПА мала кілька власних щомісячних видань, які з’явилися навесні 1943 р. і спочатку помножувалися на друкарській машинці, а згодом друкувалися у власній типографії. За неперевіреними даними, головним редактором  журналу “ До зброї ” був Яків Бусел (“Галина”), волинський діяч ОУН. Журнали містили матеріали на такі теми: сучасна військова політика, військовий вишкіл, військова термінологія, історія, святкування національних річниць, описи боїв УПА, описи дій на фронтах Другої світової війни, патріотичні поезії, патріотичні оповідання і приклади з української історії. В кожному номері подавалися такі навчальні просто партизанськими загонами, і тим більш “бандами”, як нам подавали радянські джерела. Слово “армія” у своїй назві УПА цілком виправдовує. Швидке зростання УПА викликало необхідність розширення її політичної бази. Деякі з ідеологічних змін проступили ще в 1943 р., коли конгрес ОУН оголосив: “ Оскільки ОУН бореться проти імперіалізму та імперій тому ОУН бореться проти СРСР та німецької “ Нової Європи”. Одна фракція ОУН не могла претендувати на роль представника українців в цілому. У липні 1944р. з ініціативи ОУН таємно зібралися делегати різних довоєнних політичних партій та представники східних українців та утворили Українську Головну Визвольну Раду. УГВР закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від інтегрального націоналізму, відкидала расову та етнічну виключність і звертала більшу увагу на соціально-економічні питання.    

6. Україна на завершальному етапі війни

 Наприкінці 1943 р. на території України діяли війська 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн. чол. 28 800 гармат і мінометів, 2 000 танків і САУ, 2 370 літаків. Радянським військам протистояла гітлерівська група армій «Південь» (командувач – генерал-фельдмаршал Еріх Манштейн, з березня – генерал Вальтер Модель), яка налічувала у своєму складі 1,8 млн. чоловік, 16 800 гармат і мінометів, 2 200 танків і штурмових гармат, 1 460 літаків. План Ставки Верховного Головнокомандування був таким: потужними ударами на ряді напрямків розчленити сили фашистів і розгромити по частинах. Стратегічний наступна Правобережній Україні розпочався із Житомирсько-Бердичівської операції, в ході якої війська 1-го Українського фронту завдали поразки групі армій «Південь» і створили можливість оточення ворожих військ на Корсунь-Шевченківському виступі , який у планах обох сторін мав особливе значення. Радянське командування, щоб продовжити наступ в Україні, передбачало ліквідацію сил противника в цьому районі. В першу чергу, керівництво вермахту планувало з цього плацдарму завдати удару по київському угрупованню радянських військ.

Рис. 15.14. Житомирсько-Бердичівської операції

Корсунь-Шевченківський виступ обороняли великі сили фашистів: 9 піхотних дивізій, танкова дивізія Сѫ³кінг» та ін.

Рис. 15.15. Танкова дивізія

Тому успіх операції на цьому фланзі радянсько-німецького фронту мав вирішальне значення для успіху здійснення наступних операцій на ПравобережнійУкраїні. 

