Історія України Електронний підручник
Головна Теоретичні відомості Семінарські роботи Тести Список використаних джерел Автори Словник термінів	Тема 17 - Україна в умовах десталінізації  (1953-1985 рр.)
	1. ХХ з’їзд КПРС і Україна 2. Стан економіки України наприкінці 50-х – першій половині 1960-х рр 3. Культура і духовне життя в Україні наприкінці 1950-х у першій пол. 1960-х років 4. Національно-визвольний рух. Дисидентський рух 1. ХХ з’їзд КПРС і Україна Найважливішою справою Хрущова була критика  культу особи Сталіна.  Особливе значення у цій  критиці займає секретна доповідь Микити  Хрущова на ХХ  з’їзді  КПРС « Про культ особи та його наслідки ”. Рис.17.1. Микита Хрущов Але хоч критика Сталіна в доповіді була досить різкою, та не глибокою, оскільки обминалися системні засади і фундаментальні причини сталінського режиму. Причини виникнення культу пояснювалися ворожим капіталістичним оточенням, гострою класовою боротьбою і особливо негативними рисами характеру самого Сталіна. Особа Сталіна відділялася від системи, яка породила культ особи. У доповіді не ставився під сумнів жоден з етапів політики комуністичної партії після 1917 р. Сам початок сталінського терору визначався 1934 р., що автоматично виключало із переліку злочинів режиму насильницьку колективізацію, голодомор 1932-1933 р. тощо. Назва жертв культу особи теж вибіркова. До них Хрущов відніс лише комуністів, що чітко дотримувалися офіційної партійної лінії, але і словом не пом’янув опозиціонерів і простих громадян. Таким чином, у доповіді було обійдені питання про відповідальність за вчинені злочини всієї правлячої тоді верхівки. У доповіді було зроблено все, щоб на противагу Сталіну піднести Леніна, партію, існуючий лад. Хрущов, як то видно з його мемуарів, так ніколи і не зрозумів, що від  Сталіна не можна відцуратися, не відмовившись від системи, яка його породила. Адже не один Сталін винний у найстрахітливіших  злочинах XX ст., а передусім тоталітарна система й ідеологія марксизму-ленінізму, що породила цю систему. Тому, хоч удар по культу особи був завданий страшенний, тоталітаризм утримався, оскільки в СРСР залишалася непорушною ідеологія марксизму-ленінізму, комуністична партія. Доповідь М. Хрущова "Про культ особи та його наслідки" залишалася засекреченою в СРСР аж до 1989 р. Основні положення доповіді в значно пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. "Про подолання культу особи та його наслідків". Але критика, що прозвучала, справила величезний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. У тоталітарній системі була зроблена перша пробоїна, яку залатати прибічники системи вже не змогли. Партійне керівництво в УРСР за вказівкою з Москви розгорнуло шаблону кампанію засудження культу особи на партійних зборах і в пресі. Реабілітація жертв сталінських репресій прискорилася. Але точних даних про число реабілітованих жертв не було. За останніми даними, що наводяться в літературі, на кінець 50-х років органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн. чол., із них було реабілітовано 3,2 млн. чол. Поза реабілітацією залишилось більшість жертв репресій 20-х – початку 30-х років і майже всі, хто так чи інакше був звинувачений у націоналізмі. Втім, навіть строго дозована критика Хрущова культу особи сполохала сталіністів. Вони боялися кари за свої злочини. А тому, в першій половині 1957 р. члени Президії ЦК КПРС Молотов, Маленков, Каганович,  Ворошилов,  Булганін та інші змовилися між собою і 18 червня1957 р. на засіданні Президії ЦК раптово поставили питання про зміщення Хрущова. Але позачерговий червневий (1957 р.) пленум ЦК КПРС підтримав Хрущова і виключив із складу Президії ЦК Молотова, Малюнкова, Кагановича і Шепілова, котрий до них прилучився. До складу членів Президії ЦК ввійшли люди, що підтримали Хрущова, зокрема Леонід Брежнєв. М. Хрущов належним чином оцінив відданість й іншого вихідця з України - О. Кириченка: грудневий (1957 р.) пленум ЦК КПРС обрав О. Кириченка секретарем ЦК КПРС. За підтримкою  Хрущова на посаду першого секретаря ЦК Компартії України у грудні 1957 р. був обраний М. Підгірний, теж із числа тих, хто підтримав  Хрущова на червневому (1957 р.) Пленумі ЦК. У березні 1958 р. Хрущов домігся зміщення з посади Голови Ради Міністрів СРСР Булганіна, сам посівши цю посаду. Одночасно він залишався першим секретарем ЦК КПРС. Тепер у вищому керівництві ніхто не заважав йому проводити намічені реформи і відповідальність за їх половинчастість, непродуманість і провал віднині падала на Хрущова. Передусім  у суспільно-політичному житті країни Хрущов вирішив поглибити курс на лібералізацію режиму і критику культу особи. Визначну роль у цьому відіграв ХХІІ з’їзд КПРС, який відбувся у жовтні 1961р. На цьому з’їзді була висунута теза, що винуватцем і організатором масових репресій був не тільки Сталін, як наголошувалося раніше, а і певна група людей, що оточували Сталіна. Були названі і конкретні особи - Молотов,  Каганович,  Маленков та ін. Тіло Сталіна було винесене з Мавзолею, його численні пам’ятники в різних куточках країни знищені, його ім’я зникло з назв вулиць, колгоспів, міст, твори його були вилучені з масових бібліотек. ХХІІ з’їзд КПРС підтвердив курс на розширення так званої соціалістичної демократії”. Було висунете положення про переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу. Хоча всім зрозуміло, що збереження тоталітарної системи, навіть за деякої її лібералізації, виголощувало реальний зміст "загальнонародної держави". Певні зміни у функціонуванні політичної системи тільки намічалися. Більшу увагу, зокрема і в Україні, було звернуто на роль представницьких органів влади, розширення повноважень рад депутатів трудящих. Їх робота стала більш досконалою і активною. На основі загальносоюзних законодавчих актів Верховна Рада УРСР ухвалила ряд важливих законів: про бюджетні права УРСР і місцевих рад, судоустрій та інші; прийняла кодекси: кримінальний і кримінально-процесуальний, цивільний і цивільно-процесуальний. Органи внутрішніх справ дещо поступилися своїми правами щодо охорони громадського порядку шляхом організації та діяльності добровільних народних дружин, посилення ролі товариських судів за рахунок компетенції