|
|
Історія України Електронний підручник |
||
|
Тема 16 - Післявоєнна відбудова і розвиток України в 1945 - середині 1950-х рр. |
|||
|
1. УРСР- співзасновниця ООН 2. Соціально-економічні труднощі післявоєнної епохи 3. Голод 1946-1947 р.р. 4. Колективізація західноукраїнського села 5. Ліквідація УГКЦ 6. Боротьба ОУН-УПА 7. Операція “Вісла”
1. УРСР- співзасновниця ООН Наприкінці Другої світової війни Україна стала суб'єктом міжнародного права. 27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. X сесія Верховної Ради СРСР (1944 р.) прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський. У 1944 р. в УРСР було створено Народний комісаріат закордонних справ (НКЗСУ)на чолі з Дмитром Мануїльським.
Рис. 16.1. Дмитро Мануїльський
Сталінське керівництво переслідувало ряд цілей: представити приєднання західних областей України і Білорусії як акт возз'єднання територій, населених представниками одного етносу, збільшити кількість своїх представників в Організації Об'єднаних Націй (ООН), переговори про створення якої активно велись наприкінці війни. Вступ України до ООН мав створити ілюзію її державності й заспокоїти національно-визвольні сили. У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон - Оксі (США), під час обговорення проекту майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник Андрій Громико вніс пропозицію вважати 15 радянських республік членами - засновницями організації,. Цю пропозицію було відхилено. На Кримській конференції у лютому 1945 р. США й Велика Британія зобов'язалися підтримати пропозицію радянського уряду щодо прийняття УРСР і БРСР у члени ООН. Українська делегація брала участь у розробці Статуту ООН (Д. Мануїльський очолив комітет з підготовки тексту преамбули (вступу) першого розділу Статуту ООН - «Цілі та принципи діяльності організації»). 1945 р, проект був підписаний і ратифікований Україною. 1946 р. Україну було обрано до Економічної і Соціальної Ради ООН. Країна стала членом постійної Комісії ООН з прав людини, Міжнародної організації праці (МОП), Комісії ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародного суду, а в 1948 - 1949 pp. була непостійним членом Ради Безпеки ООН. Українські дипломати брали активну участь в роботі повоєнних мирних конференцій: Паризької (1946 p.), Дунайської (1948 p.).
Прийняття України в ООН було результатом визнання її внеску в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету. Однак зовнішня політика України в повоєнний період цілком підпорядковувалась інтересам Кремля. Об'єднання українських земель у кордонах
однієї держави, вихід України на міжнародну арену зумовили зміну державної
символіки республіки Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ про Державний
Герб, Державний Прапор і Державний Гімн УРСР. Червоний прапор з написом
«УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила дві третини
ширини полотна, була червоною, а нижня - мала світло-блакитний (лазурний)
колір. У верхньому лівому куті прапора містилось зображення серпа і молота, а
над ним - п'ятикутна зірка. Рис. 16.2. Прапор ООН
2. Соціально-економічні труднощі післявоєнної епохи У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр. Нехтуючи фізичними можливостями людей, план передбачав менше ніж за 5 років відбудувати зруйновані райони країни, відновити довоєнний рівень промислового і сільськогосподарського розвитку і навіть його перевищити, підвищити продуктивність праці на 36%. У той же час експерти вважали, що Радянському Союзу для відбудови потрібно декілька десятиліть. Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив 65 млн. крб., що перевищувало рівень капіталовкладень за три передвоєнні п'ятирічки. Таким чином, виснажене війною населення змушене було працювати на межі фізичних можливостей. Можна назвати такі особливості відбудови в Україні: 1. Масштаби відбудовних робіт були більшими, ніж у будь-якій іншій країні Європи. 2. Республіці доводилось розраховувати на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу. «Холодна війна» робила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги. 3. При відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80% капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7% капіталовкладень). 4. Економіка України відбудовувалась і розбудовувалась, звичайно, не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, внаслідок розвитку нових промислових центрів СРСР за Уралом та в Казахстані доля України у 1945 р. в загальносоюзному виробництві знизилась порівняно з довоєнним періодом з 18% до 7%. 5. Повсюдно була запроваджена адміністративно-командна система. Саме її жорсткі умови давали змогу мобілізувати і зосередити значні матеріальні і людські ресурси для відбудови господарства. 6. Надзвичайно велика роль відводилася ідеологічному заохоченню праці, що знаходило вияв у широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах – соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів. 8. Відбудова ускладнювалася голодом 1946-1947 рр. 9. Гостро відчувалась нестача робочої сили, особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій. Результати відбудови були неоднозначними. З одного боку, було відновлено промисловість України. її обсяг у 1946-1950 рр. збільшився в 4,4 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15% (проте обсяг виробництва легкої промисловості у 1950 р. зменшився порівняно і довоєнним на 20%).