Рис. 15.16. Корсунь-Шевченківська операція

24 січня 1944р. війська 1-го і 2-го Українських фронтів перейшли в наступ на Корсунь - Шевченківському виступі. Початок виступу  був дуже важким, тому що німці проводили постійні контратаки. Але, незважаючи на опір ворога, війська обох Українських фронтів 28 січня з'єдналися в районі м. Звенигородки.  У «котлі» опинились 10 гітлерівських дивізій, багато артилерійських, танкових і саперних частин, загалом майже 80 тис. солдат і офіцерів.8 лютого німецькому командуванню було пред'явлено ультиматум, але ворог продовжував чинити опір. 10 лютого розпочалась операція по ліквідації Корсунь - Шевченківського угруповання фашистів. Щоб врятувати війська, гітлерівське командування наказало оточеним битись до останнього набою. Водночас танкові частини Еріха Манштейна намагались розірвати кільце оточення. Гітлер особисто телеграфував командувачу оточеними частинами генералу Штеммерману , вимагаючи від нього вести бойові дії будь - якою ціною. Щоб не допустити прориву оточення, радянське командування ввело в бій резерви. Протистояння було жорстоким і кровопролитним. Танкові частини вермахту, що поспішали на допомогу оточеним військам, були від них вже всього за 12 км. Але далі їм просунутись не вдалося. 17-18 лютого 1944 р. фашистські війська здійснили те одну відчайдушну спробу вирватись із «котла», однак вийти з оточення вдалося лише їх невеликій частині. Розгром Корсунь - Шевченківського угруповання німецьких військ був завершений. Ворог втратив убитими 55 тис. солдатів і офіцерів, понад 18 тис. потрапили в полон. На полі бою загинув і генерал Штеммерман. Радянські війська захопили велику кількість бойової техніки і озброєння. На честь «нового Сталінграда», як назвали Корсунь - Шевченківську операцію, Москва салютувала Українським фронтам 20 залпами з 224 гармат.  Бойові частини, які відзначились в боях, одержали почесні назви «Корсунських» і  «Звенигородських».

 Майже одночасно з Корсунь - Шевченківською операцію війська 1-го Українського фронту розпочали наступальні дії на Рівненсько - Луцькому напрямку. Наступ радянських військ відбувався в складних умовах заболоченої місцевості та бездоріжжя. Велику допомогу радянським частинам надавали партизанські загони Сабурова, Федорова, Бегми та ін.        2 лютого 1944 року було звільнено від окупантів Луцьк і Рівне. В результаті наступу радянських військ було визволено Проскурів,Тернопіль,Вінницю.

Рис. 15.17. Визволителі

30 - 31 січня 1944 р. війська 3-го та 4-го Українських фронтів розгорнули наступ на Нікопольсько - Криворізькому напрямку. Гітлерівське командування надавало великого значення збереженню під своїм контролем Нікополя та Кривого Рогу – районів, багатих марганцевими та залізними рудами, які нацистська Німеччина використовувала для військових потреб. Війська генералів Р.Малиновського та Ф.Толбухіна раптовими ударами прорвали оборону німців і, переслідуючи відступаючі частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг  (22 лютого).

Таким чином, у результаті наступу радянських військ у січні-лютому 1944 р. було одержано вирішальні перемоги над ворогом: під Житомиром і Бердичевом, Кіровоградом і Корсунь - Шевченківським, Рівним і Луцьком, Нікополем і Кривим Рогом. Гітлерівці були відкинуті від дніпровських рубежів на 80-350 км. Радянські війська готувались до останнього наступу, який мав повністю очистити Правобережну Україну від окупантів. У березні-квітні 1944 р. розпочався другий етап грандіозної битви на Правобережній Україні. Війська 1-го Українського фронту з 4 березня по 17 квітня 1944 р. провели Проскурівсько-Чернівецьку операцію, в результаті якої вороже угруповання було розколоте на дві частини. Радянські війська вийшли у передгір'я Карпат.

5 березня-17 квітня 1944 року війська 2-го Українського фронту в ході Умансько - Ботошанської операції розгромили 8-му німецьку армію,вийшли 26 березня до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на територію Румунії. Війська 3-го Українського фронту при підтримці сил Чорноморського флоту успішно здійснили Одеську операцію. 28 березня вони визволили  Миколаїв, а 10квітня – Одесу.

Рис. 15.18. Оборона Одеси

Досить серйозне завдання стояло перед воїнами 4-го Українського фронту, Приморської армії та моряками Чорноморського флоту – розбити Кримське військове угруповання фашистів і визволити Кримський півострів. Крим обороняла 17-та гітлерівська армія, яка складалась із 7 румунських і 5 німецьких дивізій і налічувала 195 тис. солдат і офіцерів, близько 3 600 гармат і мінометів, 215 танків і штурмових гармат, 148 літаків. На цьому напрямку фронту радянські війська мали значну перевагу у живій силі та техніці: 470 тис. солдатів та офіцерів, 5 982 гармат і мінометів, 559 танків і САУ, І 250 літаків.