народних судів. У практику почало входити всенародне обговорення проектів законів та інших питань життя республіки і країни. Дещо зросли можливості профспілок, яким було надано право законодавчої ініціативи і передані окремі функції, що раніше належали державним органам. Профспілкам було передано керівництво санаторіями, будинками відпочинку, а з 1962 р. розширено діяльність профспілок у сфері соціального страхування. Однак, у цілому механізм державно-політичного управління діяв по-старому, зберігаючи тоталітарних характер, відкрита критика політичного режиму не допускалася, вибори до рад усіх рівнів були формальними. Ради не мали реальної влади. Профспілки, комсомол, творчі спілки залишалися фактично складовою частиною державних структур. А головне полягало в тому, що, не тільки зберігався, а і посилювався всеосяжний диктат партійного апарату. Змінити стару систему Хрущову було не дано, хоч інтуїтивно він робив кроки в цьому напрямі. ХХІІ з’їзд КПРС (1961 р.) включив у статут партії пункт про оновлення на кожних чергових виборах склад ЦК та його Президії не менше ніж на чверть і про вибори членів керівних партійних органів від Президії ЦК  до первинної організації тільки на три терміна підряд. Але якщо інші нововведення Хрущова приймалися апаратом до виконання, то тут він зачепив номенклатуру за живе. Серед партійного керівництва від районної ланки до Президії ЦК почало наростати глухе незадоволення. Гнів та обурення номенклатури викликали постанови, що позбавляли її багатьох привілеїв, дарованих ще за сталінських часів. Зокрема, ліквідація так званих „пакетів” – не афішованих і не обкладених податками додаткових щомісячних грошових виплат з державної скарбниці певним категоріям апаратників. Потім прийшло розпорядження  різко  скоротити кількість службових персональних машин, надходили пропозиції про ліквідацію закритих розподільників тощо. Проти  Хрущова почала складатися нова група змовників, що і привело до подій жовтня 1964 р. і усунення його від влади. Правляча верхівка розуміла, що в умовах критики культу особи і деякої лібералізації режиму народу потрібно дати якісь ідеологічні орієнтири, чимось захопити нові покоління людей в умовах "відлиги". На XXI з’їзді КПРС (січень-лютий 1959 р.) було заявлено, що на рубежі 1950-60-х років соціалізм в СРСР переміг повністю і остаточно. Було зроблено висновок, що друга Програма Комуністичної партії (1919 р.), яка ставила завдання побудови соціалізму, повністю виконана і постала потреба прийняти третю програму. Нова програма КПРС - програма побудови комунізму, прийнята на ХХІІ з’їзді КПРС у 1961 р., оголошувала, що перехід до комунізму потребує одночасного розв’язання трьох взаємозв’язаних завдань: створення матеріально-технічної бази комунізму, розвитку комуністичних суспільних відносин і виховання нової людини. Визначальним серед цих завдань було названо створення матеріально-технічної бази комунізму. А. тому в програму були введені конкретні завдання по створенню цієї бази в найближчі 10 - 20 років. У програмі передбачалося, що до 1980 р. радянське суспільство повинно стати "в основному" комуністичним і перейти до розподілу "за потребами". Програма закінчувалася на патетичній ноті: "Партія урочисто обіцяє – нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі". Комуністичний романтизм і пов'язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років міцно панували в офіційній ідеології. Та  до реального життя радянських людей ця міфотворчість мала дуже далеке відношення. Тоталітарна система була органічно не в змозі щось реально запропонувати суспільству, окрім чергового міфу. Тоталітарні структури були нездатні до реформування. Для здорових сил суспільства не залишалося іншого шляху, як шляху боротьби за ліквідацію тоталітаризму. 2. Стан економіки України наприкінці 50-х – першій половині 1960-х рр Незважаючи на нескінченні організаційні зміни в керівництві народним господарством, економіка республіки за часів Хрущова в цілому розвивалася добре. Темпи розвитку промисловості України перевищували середні по Радянському Союзу. Зокрема, в Україні було збудовано цілу низку великих теплових і гідроелектростанцій (Сімферопольська, Слов’янська, Дніпродзержинська, Каховська, Кременчуцька та ін.). У республіці було збудовано нові вугільні басейни(Львівсько-Волинський і Дніпровський), газові родовища на Полтавщині та Харківщині.                                                  Прискореними темпами розвивався Криворізький залізорудний басейн.  У 1955 р. став до ладу найбільший у Європі  Південний гірничо-збагачувальний комбінат. Були збудовані унікальні за розмірами доменні печі і мартени. Рис.17.2. Доменний цех металургійного заводу «Криворіжсталь» імені В.Леніна. Дніпропетровщина, 1955 р. Все це дало змогу Україні за рівнем виробництва металургійної продукції на душу населення випередити високо розвинуті країни світу. Правда, слід визнати, що при цьому якість металу залишалася низькою. Величезний обсяг робіт було здійснено в справі розвитку хімічної промисловості країни. В 1959-1963 рр. в Україні було побудовано 35 нових заводів і понад 250 хімічних виробництв. Швидкими темпами в цей період розвивалися Лисичанський і Рубіжанський  хімкомбінати Горлівський  азотнотуковий завод .  Були збудовані і дали продукцію чотири гіганти «великої хімії» - Роздольський гірничо-хімічний комбінат.Черкаський і Чернігівський заводи хімічних волокон,Дніпропетровський шинний завод .У середині 60-х рр. вони давали п'яту частину всієї валової продукції галузі. Рис.17.3. Розвиток галузей промисловості Певні здобутки за роки хрущовських реформ мали місце і в машинобудуванні. За цей час фактично було створене вітчизняне автомобілебудування, налагоджене виробництво сучасних машин для гірничорудної промисловості, що дало змогу економічно вигідно видобувати корисні копалини відкритим способом. З 1956 р. у Ворошиловграді  (нині – Луганськ) та Харкові  розпочали виготовляти тепловози, що дозволило припинити виробництво паровозів і перейти на тепловозну й електровозну тягу. На Харківському авіазаводі було налагоджено серійний випуск першого в світі швидкісного турбореактивного літакаТу-104 . Київський авіазавод почав випускати турбогвинтовий лайнер АН-24 який широко використовувався на внутрішньосоюзних повітряних маршрутах. Стали помітними певні позитивні зрушення й у традиційно відсталих сферах економіки – харчовій і легкій промисловості. Тут стала впроваджуватися нова імпортна техніка, що надходила з країн Ради Економічної Взаємодопомоги. Це дало змогу дещо активізувати ці важливі галузі економіки.  