Рис. 16.3. Відбудова Краматорського металургійного заводу
З іншого боку, ціна відбудови, внаслідок жорстких методів її проведення, була дуже високою. Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової реформи у 1947 р. лягли важким тягарем на плечі трудящих. Особливо важким було становище селян. Вони отримували мізерні заробітки, на них не поширювались соціальні гарантії, вони були позбавлені права мати паспорт, а відповідно й вільно пересуватися, їм доводилось сплачувати великі податки на присадибні ділянки. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво запроваджувало примусові та репресивні методи. Так. 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». За цим Указом було репресовано 12 тис. колгоспників.
Рис. 16.4. Охорона врожаю, 1947 р.
Однак, незважаючи на ці заходи і на надзвичайні зусилля селян, у сільському господарстві на кінець п'ятирічки так і не вдалось досягти показників довоєнного розвитку. Так, у 1950 р. валовий збір зернових складав лише 85% довоєнного.
3. Голод 1946-1947 р.р. У повоєнний час у сільському господарстві склалось вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротились посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки та робочих рук. Для подолання цих труднощів необхідні були докорінні зміни в державній політиці по відношенню до сільського господарства. Але сталінське керівництво і думки не мало проводити якісь зміни, село в його планах було одним із головних джерел для проведення відбудови промисловості. Під тиском центрального керівництва уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували у 1946 р. у форсованому порядку збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю. Весною - літом 1946 р. 16 областей України вразила засуха. Зимові та ярові посіви загинули. Врожайність зернових склала 2-3 центнера з гектара (для порівняння, у 1940 р. вона становила 14,6 ц/га, у 1944 р. – 10,8 ц/га). Засуха загострила і проблему кормів для худоби. Почався падіж худоби. Було дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того, що у деяких областях план здачі м’яса було перевиконано вдвічі. В результаті тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компенсовувати які довелось довго. Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі , які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн. пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів. На 6 тис. комуністів було накладено дисциплінарні стягнення за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію закону «Про п'ять колосків», за яким було засуджено й ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті у більш благополучні райони (наприклад, до Західної України), у міста. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Але, незважаючи на крайні заходи, зерна вдалось зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі, хоча вилучено було навіть насінний фонд. В той час, коли за кордон ешелонами вивозився хліб (лише в країни Східної Європи та Францію було вивезено 1,7 млн. тонн для підтримки тих урядів, що там встановилися), в Україні розпочався голод жертвами якого стали майже 1млн.чоловік.
Рис. 16.5. Голод 1946-1947 рр.
Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М.Хрущовим намагалось зменшити її масштаби за рахунок ресурсів західних областей і надіялось на допомогу центрального керівництва, звернувшись до Сталіна. У березні1947 р.«м'яко тілого» Хрущова було замінено на «твердого» Лазара Кагановича. Проте для проведення посівної кампанії все ж таки була дана позика в 35 млн. пудів насіння.
Рис. 16.6. Лазар Каганович
Головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.
4.Колективізація західноукраїнського села У 40-х- на поч. 50-х рр. радянська влада намагалась встановити на західноукраїнських землях такий порядок, який діяв на інших територіях УРСР. Одним із дієвих засобів радянізації краю була колективізація. Її здійснювали за допомогою терору, штучного розпалювання соціально-майнової ворожнечі. За час проведення колективізації був встановлений тотальний контроль комуністичного режиму над сільським господарством, порушений баланс у розвитку промисловості й сільського господарства, перестало розвиватися сільськогосподарське виробництво, відбулося фізичне знищення найбільш кваліфікованих і працьовитих господарів. Колективізацію здійснювали партійні, радянські та державні працівники зі східних регіонів УРСР та Росії.