8 квітня 1944 р. розпочались бої за Крим. 11 квітня було визволено Керч, 13 квітня – Сімферополь. 5 травня почався штурм севастопольських укріплень ворога. Особливо жорстокі бої розгорнулись на Сапун-Горі . Після 9-годинного штурму вона вже була в руках радянських військ. 9 травня 1944 р. Севастополь був звільнений віл загарбників.12 травня 1944 року Крим був повністю визволений від окупантів. 17-та німецька армія втратила понад 100 тис. чоловік убитими та полоненими, майже всю бойову техніку. Перемога у Криму мала вражаючі наслідки, У 1941-1942 рр. «непереможній» армії Гітлера знадобилось 250 днів, щоб оволодіти Севастополем. А в 1944 р. радянські війська за 35 днів здолали кримську оборону ворога, і штурм Севастополя було успішно завершено за   5 днів.

Таким чином, в  ході наступальних операцій на Правобережній Україні та в Криму радянські війська завдали непоправних втрат гітлерівцям. Багато дивізій ворога було повністю знищено.

Державний кордон СРСР на відстані 400 км. було відновлено. Чорноморський флот повернув свою основну базу в Севастополі і одержав можливість активізувати бойові дії проти союзниці гітлерівського рейху – Румунії.  Влітку 1944 р. розпочався заключний етап визволення України від німецько-фашистських загарбників.13-14 липня розпочалися бої проти угруповання гітлерівських армій «Північна Україна» на Рава-Руському та Львівському напрямках. У результаті потужного наступу були оточені значні сили ворога під Бродами (Львівська область) – вісім дивізій чисельністю до 60 тис. чоловік. У боях було знищено понад 38 тис. гітлерівців, понад 17 тис. взято в полон. Серед розбитих сил вермахту була і дивізія СС «Галичина» . Вона втратила більше половини свого складу. З оточення вирвалось лише 3 тис. чоловік, решта (3 700 чоловік) потрапила в полон, загинула або перейшла в УПА.

У ході успішного здійснення Львівсько-Сандомирської операції (13 липня - 29 серпня 1944 р.) була знищена група армій «Північна Україна».

Рис. 15.19. Львівсько-Сандомирська операція

Війська 2-го та 3-го Українських фронтів у результаті Яссько-Кишинівської операції (20-29 серпня 1944 р.) розбили групу армій «Південна Україна». У жовтні 1944 р. у ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося визволення всієї території України. 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород,а наступного дня  решта населених пунктів Закарпатської України.

Рис. 15.20. Карпатсько-Ужгородська операція

У тісній взаємодії з регулярними військами діяли партизанські загони України.  Вони брали активну участь у найбільших операціях по визволенню України, здійснивши ряд рейдів у глибокі тили ворога. На початку 1944 р. партизанське з'єднання під командуванням Михайла Наумова провело рейд по західних областях України, а з'єднання під командуванням                   П.Вершигори – Львівсько-Варшавський рейд і спільно з польськими партизанами завдало значного удару ворожим військам.

Після вигнання німецько - фашистських військ з території України партизани перейшли далі в тил ворога - на територію Польщі, Чехословаччини. Румунії, Угорщини. Український штаб партизанського руху направляв загони і групи на території цих країн. У спеціальних школах і центрах пройшли підготовку сотні поляків, чехів, словаків.

Великий внесок у їхню боротьбу зі спільним ворогом зробили наші земляки: П.Величко, Є. Волянський, В.Клоков, Л.Беренштейн та ін. За час бойової діяльності в гітлерівському тилу партизани бригади Є. Волинського знищили близько 3 200 нацистських солдатів та офіцерів, 23 ворожих танки, 50 ворожих автомашин, 3 залізничні ешелони, 27 мостів. Бригада звільнила десятки словацьких міст  і сіл. Є.Волинський був удостоєний звання Почесного громадянина п'яти словацьких міст, нагороджений чотирма орденами Чехословацької республіки.