Цікаво, що в зазначені роки на підприємствах важкої індустрії вперше за радянські часи у спеціально створених цехах розпочали виробництво товарів широкого вжитку, що великою мірою сприяло зростанню народного добробуту. Найвідчутнішими для пересічних громадян завжди є зміни, що відбуваються в сільському господарстві. Розуміючи, що сільськогосподарський сектор економіки країни перебуває у найкритичнішому стані, М.Хрущов прагнув за будь-яку ціну саме тут домогтися швидких позитивних результатів. На думку тодішнього керівництва країни, таких успіхів в сільському господарстві можна було досягти завдяки освоєнню цілинних і перелогових земель Казахстану,Сибіру,Поволжя,Уралу та Північного Кавказу.  Освоєння цілини було проголошене почесною справою комсомолу, за путівками якого до Казахстану на постійну роботу в 1954-1956 рр. з України було відправлено майже 80 тис. юнаків і дівчат. Українські переселенці налагодили в казахських стенах роботу 54-х радгоспів. Рис. 17.4. Освоєння цілинних земель Найбільший урожай цілинні землі дали в 1956 р., коли на них було зібрано половину заготовленого державою хліба. Але надзвичайно слабким місцем цілинної політики стала величезна збитковість виробництва зерна, яке в кінцевому підсумку виявилося на 20% дорожчим, ніж у середньому по країні. Іншим важливим засобом піднесення сільського господарства М.Хрущов вважав збільшення вирощування кукурудзи. За величезну і навіть надмірну наполегливість у боротьбі за розширення посівів «королеви полів» М.Хрущов отримав у народі прізвисько «Микита-кукурудзяник».  Рис. 17.5. Урожай кукурудзи Ділові якості сільськогосподарського керівника М.Хрущов визначав за його ставленням до вирощування кукурудзи, а зростання її врожайності ставив у пряму залежність від рівня політичної свідомості виробників. «Якщо в окремих районах країни кукурудза запроваджується формально, колгоспи і радгоспи одержують низькі врожаї, то в цьому винен не клімат, а керівники, – говорив М. Хрущов на XXII з'їзді КПРС. –Там, де кукурудза не родиться, є «компонент», який не сприяє її росту. Цей «компонент» слід шукати в керівництві. Треба замінювати тих працівників, які самі засохли і сушать таку культуру, як кукурудза, не дають їй можливості розгорнутися на всю міць». Однак спроба призвичаїти українське господарство до цієї запозиченої в Америці культури увінчалася лише незначним успіхом. У 1961 р. було зібрано непоганий урожай кукурудзи. Але 1963 р. внаслідок посухи виявився надзвичайно неврожайним у цілому. Щоб зняти гостру проблему з нестачею хліба, стали випікати хліб, який мав значний домішок кукурудзяного борошна. Через свій специфічний смак він не подобався населенню, і його споживали тільки тому, що іншого не було. Того ж року Радянський Союз вперше почав закуповувати і ввозити зерно з-за кордону. «Кукурудзяна епопея» засвідчила, що   аграрна політика М.Хрущова часто не враховувала об’єктивних умов і реальних можливостей сільськогосподарського виробництва різних регіонів країни. Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 рр. – лише на 3%. Це, зрозуміло, негативно позначилось на соціальній політиці держави, якій М.Хрущов, слід віддати належне, приділяв багато уваги. Послідовно зміцнюючи колгоспи і радгоспи, М.Хрущов водночас розпочав рішучий наступ на індивідуальні селянські господарства. В 1955 р. було прийняте розпорядження про зменшення вдвічі розміру присадибних ділянок, а в 1959 р. – про заборону утримувати худобу в містах і в приміській зоні. Це ще більше ускладнило і без того скрутну продовольчу ситуацію, оскільки невеликі, але дуже ефективні присадибні господарства завжди були надзвичайно важливим джерелом постачання сільськогосподарської  продукції населенню. Невдале реформування сільського господарства стало причиною серйозного розладу в стосунках між українським керівництвом і М.Хрущовим. Вважаючи себе великим знавцем сільського господарства, М.Хрущов постійно докоряв керівникам республіки за відсутність господарського інтересу до села, невміння управляти сільськогосподарським виробництвом. Така критика іноді призводила до гострих сутичок між М.Хрущовим і М.Підгорним . І все ж, бажаючи уникнути конфліктів, українська партійна верхівка зуміла швидко перебудуватися і вміло звітувала про високі врожаї, що частіше були не в коморі, а лише на папері. Як правило, до Москви йшли рапорти про успішне виконання і перевиконання покладених на республіку планових завдань. Безперечно, найважливішим наслідком економічних реформ М.Хрущова була активізація соціальної політики, яка охопила майже всі сторони життя населення. На думку фахівців, саме цей напрям діяльності  М. Хрущова поруч із ліквідацією сумнозвісного ГУЛАГу (Главного управления исправительно-трудовых лагерей –Головного  управління виправно-трудових таборів) став справді історичним за своїм значенням. Для того, щоб мати підтримку трудящих у боротьбі проти своїх політичних опонентів, М.Хрущов намагався «проштовхнути», насамперед, найбільш популярні і конче потрібні для простих людей заходи. Зокрема, вже в перші роки його керівництва було скорочено тривалість робочого дня для підлітків і в передсвяткові та передвихідні дні, збільшено відпустки для вагітних жінок, відмінено плату за навчання, скасовано жорсткий закон, що фактично закріплював робітників за підприємствами, не даючи змоги залишити їх і перейти на інші. Цими рішеннями М.