Рис. 16.7. Машиніст молотильного агрегату Грядівської МТС. Колгосп ім.Й.Сталіна, Львівська обл., 1945р.
Виділяють три основні етапи колективізації західноукраїнського села: перший – роки початкового становлення радянської влади (1940 – пол. 1941 рр.) та її відновлення (1944 – 1946), коли закладались політичні передумови колективізації, виникали окремі колгоспи; другий – перехід до суцільної колективізації, початок масового відчуження селянина від власності, розгортання терору проти національно-визвольного руху, насамперед, депортаційно - пересильницької політики (1947-1948); третій – завершення суцільної колективізації, утвердження колгоспного ладу, перетворення селянина-господаря в новітнього кріпака, знищення соціально-економічної бази національно-визвольного руху (1949 - 1952).
Рис. 16.8. Завантаження добрив у літак. Село Озеряни, Скала-Подільського району Тернопільської обл., 1952 р.
Більшість колгоспів виникала на базі фільварків, а їх членами ставали наймити і найбідніша частина селянства. Біднота і сільські наймити під впливом радянської пропаганди шукали в колгоспах вихід зі злиднів. Вони першими добровільно вступали в колгоспи. Водночас радянська пропаганда поширювала гасла на : "Колгосп - єдиний шлях до заможного життя", "Куркуль - запеклий ворог селянина-трудівника", які загострювали соціальну ненависть. Радянська пропаганда всіляко вихваляла переваги колгоспного ладу, широко використовуючи приклади окремих "передовиків". Однак дійсний стан не відповідав комуністичним агіткам. За даними М. Сеньківа, наприкінці 1940 р. в західних областях було утворено 276 колгоспів, навколо яких об’єдналося 21,3 тис.селянських господарств. Господарства працювали неефективно, розміри держпоставок часто охоплювали весь урожай. Рівень матеріального забезпечення колгоспників був низьким. Більшість селян не підтримувала колективізації. Селянин відчував себе власником на своїй землі і не хотів віддавати її у колективну власність. Окрім того, довоєнна колективізація, Голодомор на Східній Україні 1946-1947, опір ОУН-УПА підкріплювали бажання селян не вступати до колгоспів. 18 травня 1946 р. Верховна Рада СРСР ухвалила Четвертий 5-річний план і визначила курс на суцільну колективізацію. У 1946-1950 рр. у західних областях України планувалося здійснити індустріалізацію, колективізацію й культурну революцію – знищити приватну власність і дрібнотоварне виробництво.
Рис.16.9.Оранка у колгоспі ім. 4-ї сталінської п’ятирічки. Винниківський район, Львівська обл., 1948 р.
20 червня 1947 р. ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР вимагали для західних областей "наздогнати" у своєму політичному і культурному розвитку східні області". До кінця 1947 р. планувалося повністю відновити діяльність колгоспів, які існували у довоєнний період. Колективізація проводилася форсованими темпами під гаслами боротьби з куркульством. Якщо 1944 р. на західноукраїнських землях було 38 колгоспів, у 1946 – 107, то восени 1947 р. було організовано понад 1 тис. колгоспів. За офіційними даними 1 серпня 1947 р. в західних областях України нараховувалося 16 374 так званих куркульських господарств. Водночас через збільшення податків посилився економічний тиск держави на селянські господарства. Селянство боролося з тиском держави шляхом вступу до формувань УПА. Підпілля ОУН та УПА підтримували селян у боротьбі проти колективізації. За даними українського дослідника П. Мірчука, восени 1947 р. завдяки діям підрозділів УПА 500 тис. осіб уникнули примусового виселення на Сибір. Аграрна програма ОУН-УПА: конфіскація великого землеволодіння, передача селянам землі, право на трудову приватну власність, розвиток вільного підприємництва і кооперації відповідала інтересам селянства. Окрім того, УПА та підпілля ОУН вели широку агітаційно-пропагандистську роботу для активізації селянського опору колективізації в Україні. Завдяки зусиллям УПА в Україні виникла мережа підпільних друкарень, де виготовлялися тисячі листівок та брошур антикомуністичного змісту.
