Історія України

Електронний підручник

Головна

Теоретичні відомості

Семінарські роботи

Тести

Список використаних джерел

Автори

Словник термінів

Тема 4 - Українські землі під владою Польщі та Литви ( XIV- перша половина XVII ст.)

1. Завоювання Галицько-Волинського

     князівства Польщею.

2. Політика великих князів литовських на українських землях.

3. Кревська унія.

4. Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель другої половини ХІV – першої половини ХVІ  ст.

5. Люблінська унія та її наслідки для України.

6.. Брестська церковна унія:

    передумови та наслідки.

7. Причини та джерела появи козацтва.

8. Утворення Запорізької Січі.

9.Козацько-селянські повстання кінця 16ст. 1-ї половини 17 ст.

1.Завоювання Галицько-Волинського  князівства Польщею.

Трьохсотлітня доба, що розпочалася після розпаду Галицько-Волинського князівства і тривала до середини XVII століття, позначена як драматичними – втрата державності, етноцид українського народу, так і подіями історичної ваги – розгортання національно-визвольної боротьби, державотворча діяльність козацтва та Запорозької Січі, формування української нації.

За цими подіями – егоїстичні інтереси різних груп місцевих еліт, територіальна експансія сусідніх держав, ліквідація чужими урядами засад національного життя, соціальне, релігійне та культурне протистояння, етнополітичні процеси, зародження прогресивних виробничих відносин, формування політичної еліти українського народу та розробка національної моделі майбутнього державного устрою, розгортання національно-визвольної боротьби, імена державців, політиків, гетьманів, релігійних, культурних, громадських діячів.

Дуже тривалий і всеохоплюючий вплив на долю українців справила експансія Польщі. Початок їй поклав Казимир Великий.Після смерті Данила Романовича в 1264р. і його молодшого брата Василька, Галицько-Волинське князівство під впливом наростання процесів феодальної роздробленості і невдалих воєн із сусідами, поступово розпадається. Деякі зусилля для об’єднання земель робили галицько-волинські князі з роду Романовичів, але після смерті останніх із них – Андрія й Лева, припиняється династія Романовичів, а князем в 1325 р. обрали мазовецького княжича Болеслава, що княжив під іменем Юрія-Болеслава ІІ і проводив досить жорстку політику стосовно Польщі, маючи династичні зв’язки з литовськими князями. В результаті внутрішніх інтриг, Юрій-Болеслав ІІ у 1340 р. був отруєний боярами, чим скористалися поляки, зробивши набіг на Львів і пограбувавши його. В Галичині вибухнуло повстання під проводом боярина Дмитра Детка. Вигнавши поляків, він стає фактичним господарем, а після смерті Детка галицькі бояри починають орієнтуватись на Литву, що призводить до довготривалого конфлікту з Польщею, який, врешті, завершився приєднанням до останньої у 1349 р. Галичини й частини Волині. У договорі з Людовіком Угорським Казимир погоджується на перехід до Людовіка польської корони та українських земель у випадку, якщо Казимир помре, не лишивши спадкоємця. У 1370 р. Казимир помирає, лишивши тільки чотири доньки. Угорці займають Галичину. Однак, те що було втрачено внаслідок династичних угод, поляки повернули шляхом тих самих династичних угод. У 1385 р. королевою Польщі стала дочка Людовіка Угорського Ядвіга, яка остаточно  приєднала Галичину до володінь Польської корони.

На завойованих землях проводилась політика, спрямована на утвердження привілеїв польської шляхти, римо-католицької церкви і польської культури

    У 70-80-ті роки в боротьбу за західноукраїнські землі втрутилася Угорщина, встановивши свою владу в Галичині. Зміцніла після Кревської унії Польща,  у 1387 р. здолала своїх суперників, остаточно приєднавши Галичину і частину Волині – Холмщину до своїх володінь і утримуючи їх під своєю владою до 1772 р.

    У 1431 р. у результаті чергового польсько-литовського протистояння до Польщі відійшло Західне Поділля. Полонізація завойованих земель супроводжується зміною національного устрою: у Галичині було утворено 3 воєводства – Руське, Белзьке та Подільське. З 1434 р. на цих землях було запроваджено польське право, польський адміністративний апарат, створене шляхетське самоврядування.

    У другій половині XV – на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Намагаючись уникнути катастрофи, литовці звернулися по допомогу до Польщі.  Драматичні  й  гострі  польсько-литовські  переговори  закінчилися 1 липня 1569 р. компромісом – укладенням Люблінської унії, яка об’єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле – Річ Посполиту.

    Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Речі Посполитої складався із 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське, Брацлавське, які в свою чергу поділялись на повіти. З 1618 р. приєдналося ще Чернігівське воєводство. На території трьох воєводств –Волинського, Брацлавського і Київського зберігалася в діловодстві українська мова і діяли Литовські статути.

Політичний устрій

Король – монарх (обирався, обмежені права)

Сейм Складався із: - сенату (магнати, представники королівської адміністрації) - палати послів (представників місцевих (воєводств)органів самоврядування)

     Отже, Річ Посполита здійснювала стратегію, спрямовану на згортання політичного і національного життя на українських землях, зміцнення панівного становища польської шляхти, посилення економічних та соціальних утисків місцевого населення, ліквідацію духовних цінностей.

2.Політика великих князів литовських на українських землях.

Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.

Рис.4.1.Карта Великого князівства Литовського

Довгий час литовські племена не могли об’єднатися і жили розпорошено, кожне під проводом племінних князів.

Оскільки країна їх була небагатою, то землі ці не приваблювали сусідів. В свою чергу, ліси й багнища не забезпечували племена усім необхідним і це спонукало литовців здійснювати грабіжницькі наскоки на сусідні народи.