Хрущов відразу здобув симпатії і підтримку широких верств населення. Крім цього, за хрущовських часів була здійснена справжня «пенсійна революція»  яка водночас знизила межу пенсійного віку і підвищила розміри пенсій. Середня заробітна плата за 1953-1965 рр. у робітників і службовців зросла на третину, а мінімальна – з 27 до 45 крб. У 1957 р. нарешті були ліквідовані регулярні державні позики , що існували у вигляді розповсюдження облігацій. Вони фактично забирали 10% зарплати трудівників і служили засобом непрямого оподаткування трудящих. Але виплата державного боргу населенню за придбані облігації відкладалася на 20 років. Певні позитивні зміни були здійснені і на селі. Серед найважливіших заходів слід назвати підвищення заготівельних цін  на сільськогосподарську продукцію, що одразу дало поштовх до зростання продуктивності праці в сільському господарстві. Восени 1953 р. з колективних господарств було списано всю заборгованість  минулих років  щодо поставок продукції тваринництва. Замість традиційної оплати праці за так званим залишковим принципом (по закінченню господарського року), поступово запроваджувалося грошове і натуральне авансування. В березні 1956 р. було прийнято рішення про щомісячне авансування сільських трудівників і додаткову оплату праці в колгоспах. Внаслідок цього в 1958 р. грошові фонди на авансування мали вже більше 80% сільських господарств республіки, а понад 500 колгоспів запровадили гарантовану оплату трудоднів. Цього ж року колгоспники України, нарешті,отримали паспорти.  У відповідності з постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про розвиток  житлового  будівництва в СРСР» (липень 1957 р.) ставилося завдання забезпечити кожну радянську сім'ю окремою квартирою. Рис. 17.6. Будівництво «хрущовок» Для цього в кожному великому місті створювалися високопродуктивні домобудівні комбінати. їх силами в містах і селищах України за 10 років було споруджено понад 3 млн. квартир. Хоча ці п'ятиповерхові будинки згодом отримали в народі принизливу назву «хрущовки», їх спорудження відчутно зрушило з місця розв’язання гострої  житлової проблеми. Влітку 1953 р. в СРСР за ініціативою М.Хрущова було прийнята спеціальна програма розвитку легкої і харчової промисловості, яка створила передумови для виведення галузей з кризового стану. В Україні виконання цього плану стало досить швидко давати позитивні результати: в магазинах помітно побільшало продуктів, почались закупки деяких товарів за кордоном. У багатьох сім'ях з'явилися товари, про які не можна було навіть мріяти у сталінську добу: телевізори, магнітофони, холодильники, пральні машини. Перші успіхи у розвитку сільського господарства дали можливість людям збільшити асортимент продуктів харчування. Якщо раніше раціон середньої радянської сім'ї, як правило, складався з таких основних продуктів, як хліб і картопля, то за часів М.Хрущова він розширився до більш-менш регулярного споживання овочів і м'яса, В магазинах з'явилися навіть такі екзотичні для тих часів делікатеси, як цитрусові. Але після того, як реформи в сільському господарстві вичерпали себе, в Україні знову виникла надзвичайно гостра продуктова проблема. Особливо вона посилилася після посухи 1963 р., коли з'явилися серйозні перебої з хлібобулочними та м'ясо-молочними виробами і різко зросли піни на основні продукти харчування. Ці негативні явища викликали відверте невдоволення трудящих керівництвом країни, внаслідок чого М.Хрущов швидко втратив завойовані раніше авторитет і підтримку народу. 3. Культура і духовне життя в Україні наприкінці 1950-х у першій пол. 1960-х років Період перебування при владі М.Хрущова характеризувався не лише демократизацією і лібералізацією, але й відчутною послідовною ідеологізацією суспільного і культурного життя радянських людей.  Яскравим виявом цього стало святкування в 1954 році 300-річчя Переяславської ради. З нагоди відзначення ювілею в пресі було опубліковано схвалені ЦК КПРС «Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954 рр.)» - У цьому партійному документі підкреслювалося, що ця історична подія «...є великим святом не тільки українського і російського народів, але й всіх народів Радянського Союзу». В «Тезах» було сформульовано офіційну концепцію історичного розвитку України і намічено його перспективи. Важливим чинником і запорукою подальшого успішного розвитку українського народу вважався насамперед міцний союз, взаємодопомога і дружба з «братнім російським народом». Наступним кроком на шляху теоретичного обґрунтування поступового зближення, а згодом і злиття націй СРСР в одну став XXII з'їзд КПРС, який прийняв нову Програму партії. Серед активно пропагованих в Програмі перспектив розвитку комуністичного суспільства була і теза про поступове і неухильне стирання в СРСР національних відмінностей,особливо мовних. Прискорювачем партійного курсу на зближення і злиття націй стала політика русифікації , яка набула тоді надзвичайної активізації. Її конкретними проявами стали освітні реформи М.Хрущова, що проводились наприкінці 50-х років. У 1958 р. навколо реформ в школах, в засобах масової інформації розгорнулася активна дискусія щодо принципів і напрямків її проведення. Таблиця 17.1. Реформа в сфері освіти (1958) Підвищений інтерес української громадськості викликала, насамперед, мовна проблема. В проекті реформи пропонувалося надати батькам учнів право самим обирати мову, якою будуть навчатися в школі їхні діти. Зрозуміло, що одержавши таку можливість, переважна більшість батьків, щоб в майбутньому полегшити своїм дітям просування по щаблях службової кар'єри, обирали в школах великих міст. як правило, російську мову викладання. У грудні 1958 р. у газеті «Правда» з'явилася стаття Миколи Бажана і Рильського «В ім’я людини»,  в якій автори виступили проти   фактично факультативного викладання рідної мови в школах України. їх ініціативу згодом активно підтримали збори київських письменників. Однак  М.Хрущов наполіг на тому, щоб у республіканському законі про народну освіту, прийнятому в квітні 1959 р., було зафіксовано положення про факультативність вивчення української мови  в школі. Активним провідником цього положення в школах республіки стало Міністерство освіти УРСР. Саме з-під його пера вийшов наказ, згідно з яким російська мова стала обов'язковою для вивчення, а українську можна було вивчати за бажанням. Цей новітній «валуєвський циркуляр» було оголошено «вагомим проявом інтернаціоналізму». Внаслідок такої мовної політики в наступні роки в республіці розпочалося неухильне зменшення кількості українських шкіл (у 1959-1965 рр. їх поменшало майже на 2 тис.) і, навпаки, збільшення шкіл з російською мовою викладання. Зокрема, партапарат поповнився вихідцями із наукового середовища. Набуло поширення пряме, предметне спілкування партійних комітетів із вченими. Помітно зросла роль вчених рад, координаційних комісій щодо визначення конкретних напрямів наукових пошуків. Суттєво збільшилися і бюджетні витрати на науку. Водночас істотно зросли престиж і оцінка праці науковців. Вчені вперше дістали можливість виїжджати у закордонні відрядження, в ході яких можна було ознайомитися з новітніми зарубіжними науковими досягненнями. Провідну роль у розвитку науки в Україні відігравала Академія Наук, президентом якої з 1946 р. по 1962 р. Був О.