Рис.16.10. Прополювання вівса. Пустомитівський район, Львівська обл.
Темпи колективізації були різними залежно від інтенсивності руху Опору на тій чи іншій території. У відповідь на опір влада організовувала агентурно - оперативні групи МДБ , які чинили репресії супроти населення. Селян насильно виганяли з хуторів, виселяли у віддалені регіони СРСР: перша хвиля депортацій відбулася у жовтні 1947 р., друга – наприкінці 1948 р. під час переходу до суцільної колективізації, третя – 1949 р., коли депортували усіх "куркулів". Після знищення основних сил УПА та підпілля ОУН у 1947–1948 рр. розпочалася нова хвиля організації колгоспів в західноукраїнському селі. Шляхом адміністративного тиску та соціальної демагогії проводилися наради, семінари, конференції, лекції щодо колективізації села. Радіо, кіно, преса заохочували суспільство до "соціалістичного змагання" за дострокове завершення суцільної колективізації.
Рис.16.11. Тракторист Грядівської МТС. Село Великі Грибовичі, Львівська обл., 1945 р.
30-31 березня 1949 р. на міжобласній нараді у Львові М. Хрущов вимагав до кінця 1949 р. завершити колективізацію у Львівській, Станіславській, Тернопільській і Рівненській областях. Незадоволених колективізацією селян вважали "українськими буржуазними націоналістами", "бандо підсобниками", "підкуркульниками". До початку 50-х рр. суцільна колективізація була майже завершена, сотні тисяч селян репресовані. На західноукраїнських землях влада встановила тотальний контроль держави над селянством; уніфікувала розвиток сільського господарства цих земель з центральними і східними регіонами УРСР; позбавила підтримки збройний рух Опору. Наслідки колективізації українське село відчувало ще протягом багатьох років.
5. Ліквідація УГКЦ До встановлення влади більшовиків на Західній Україні Українська греко-католицька церква (УГКЦ) налічувала 3040 парафій, 4440 церков, мала 5 духовних семінарій, 2 школи, 127 монастирів, видавала 3 тижневі і 6 місячних часописів. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священників та понад 3,1 млн. віруючих. УГКЦ відігравала важливу роль у духовному житті Західної України і була національною церквою. Під час проведення радянізації краю вже восени 1939 р. більшовики припинили діяльність греко-католицької Богословської академії у Львові, єпархіальних духовних семінарій у Перемишлі, Львові та Станіславові, закрили видання духовних часописів, заборонила монарші чини і релігійні установи. Священикам заборонили сповідувати та причащати хворих у лікарнях, в школах – проводити богослужіння, у шкільних класах – мати розп'яття Ісуса Христа. Церковні й монастирські землі конфісковували, ченців і черниць виселяли з монастирів, їх господарство ліквідовували. Громади віруючих та духовенство обкладали надмірними податками (10-15 тис. крб. на рік). Наприкінці 1940 р. почастішали арешти священиків УГКЦ. Бaгaтьoх зaapeштoвaниx перед пpиxoдoм німців розстріляли. В листопаді 1941 р. митрополит Андрей Шептицький надіслав до Ватикану звіт про нищення УГКЦ більшовиками, в якому повідомляв, що в 1939-1941 рр. на Західній Україні було "ув'язнено або замордовано 32-ох священників, а 33-ох депортовано до Сибіру". На 1267 парафій залишилось лише 807 священиків. Остаточній ліквідації Греко-католицької церкви зашкодив лише початок війни на Східному фронті.