Питання для самоконтролю:

1. Коли війська Червоної армії  ввійшли на територію Західної України?

2. Коли були проведені вибори до Народних зборів Західної України?

3. Коли фашистська Німеччина раптово напала на СРСР?

4. Що було основними причинами поразок Червоної армії на початку війни?

5. Скільки тривала оборона Києва?

6. Коли вся територія Української РСР була остаточно окупована?

7. Що передбачав  стратегічний «Генеральний план «Ост»?

8.  Що передбачав встановлено нацистський «новий порядок» ?

9. Де відбулося масове знищення євреїв?

10.  Які течії існували в Українському антифашистському русі Опору?

11.  Що було важливою складовою руху Опору?

12.  Де виникли перші партизанські загони українських націоналістів?

13.  Кого було  призначено головнокомандувачем Української  повстанської армії?

14.  Коли розпочалася Корсунь-Шевченківська операція?

15.  Коли територію України звільнено від окупантів?

                               Хронологічний довідник

23 серпня 1939 року – підписання німецько-радянського договору про ненапад та додаткового таємного протоколу – т.зв.”пакту Ріббентропа-Молотова”.

1 вересня 1939 р. – напад Німеччини на Польщу. Початок П світової війни.

17 вересня 1939 р. – напад СРСР на Польщу, вступ радянських військ на територію Західної України та Західної Білорусії.

28 вересня 1939р. – підписання  радянсько-німецького договору про дружбу і    кордон.

30 листопада 1939 р. – 12 березня  1940 р. – радянсько-фінська війна. Окупація Радянським Союзом частини території Фінляндії.

28 червня 1940 р. – Радянському Союзу передано Бессарабію та Північну Буковину, що перед тим належали Румунії.

10 лютого 1940 р. – у Кракові створено Революційний провід ОУН на чолі з Степаном Бандерою.Початок розколу в ОУН.

22 червня 1941 р. – напад Німеччини на СРСР. Початок німецько-радянської війни.

22-24 червня 1941 р. – розстріли політичних в’язнів у радянських в’язницях Західної України.

30 червня 1941 р. – проголошення у Львові Акту відновлення незалежності Української держави.Утворення уряду на чолі з Ярославом Стецьком.

5 липня 1941 р. – німцями у Кракові заарештовано Стапана Бандеру.

3 серпня 1941 року – створення “Поліської Січі” Тараса Бульби-Боровця.

осінь 1941 – окупація більшої частини території України нацистською Німеччиною.

Жовтень 1942 року – створення Української Повстанської Армії.

Листопад 1942 р. – радянський контрнаступ під Сталінградом, оточення  6-ої німецької армії генерала Паулюса.

Листопад 1943 р. – вступ радянських військ до Києва.

Листопад 1943 р. – УПА скликає  конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії у селі Будераж Здолбунівського району Рівненської області.

Грудень 1943 року – таємні українсько-угорські переговори в Будапешті про припинення вогню між УПА та угорською армією.

Лютий 1944 р. – захоплення  радянськими військами м. Рівне.

23-25 квітня 1944 р. – найбільша битва між формуваннями УПА та військами НКВД в урочищі Гурби Здолбунівського р-ну., Рівненської обл.

Липень 1944 р. – створення Української Головної Визвольної  Ради – уряду українського самостійницького підпілля.

Жовтень 1944 р. -  витіснення Червоною армією  німецьких військ з території України.

8 травня 1945 року – підписання в Берліні акту капітуляції Німеччини.

2 вересня 1945 р. – підписання акту капітуляції Японії, завершення ІІ Світової війни.

Попередня тема

Зміст

Наступна тема

© 2017 ДУ «Науково-методичний центр інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності ВНЗ «Агроосвіта»

03151, м. Київ, вул. Смілянська, 11