Палладін,  а з 1962 р.Є.Патон.  Завдяки їх талантам і вдумливому керівництву Академією, десятиліття, що минуло після 1955 р., стало найбільш динамічним і результативним у розвитку української науки. Рис. 17.7. Академік Є.Патотон з синами Зокрема, в 1957 р. у складі АН УРСР було створено Обчислювальний центр на чолі з молодим математиком Віктором Глушковим. Цей новий науковий підрозділ досліджував низку важливих проблем оборонної промисловості, працював над створенням електронно-обчислювальних машин для управління виробничим процесом, розробляв теорію швидкодіючих ЕОМ. Саме тут почала активно розвиватися кібернетика,як так нещадно переслідувалася за часів Й.Сталіна. Обчислювальний центр у 1962р. був реорганізований в Інститут кібернетики АН УРСР. У 1953 р. створений Є.Патоном  Інститут електрозварювання очолив його син.  Під його керівництвом було розроблено низку нових технологій електрозварювання , що вивело радянську науку на провідні позиції у світі в галузі зварювальної техніки. Рис. 17.8. Академік Віктор Глушков Величезну роботу з дослідження проблем атомної енергетики проводив Харківський фізико-технічний інститут на чолі з І.Курчатовим. Предметом наукових пошуків Інституту були питання ядерної фізики надвисоких енергій, керованих термоядерних реакцій та ін. Рис. 17,9. Ігор Курчатов В Інституті фізики  в 1960 р. було створено ядерний реактор , за допомогою якого здійснювалися наукові дослідження атомного ядра. АН УРСР розробила ефективні рекомендації щодо створення міжконтинентальних ракет, досліджував теорію конструктивної міцності пластмас,що застосовувалася в ракетній техніці. Українські вчені багато зробили для розвитку космонавтики. Вони безпосередньо причетні до запуску штучного супутника Землі у жовтні 1957 р. і першого польоту в космос людини-  Юрія Гагаріна. Вагомим був внесок українських вчених у розвиток медицини. У середині 50-х років під керівництвом Миколи Амосова  було започатковано теоретичну розробку нових методів хірургічною лікування серцевих захворювань, які відразу ж були запроваджені в практику. Рис. 17.10. Микола Амосов  Процеси лібералізації, що широто розгорнулися в країні за часів перебування при владі М.Хрущова, не могли не торкнутися і гуманітарних наук. У цей період вчені вперше отримали можливість досліджувати архівні джерела радянської доби. Почали створюватися, а згодом і друкуватися змістовні збірники архівних джерел, розпочалася клопітка робота зі створення і видання першої багатотомної «Української Радянської Енциклопедії» . Були засновані спеціалізовані журнали академічних установ гуманітарного профілю-«Український історичний журнал», «Радянське право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість і етнографія». І все ж іноді мали місце не передбачені партією події. Зокрема, наукова конференція і проблем культури української мови (лютий 1963 р.), в якій взяло участь понад 800 мовознавців, фактично перетворилася на прилюдне засудження мовної політики КПРС і КПУ. Доповідачі та промовці з гіркотою і болем говорили про принизливе становище рідної мови в Україні, закликали ліквідувати свідомо створені на шляху її розвитку перепони і обмеження. Як і в 20-і роки, в цей період знову гостро постало питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. Українська преса розпочала друкувати численні листи письменників, учителів, викладачів вузів, які містили вимоги поширювати рідну мову, боротися за її культуру, усіма засобами пропагувати її красу та милозвучність. Серед перших на захист української мови стали письменники   М.Рильський, М.Бажан, Н.Рибак,  С.Крижанівський, М.Шуміло та ін. Навіть перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест  почав висловлюватися про необхідність і важливість збереження і подальшого розвитку української мови. Вплив «відлиги» відчувався і в літературно-мистецькій сфері. Передвісником духовного пробудження стала публікація в червні 1955 р. В «Литературной газете» статті Олександра Довженка «Мистецтво живопису та сучасність». У ній видатний український письменник і кінорежисер, закликаючи «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму», фактично дав поштовх для мистецької інтелігенції до вільного творчого пошуку. Рис. 17.11. Олександр Довженко Першими на заклик Олександра Довженка відгукнулися письменники Саме з нових позицій «розширеного трактування методу соціалістичного реалізму» були написані, але так і не надруковані в той час поеми «Розстріляне безсмертя» та «Мазепа» Володимир Сосюри. В період «відлиги» було також створено романи «Дикий мед» Л.Первомайського   та «Вир» Григорія Тютюнника. Новими барвами засяяли праці вже знаних майстрів українського поетичного слова М.Бажана,М.Рильського  та П.Тичини .За роман «Тронка» О.Гончар був удостоєний Ленінської премії.  З-під пера М.Стельмаха  вийшли романи «Кров людська-не водиця» та «Хліб і сіль». На повний голос заявили про себе молоді літератори  В.Симоненко, Л.Костенко, М.Руденко, Д.Павличко, М.Вінграновський, Ю.Мушкетик. Серед них особливо помітною була постать Василя Симоненка . Сільський хлопець з Полтавщини ще під час навчання на факультеті журналістики Київського університету виявив хист до високої громадянської поезії. Нею була проникнута його перша поетична збірка «Тиша і грім» що вийшла друком у 1962 р. Після передчасної смерті поета в 1963 р. з’явилися його наступні книги - «Вино з троянд», «Земне тяжіння»,»Берег чекань» наповнені справжньою синівською любов'ю до Батьківщини. Рис. 17.12. Василь Симоненко В цей час засяяв яскравий, неповторний талант Ліни Костенко . Її перші збірки «Проміння землі» (1958),«Вітрила»(1959),«Мандрівки серця»(1961)  продемонстрували талант молодої поетеси філософськи осмислювати реалії життя і висловлювати оригінальні думки, надаючи їм чудової поетичної форми. Рис. 17.13. Ліна Костенко Процеси лібералізації торкнулися іі мистецького життя республіки. Особливо характерними у цьому відношенні було рішення ЦК КПРС, що відкинуло попередні відверто тенденційні звинувачення щодо опери В.