Рис.16.12. Митрополит Андрій Шептицький
Після повернення радянської влади на Західну Україну влітку 1944 р. Москва почала готуватися до ліквідації греко-католицької церкви. Після смерті митрополита А. Шептицького 1 листопада 1944 р. Греко-католицьку церкву очолив Йосиф Сліпий. У грудні того ж року він відправив делегацію представників УГКЦ до Москви. Делегати внесли 100 тис. крб. до фонду Червоного Хреста на оборону країни та висловили «подяку за визволення» на адресу Й. Сталіна й уряду. Делегацію запевнили у можливості вільного сповідування греко-католицької віри. Однак на той момент доля УГКЦ вже була вирішена. 17 березня 1945 р. Й. Сталін особисто схвалив письмові пропозиції щодо ліквідації УГКЦ за допомогою переведення її під юрисдикцію Московського патріархату. Початок цілеспрямованого наступу на УГКЦ пов'язаний з появою 8 квітня 1945 р. у газеті "Вільна Україна" статті "З хрестом чи мечем" під псевдонімом В. Росовича. У ній УГКЦ звинувачувалась у співпраці з німцями і зв’язках з ОУН. Статтю передрукували інші видання Західної України та поширювали окремою брошурою. Після пропагандистської роботи щодо дискредитації УГКЦ як "ворога народу" 11 квітня у соборі св. Юра у Львові НКВС заарештувало весь єпископат УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим, а також багатьох священиків. Водночас масові арешти відбулися у Станіславі та інших містах. Всього, за даними НКДБ УРСР, у 1945 р. в Україні було заарештовано 96 священників УГКЦ. У травні 1945 р. під контролем радянських органів держбезпеки була утворена "ініціативна група" з греко-католицького духовенства, яка агітувала за розрив унії з Римом. До склaду цьoгo yтвopeння включили тpьox священикiв, якi мaли пpедстaвляти дyxoвенствo i вipyючих цiлиx епapxiй – Гaвpиїла Koстeльника від Львiвськoї, Mихaйла Mельника – Дpoгoбицькoї тa Aнтoнiя Пeльвeцького – Станіславської. Діючи вмовляннями та погрозами, що часто завершувалися арештом незгодних, "ініціативна група" здобула підтримку невеликої кількості священиків і мирян, які погодилися на перехід під юрисдикцію РПЦ і ліквідацію УГКЦ. Незважаючи на офіційні протести греко-католиків, влада постановила "возз’єднати" УГКЦ та РПЦ в рік 350-ліття Берестейської унії. Для цього обрали відповідний день – першу неділю Великоднього посту або ж неділю Православ’я, коли читають анафему всім розкольникам. Своєрідним попередженням напередодні проведення Собору для духовенства, яке ще сумнівалося в доцільності "возз'єднання", стала публікація в пресі заяви про завершення слідства над Йосипом Сліпим та єпископами УГКЦ і направлення справи на розгляд військового трибуналу. Практично безперервно тривали арешти непокірних священиків і мирян.
Рис.16.13. Йосип Сліпий під час арешту
Згідно з церковними канонами Собор вважався недійсним, якщо його скликають і проводять ієрархи іншої церкви, а організатори Львівського собору на час його проведення вже були єпископами та священиками РПЦ. Відсутність митрополита та єпископів УГКЦ позбавила зібрання канонічності. Та це не перешкодило кремлівському керівництву. 8-10 березня 1946 р. на Львівському церковному соборі 216 делегатів від духовенства і 19 від мирян прийняли рішення про скасування Берестейської унії 1596 р., ліквідацію УГКЦ та приєднання до РПЦ. За схожим сценарієм у 1949 р. Мукачівська єпархія проголосила ліквідацію Ужгородської унії та приєднання до РПЦ греко-католицької церкви Закарпаття. Переможні реляції державних функціонерів, а також запевнення офіційних історіографів про добровільний перехід на православ'я і відсутність будь-яких спроб відстоювати унію з боку УГКЦ не відповідали дійсності. Навіть після Львівського собору греко-католицькі громади та священики відмовлялися реєструватися як православні. На середину 1946 р. на Станіславщині офіційно влаштувалися 216 з усіх 322 священиків, у Тернопільській області – лише 19 з 270, у Львівській області від реєстрації відмовився 101 священик з 281, 56 з них залишили духовний сан або були репресовані. У Церкві розпочався період підпілля, або ж "катакомб". Осередком опору радянській ідеології та твердими прихильниками греко-католицької віри залишалися монастирі. Станом на 1 березня 1950 р. у Львівській, Станіславській та Закарпатській областях діяло 8 греко-католицьких монастирів. В них проводили богослужіння та відправляли священиків у довколишні села для євангелізації. Згідно з донесенням уповноваженого Ради у справах релігійних культів по УРСР П. Вільхового монастирі перетворилися на "центри зібрання ворожо налаштованих до радянської влади елементів". Для «наведення порядку» органи держбезпеки вже в кінці березня 1950 р. заарештували мешканців головного осередку греко-католицького чернецтва – чоловічого й жіночого Гошівських монастирів Івано-Франківської області. За відпрацьованою схемою було припинено діяльність інших монастирів, а священики та монахи, які залишилися на волі, продовжили свою діяльність підпільно.