Мураделі  «Велика дружба» та творів українських композиторів К.Данькевича «Богдан Хмельницький» і Г.Жуковського «Від щирого серця» . В цей час українське музичне мистецтво збагачується новими творами С.Людкевича, братів Майбороди,А.Штогаренка.  Величезною популярністю в Україні користувалися композитори – пісенники О.Білаш, А.Філіпченко,  І.Шармо.Творчим новаторством відзначалася авангардна музика Л.Грабовського, В.Сильвестрова, В.Загоруєва.  В образотворчому мистецтві також відчувалися творчі новації і зміни.  З музеїв, виставок, галерей стали вилучатися численні полотна і скульптури, присвячені «вождю всіх народів» Й.Сталіну. Митці України почали пошук нових форм творчості, правда, не виходячи за встановлені межі соціалістичного реалізму. В образотворчому мистецтві плідно працювала ціла плеяда талановитих майстрів. Це насамперед М.Божій, М.Дерегус, В.Касіян, К.Трохименко. Новими творчими здобутками  засяяла в цей час творчість    прекрасної художниці Тетяна Яблонської.  Ще в 50-і роки вона здобула визнання й авторитет своїми чудовими полотнами «Весна», «Ранок», «Хліб»  та ін. У 60-і роки Т.Яблонська продемонструвала новий стиль створення синтетичних образів, в якому яскраво просліджувалася давня градація українського народного живопису. Разом із В.Зарецьким, Т.Яблонська стала засновником фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, який, незважаючи на дуже великі труднощі, розвивався в наступні роки. Рис. 17.14. Тетяна Яблонська Відчувши віяння «відлиги», новими ідеями збагатили свою творчу діяльність і скульптори. З нагоди відзначення 150-річчя від дня народження Т.Шевченка у Москві було споруджено пам’ятник Великому Кобзарю      (автори М.Грисюк, Ю.Зінкевич, А,Фуженко). Того ж року у Львові було відкрито пам’ятник Івану Франку (автори В.Борисенко, Д.Кравич, Е.Мисько та ін.)оригінальні твори станкової скульптури створили М.Рябінін, В.Сколоздра (Олекса Довбуш), Г.Петрашевич («Дитино моя) та інші митці.  В цей час спостерігається зростання інтересу до театрального мистецтва. Попри зменшення загальної кількості театрів у республіці (з 80-ти в 50-і роки до 60-ти в середині 60-х років), число театральних глядачів помітно збільшилося. Мало кого могла лишити байдужим блискуча гра справжніх майстрів своєї професії  А.Бучми, В.Добровольського, ЮЛаврова, І.Ужвій, Ю.Шумського. Вмілими послідовниками творчих традицій Л.Курбаса в цей період стали режисери: Г.Юра, М.Крушельницькій, В.Скляренко та ін. Значний крок уперед зробила українська архітектура. У першій половині 50-х років було збудовано низку цікавих споруд, серед них -Будинок техніки у Ворошиловграді (нині Луганськ),драматичний театр у Тернополі, кінотеатр «Київ» у столиці України,Будинок культури в Новій Каховці.  Продовжувалася забудова центральної магістралі Києва-Хрещатика, зруйнованого під час німецько-фашистської окупації. Серйозна увага приділялася подоланню непрактичного використання архітектурної спадщини, декоративних надмірностей, проявів формалізму в архітектурному проектуванні. З другої половини 50-х років основним напрямом радянської архітектури стало типове проектування. З метою заохочення творчої діяльності українських митців з 1962 р. було встановлено щорічну Шевченківську премію, яка присуджувалася за високі здобутки в галузі літератури, журналістики, мистецтва й архітектури. Рис. 17.15. Художник Василь Касіян 4. Національно-визвольний рух. Дисидентський рух Дисидентський (опозиційний) рух виник в Україні в середині 1950-х років як форма протесту проти дій партійно-державного апарату та порушення ним радянських законів. Слово «дисидент» означає «незгодний» і пояснюється як «людина протестна», яка відкрито протиставляє свої погляди панівній ідеології та рішуче захищає свої переконання. Синонімом слова «дисидент» стало «правозахисник» - людина, яка виборює громадянські, релігійні та національні права. Дисидентство охопило всі регіони України та найбільші міста, набуваючи національно - демократичного забарвлення. Дисидентський рух в Україні заявив про себе ще навіть раніше, аніж у тогочасних Ленінграді, Москві та інших містах Росії. Рис. 17.16. Причини розгортання дисидентського руху в Україні Основними причинами виникнення дисидентського руху були політичні: відсутність справжньої політичної самостійності республіки, однопартійна система, яка позбавляла суспільство демократичного вибору шляхів політичного розвитку, забороняла діяльність опозиції, установила цензуру, відкидала будь - які законні можливості для зміни влади, призвела до небаченої бюрократизації системи управління. Не менш важливими були й національно-культурні причини. Серед них насамперед вирізнялися політика позбавлення українського народу самобутніх рис, можливостей для вільного національно - культурного розвитку. Соціально - економічні причини полягали в низькому рівні життя, нав’язуванні Україні невідповідної її потребам і можливостям моделі економічного розвитку, суперечностях економічної політики. Дисидентський рух зумовлювали також релігійні причини, породжені державною антирелігійною політикою й антидемократичними засобами, якими вона проводилася. Названими причинами були зумовлені й напрями дисидентського руху. Найрадикальнішим і найбільш переслідуваним напрямом був політичний, самостійницький. Представники цього руху мали за мету здобуття державної незалежності України. Головним засобом її здійснення обрали агітацію за вихід зі складу СРСР. Рис. 17.17. Течії дисидентського руху в Україні Національно - культурний напрям зосереджувався на питаннях задоволення духовних і культурних потреб українського народу шляхом відродження національної самобутності, традицій мови, усебічного та правдивого висвітлення історії. Представники цього напряму засуджували й чинили опір з російщенню. Правозахисний напрям об’єднував людей, що виступали проти незаконних арештів і закритих політичних судів, порушення соціальних, економічних, культурних прав українців як людей і громадян. Переслідування радянською владою служителів церкви та віруючих покликали до життя рух за свободу совісті, який теж був органічною складовою дисидентського руху. Напрями дисидентського руху не були чітко розмежованими. У діях і заявах дисидентів завжди органічно поєднувалися зусилля, які можна було розцінити як утілення кількох різних напрямів. Українське дисидентство як форма національно-визвольного руху характеризувалося комплексом ознак. Передусім це була мирна, ненасильницька форма боротьби з владою за вплив на  свідомість суспільства. Цей рух не мав чітко визначених організаційних форм, а складався з різноманітних гуртків, спілок, об’єднань, комітетів. Він мав загальноукраїнський характер і був представлений своїми активними учасниками та прихильниками в усіх регіонах України. Дисидентство охоплювало різні соціальні верстви. Насамперед це було молоде покоління інтелігенції, яке готувалося взяти на себе відповідальність за долю свого народу. Здебільшого це не були відверті противники комунізму. Більшість із них щиро прагнула вдосконалити соціалістичний лад. Перші організації опозиційного руху створили активісти ОУН і УПА, які в середині 1950-х років після припинення збройної боротьби шукали нових методів і засобів продовження боротьби з владою. Певний час вони намагалися продовжити підпільну роботу. У 1958 р. в Станіславі (Івано-Франківську) була виявлена Об’єднана партія визволення України. У 1961 р. у Львові заарештували Український національний комітет, що складався з робітників львівських підприємств і поширював нелегальну літературу. Окремі опозиційні групи виникли в Східній Україні. У 1956-1959 pp. на Донбасі діяла таємна робітнича організація «Реалістичний робітничий гурток демократів». Члени гуртка виступали проти монополії КПРС на владу, за демократичні вибори, наділення селян землею. Вони розповсюджували листівки в містах Донбасу. Підпільні організації були малочисельними. Радянські спецслужби швидко їх виявили та нейтралізували. Наприкінці 1950-х років розпочався новий етап опозиційного руху. Він характеризувався іншою тактикою. В умовах лібералізації суспільних процесів, зростання рівня життя населення дисиденти не могли розраховувати на масовий опір владі. Тому нове покоління опозиціонерів намагалося поєднувати підпільні та легальні методи діяльності. Першою опозиційною організацією нового типу стала Українська робітничо-селянська спілка, створена у Львові в 1958 р. молодим юристом Левком Лук'яненком. Уродженець Чернігівщини, учасник Другої світової війни, офіцер радянської армії, випускник юридичного факультету Московського університету, Л.Лук’яненко за направленням поїхав у західний регіон України працювати пропагандистом Радехівського райкому партії. Створена ним організація мала за мету вихід України зі складу СРСР. Уперше в повоєнній історії опозиціонери пропонували суспільству мирні засоби боротьби. Головним із них уважалася пропаганда реалізації статті конституцій СРСР та УРСР про право виходу України зі складу Радянського Союзу. Наступним кроком члени спілки вважали вирішення цього питання або Верховною Радою УРСР, або усенародним референдумом. Однак у січні 1961 р. учасники спілки були виявлені та заарештовані. У травні того ж року у Львові їм був оголошений судовий вирок. За звинуваченням у «зраді Батьківщини» Левка Лук’яненка було засуджено до розстрілу (згодом смертний вирок замінено 15-річним терміном ув’язнення), І. Кандибу — до 15, С. Віру — до 11, інших членів спілки засуджено до 10 років ув’язнення. На початку 1960-х років почала зростати кількість так званих «антирадянських проявів». Велике обурення  викликало підвищення цін на м’ясо-молочну продукцію. Зростала кількість листівок з різкою критикою політики КПРС та радянського уряду. Рис. 17.18. Левко Лук’яненко Лише за перше півріччя 1961 р. в СРСР було розповсюджено 7,7 тис. листівок і листів, виготовлених 2,5 тис. авторів. Це вдвічі перевищило кількість подібних документів за перше півріччя попереднього року. Доповідна записка КДБ СРСР у ЦК КПРС засвідчувала: «У листівках і анонімних листах містяться заклики до активної боротьби проти чинного в СРСР ладу, злісні наклепницькі вигадки щодо окремих керівників радянської держави, націоналістичні настрої, невіра в побудову комуністичного суспільства в нашій країні, наклепи на радянську демократію. В ряді анонімних документів висловлюється ненависть до КПРС і комуністів, погрози на адресу місцевого партійного і радянського активу». За матеріалами записки найбільша кількість «антирадянських» документів була виявлена в Україні, Азербайджані, Грузії, Латвії, а також в окремих районах РРФСР. Складовою частиною суспільно-політичного життя України в 1960-х роках став «самвидав» - непідконтрольний державі засіб поширення поза цензурної літератури, заяв, петицій, листів. Шляхом «самвидаву» в Україні в ті роки поширювалися відмінні від офіційної ідеології оригінальні публіцистичні, прозові, поетичні твори  В. Симоненка,  Л. Костенко,  М. Вінграновського, В. Стуса та ін. У них насамперед викривалися деформації радянського суспільства. Цей інструмент самовираження розглядався українською інтелігенцією як один із шляхів утілення в життя проголошеної конституцією свободи слова, як засіб висловлення непокори вільних душею творців тоталітарному режимові в СРСР.