Рис.16.14. Ієромонахи Крехівського монастиря
Після смерті Й. Сталіна з ув'язнення було звільнено кілька сотень греко-католицького духовенства, а в 1956 р. повернулися із заслання два єпископи – Микола Чернецький до Львова та Іван Лятишевський до Станіслава, які знову відродили "катакомбну" греко-католицьку церкву. Продовжували існувати підпільні семінарії та монастирі, зароджувалися нові покликання до священичого та монаршого життя. Таким чином, радянська влада так не змогла зламати опір греко-католицьких священників і вірних. Перебуваючи поза законом, УГКЦ продовжувала діяти підпільно аж до легалізації напередодні розпаду СРСР у 1989 році.
6. Боротьба ОУН-УПА Ліквідація греко-католицької церкви, насильницька колективізація, масові депортації викликали опір діям влади з боку місцевого західноукраїнського населення. Організуючим ядром і ударною силою цього опору стали формування УПА. Її діяльність у повоєнний період умовно можна поділити на два етапи, що суттєво відрізняються один від одного тактичною лінією. Якщо змістом першого етапу (1945 - 1946) було відкрите протистояння великих з'єднань, ар'єргардні бої, то на другому (1947 - 1950) починає переважати підпільна боротьба, удари невеликих бойових груп, затухаюча активність.
Рис.16.15. Український визвольний рух
Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію - майже 150 тис. км2 на якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Формування повстанців мали у своєму складі кавалерійські та артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. було здійснено 2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповідь сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон. У кривавому протистоянні загинули лідери ОУН-УПА - командувач УПА член Центрального проводу ОУН Клим Савур (Д. Клячківський), Карпович - перший заступник командувача і начальник штабу УПА, Кремінь - заступник командувача УПА- «Захід» та ін. Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з'єднання діляться на малі групи, які принципово уникають фронтальних боїв, повертаються до типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін.). Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада приймає рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправці певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН-УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».
Рис.16.16. Воїни УПА
Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму. У сучасній історичній літературі зустрічається згадка про те, що завершення війни ОУН-Б зустріла під гаслом, проголошеним Р. Шухевичем: «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина - нічого страшного в цьому немає». За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресивної машини опинились не лише повстанці. Свавілля, беззаконня, провокації стали нормою поведінки спец військ у Західній Україні. Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом - після неї фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років. Отже, у повоєнний період тактична лінія УПА зазнає певної трансформації. Якщо на початку переважають форми широкої повстанської боротьби (контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність великих формувань, які охоплюють кавалерійські та артилерійські частини), то на початку 1947 р. тактика боротьби змінюється. Чинниками, які визначали ці зміни, були: переростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у «холодну війну»; значні втрати УПА в протиборстві з радянськими військами; загибель повстанських лідерів; певні успіхи радянської влади в суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні; політика сталінського режиму на розкол лав повстанців.