У 1964 р. в західних областях виникла ще одна підпільна організація - Український національний фронт (УНФ), який налічував понад 150 осіб. Метою організації була агітація за вихід України зі складу СРСР і утворення незалежної держави. Серед репресованих був і учасник Другої світової війни, один із лідерів українського дисидентського руху - генерал-майор радянської армії Петро Григоренко. У відповідь на легальну правозахисну діяльність, виступи та підтримку справедливого й природного прагнення кримських татар повернутися на історичну батьківщину він двічі був поміщений до психіатричної лікарні, а влітку 1964 р. розжалуваний у солдати, позбавлений усіх державних нагород і пенсії. Рис. 17.19. Петро Григорнко Подією, що викликала гнів і розпач дисидентів, стала пожежа 24 травня 1964 р. в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім. В. Вернадського в Києві. Згорів відділ українських стародруків і рукописів, архів Центральної ради. У «самвидаві» з’явився анонімний твір під назвою «З приводу процесу над Погружальським», де писалося: «Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу - його життя залежить від нашої готовності постояти за себе». Автори цього документа були Є. Сверстюк та І. Світличний. Щоб уникнути звинувачення в підпільній діяльності, шістдесятники переважно не прагнули створювати документально оформлені організації, а в самвиданих матеріалах не ставилося питання про зміну ладу, тому їх поширення важко було кваліфікувати як «антирадянську агітацію та пропаганду» (ст. 62 КК УРСР). Проте це не врятувало шістдесятників від репресій. Однак арештами влада відштовхнула інакодумців від комунізму в стан своїх непримиренних ворогів. Отже, з другої половини 1950-х років в Україні зростала досить помітна хвиля патріотично-просвітницького дисидентського руху. Її насамперед представляла творча молодь, а також представники інших соціальних верств суспільства, які сміливо демонстрували своє світобачення, чим формували громадянську й національну свідомість багатьох людей в  Україні.  Питання для самоконтролю: 1. Яке рішення прийняв ХХ  з’їзді  КПРС? 2. Скільки було  переглянуто справ   на кінець 50-х років ? 3. Які теплові і гідроелектростанції були збудовані в 50 роках? 4. Коли у Ворошиловграді  (нині – Луганськ) та Харкові  розпочали виготовляти тепловози? 5. Що стало важливим засобом піднесення сільського господарства  за часів М.Хрущова? 6. Що передбачало за хрущовських часів справжня «пенсійна революція»?  7. Що передбачала Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про розвиток житлового будівництва в СРСР» ? 8. Що  головним було в  статті М.Бажана і Рильського «В ім’я людини»? 9. Хто очолив Академію Наук 1962 році? 10. Що досліджував В.Глушков? 11. Коли вперше полетіла людина в космос? 12. Що започаткував  М.Амосов? 13. Які проблеми обговорювали   на науковій  конференції  культури української мови в лютому 1963 р.? 14. До чого закликає О.Довженко в  своїй статті «Мистецтво живопису та сучасність»? 15. Назвати молодих літераторів? 16. Якими новими творами збагачується українське музичне мистецтво? 17. Які твори написала художниця Т.Яблонська? 18.Коли виник дисидентський рух і що він передбачав? 19.  Назвати основні  причини виникнення дисидентського руху? 20. Назвати першою опозиційну організацію? 21. За що було звинувачено Л.Лук’яненка? 22. Що було метою організації Український національний фронт ? Хронологічний довідник 1953 – 1955 рр. · В СРСР після смерті Й.Сталіна розпочалися процеси десталінізації і лібералізації. Керівником партії у вересні 1953 р. обрано М.Хрущова; вийшли укази про скасування військових трибуналів та “особливої наради” МВС, постанов 30-х років про здійснення терористичних актів, а також розпочався перегляд рішень колишніх колегій ОДПУ, “трійок НКВС” і т.п. У грудні винесено смертний вирок Л.Берії. В УРСР Компартію очолив О.Кириченко – перший українець на цій посаді. · Ухвалено постанови та проведено масові акції по відзначенню З00-річчя “возз’єднання” України з Росією (1953-1954 рр.). Розпочалася кампанія освоєння цілинних і перелогових земель (1954 р.). · Проведено зміни в адміністративному устрої УРСР: Кримську область передано зі складу РРФСР до УРСР; створено Черкаську область; ліквідовано Ізмаїльську та включено її до Одеської; місто Проскурів перейменовано у м. Хмельницький, Кам’янець-Подільська область – у Хмельницьку. · Відбувся розкол у закордонних частинах ОУН-Б (1954-1955 рр.). Прихильники Л.Ребета оформили групу “ОУН за кордоном” (ОУНз). · Українські політичні в’язні мордовських таборів передали “Відкритий лист до ООН” – один з перших документів “самвидаву” (1955 р.). 1956 – 1960 рр. · На ХХ з’їзді КПРС (1956 р.) М.Хрущов зробив доповідь про культ особи Сталіна. Згодом ЦК КПРС ухвалив постанову про подолання культу особи та його наслідки. · Розпочалася антицерковна кампанія. Закрито багато церков і монастирів. · Ліквідовано Дрогобицьку область та включено її до складу Львівської області. · Л.Лук’яненко створив опозиційну Українську робітничо-селянську спілку з вимогами конституційного права виходу УРСР зі складу СРСР (1959-1960 рр.). У Києві “шестидесятники” утворили Клуб творчої молоді (КТМ, 1960 р.). · В Узбекистані утворено перші ініціативні групи та організовано перші звернення кримських татар з вимогою повернення на історичну батьківщину (1956 р.). · До переліку проголошених Конгресом США щорічних “Тижнів поневолених націй” увійшла і українська. · У Мюнхені агентом КДБ Б.Сташинським вбито Л.Ребета (1957 р.), згодом С.Бандеру (1959 р.). Суд над вбивцею відбувся у Німеччині у 1962 р. 1961 – 1964 рр. · В СРСР проголошено програму будівництва комуністичного суспільства (1961 р.) Ю.Гагарін вперше в історії здійснив політ людини у космос. Проведено кампанію боротьби із “проявами формалізму і абстракціонізму” у літературі та мистецтві. · Місто Сталіно перейменовано 1961 р. у Донецьк (Донецька область), Станіслав 1962 р – в Івано-Франківськ (Івано-Франківська область). · У зв’язку з підвищенням цін у Києві розповсюджувалися листівки із закликом до протесту (1962 р.); у Кривому Розі відбувся робітничий страйк (1963 р). · У 1963 р. у Києві (КДУ) відбулася представницька наукова конференція з вимогою надати українській мові статус державної. · Першим Секретарем ЦК КПУ у 1963 р. призначено П.Шелеста (1963-1972 рр.). У жовтні 1964 р. Першим секретарем ЦК КПРС обрано Л.І.Брежнєва. · У 1964 р. у Київському університеті знищено вітраж на пошану великого Кобзаря, виконаний А.Горською, П.Заливахою, Г.Зубченко та Л.Семикіною. У Державній бібліотеці АН УРСР Погружальський здійснив зумисну пожежу.
	Попередня тема	Зміст	Наступна тема
© 2017 ДУ «Науково-методичний центр інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності ВНЗ «Агроосвіта» 03151, м. Київ, вул. Смілянська, 11