7. Операція “Вісла” Операція «Вісла» - етнічна чистка, здійснена у 1947 році (28 квітня - 28 серпня 1947 р.) під керівництвом Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини. Полягала у примусовій депортації (виселенні) з використанням збройних сил вказаних країн українців з Лемківщини, Осяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 р. належали Німеччині,а також у різні регіони СРСР
Рис.16.17. Карта здійснення операції «Вісла»
Приводом до початку Операції «Вісла» стала загибель 28.03.1947 р. в районі с. Яблуньки (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (командир - майор Степан Хрін) заступника міністра оборони (ІІ віце-міністр національної оборони) Польщі генерала Кароля Свєрчевського. Цього ж дня на засіданні політбюро ПРП було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства - Вроцлавське, Гданське, Зеленогірське, Кошалінське, Ольштинське, Познанське і Щецинське. У ході операції "Вісла" було депортовано близько 150 тис. українців, а УПА зазнала великих втрат. Три етапи Депортаційні заходи проходили в три етапи: 1) з 28.04.1947 р. до 15.06.1947 р. виселялись українці з повітів Ліско, Сянік, Перемишль, Ясло, Кросно, Любасів, Горлиці, Ярослав; 2) до 30.06.1947 р. вивозилося українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томатів Любельський, Груберів. 3) до кінця жовтня 1947 р. депортовано населення з решти повітів Закерзоння. На 31.07.1947 р., за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1466 членів українського руху Опору. 1 серпня 1947 р. таємна інспекція Державної комісії безпеки наказала командуючим Краківського і Люблінського воєводств виселити всіх українців, що залишилися на їх території після акції «Вісла», без огляду на ступінь лояльності і партійну приналежність та організувати контрольні бригади з перевірки кожного виселеного села, щоб у них не залишилася жодна українська чи змішана родина. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. До кінця 1947 р. у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14тис. тис. осіб польської національності.
Рис.16.18. Депортація населення
Питання для самоконтролю: 1. На якій конференції було підтримано пропозицію радянського уряду щодо прийняття УРСР і БРСР у члени ООН? 2. В якому році було прийняла Указ про Державний Герб, Державний Прапор і Державний Гімн УРСР? 3. Коли Верховна Рада СРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр.? 4. Коли була проведена грошова реформа? 5. Назвати причини голоду 1946-1947 рр.? 6. Скільки людей загинуло від голоду? 7. Хто здійснював колективізацію в Західній Україні? 8. Назвати три основні етапи колективізації західноукраїнського села? 9. Скільки на 1 серпня 1947 р. в західних областях України нараховувалося куркульських господарств? 10. Скільки парафій і церков до встановлення влади більшовиків на Західній Україні Українська налічувала греко-католицька церква? 11. Хто очолив 1 листопада 1944 р. греко-католицьку церкву? 12. Яке рішення було прийняте на Львівському церковному соборі? 13. Скільки станом на 1 березня 1950 р. діяло католицьких монастирів? 14. В чому полягала суть докорінної реорганізації УПА? 15. Суть операції «Вісла»? 16. Що стало приводом початку операції «Вісла»? 17. Скільки українців було депортовано в ході операції «Вісла»? Хронологічний довідник29 червня 1945 р. – Закарпаття возз’єдналося з УРСР. Квітень – травень 1947 р. – операція «Вісла» була проведена польським урядом. 1949 р. – Президія Верховної Ради УРСР прийняла укази про Державний герб УРСР, Державний прапор УРСР, Державний гімн УРСР. 25 квітня 1945 р. – конференція країн антигітлерівської коаліції в Сан-Франциско прийняла рішення про утворення Організації Об’єднаних націй. 19 лютого 1954 р. – Верховна Рада СРСР прийняла рішення про включення Кримського півострова до складу УРСР. 1946 – 1950 рр. – четвертий п’ятирічний план, який був прийнятий Верховною Радою СРСР у березні 1946 р. 1946 – 1947 рр. – голод в Україні. 1947 р. – грошова реформа в СРСР. Березень 1946 р. – ліквідація греко-католицької церкви. 1946 р. – Українська Головна Визвольна Рада прийняла рішення про перехід УПА до партизанських методів боротьби і організації підпілля. Березень 1950 р. – загинув Р.Шухевич. 1946 – 1947 рр. – період «жданівщини». Вересень 1947 р. – пленум правління Спілки письменників України, який посилив боротьбу з націоналізмом. |
|||
|
|
|||
|
© 2017 ДУ «Науково-методичний центр інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності ВНЗ «Агроосвіта» 03151, м. Київ, вул. Смілянська, 11 |
|||