Крім німців, насідали на литовські племена руські князі, зокрема, Роман, а також князі полоцькі. Загострились обопільні напади литовців на Пінщину.

Після смерті Гедиміна в 1341 р. Великим князем Литовським став його син Ольгерд, що був дуже талановитим політиком і організатором.

Головну увагу Ольгерд звернув на експансію в бік руських земель, просуваючись на південь і південний схід. У 1350-их рр. Литовське князівство підкорило більшу частину Чернігівщини і Новгород-Сіверщини, де князювати починають родичі Ольгердових братів Дмитра і Корибута. У 1360-их роках Ольгерд захопив Київщину і посадив у Києві свого сина Володимира, тоді ж перейшла під литовську зверхність Переяславщина.

Історія Києва у ХІІІ столітті мало висвітлена, але безперечною є його залежність від татар. Таким чином, призначення Ольгердом до Києва Володимира викликало незадоволення татар і їх похід проти Ольгерда. Над річкою Сині Води в 1363 р. Ольгерд розбив татарські сили і примусив їх відступити. Ця перемога відкрила литовцям шлях на Поділля.

Для Литви було характерним те, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя, характерною рисою держави був феодалізм західноєвропейського типу, землеволодіння було зв’язане з військовою службою. Крім того, відбулася ліквідація удільної системи на всій території Південної Русі, хоч різні землі мали свою самоуправу, але вона обмежувалась господарськими справами, не заважаючи централізації державного життя.

Феодальне право було законодавчо оформлене Литовськими статутами 1529, 1566, 1588 рр.

Рис.4.2.Литовські  Статути

Умови швидкого просування Литовської держави на українські землі: знесиленість руських земель внаслідок татаро-монгольської навали й занепад Києва, як політичного центра Русі; відсутність єдності; налагодження політичних і культурних зв’язків між руськими землями й литовцями в процесі створення литовсько-руської держави; вплив на Литву руської (української, білоруської) культури, мови й традицій; поява литовських військ вселяла надію на визволення від татарської орди.

Особливо варто зазначити, що не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель, як нашестя ворожих орд. Для опису цього процесу краще підходять такі слова, як проникнення, включення, приєднання. Під час просування Ольгерда вглиб України населення часто вітало його війська, які складалися також і з українських підданих. Для українців литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. Також литовці за браком людей для управління своїми завоюваннями дозволяли місцевій знаті займати найвищі адміністративні посади. Нарешті, на відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. З просуванням  литовців, що тримались за язичництво, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов’янських підданих.

3.Кревська унія

Врегулювавши суперечки між Польщею й Литвою після захоплення Галичини, польські й литовські володарі зрозуміли, що вони мають спільні інтереси. Обидві держави перебували під загрозою агресивних планів Тевтонського ордену. Виснажена своєю експансією на сході, Литва була нездатна чинити опір німцям на півночі. Ситуація погіршувалася із зростанням могутності Московського князівства, що загрожувало зі сходу. Поляки, у свою чергу, хотіли, укріпивши свої позиції, далі просуватися на схід.

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем. Кревська унія створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією

Рис.4.3.Кревська Унія

Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві.

4.Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель другої половини ХІV – першої половини ХVІ  ст.

Основу економіки України складали аграрний сектор, торгівля, ремісництво та традиційні промисли. До ХVІ ст. аграрний сектор  був зорієнтований на виробництво продуктів для феодального господарства, забезпечував  виробників-селян та потреби міст. Феодальне господарство грунтувалося на експлуатації селянства, об’єднаного в громади. Сільська громада розкладала поміж дворищами всі податки і побори на користь феодала і держави.

Зерновий бум в Європі  загострив проблему земельної власності, робочих рук та форм організації праці. Для України прямим наслідком вивозу  збіжжя у Європу було розширення панських фільварків  за рахунок селянської землі   та зростання панщини. Юридичною підставою для захоплення  феодалами общинних земель  стала “Устава на волоки” (1557р.). Феодальні володіння, що зростали  за рахунок великокняжих дарувань, купівлі, освоєння нових та загарбання общинних земель, перетворювалися на фільварки, які були зорієнтовані на ринок, зберігаючи значні риси натурального господарства.

    Важливу роль відігравала торгівля та швидкий розвиток міст. Внутрішній товарообмін здійснювався через розгалужену мережу ринків, торжищ, ярмарок. Поновлення у ХІV-ХVІ ст. традиційних транзитних шляхів, вихід на європейські ринки пожвавили зовнішню торгівлю.

5.Люблінська унія

Вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання нової унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Це означало створення держави Річ Посполита. В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств.

Рис.4.4.Люблінська Унія

Люблінська унія 1569 р сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання

Люблінська унія для України:

- втрата етнічних земель; - руйнація сільської общини;

- ліквідація автономістських тенденцій; - безжалісна експлуатація

- впровадження чужих інститутів влади; природних багатств;

- згортання національного життя та                     - дискримінація українського

     національних традицій;                                          населення в містах;

- денаціоналізація і спольщення - витіснення православної

української еліти; віри, української мови,

- захоплення українських чорноземів; культури.

Угода про об’єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством у єдину державу Річ Посполиту (“справа народна”).

Рис.4.5.Річ Посполита

 Об’єднання було вигідне, насамперед, Польщі, і, щоб схилити на свій бік литовську, українську та білоруську шляхту, польський король Сигізмунд ІІ Август надав їм деякі привілеї, а тим, хто виступав проти унії, пригрозив суворими репресіями. Врешті угоду було укладено: до Польщі відійшла Волинь, Брацлавщина, частина Поділля й Київщина. Литва зберегла за собою право на свої державний герб і печатку, законодавство, міністрів, військо, фінанси й адміністрацію. Натомість спільними ставали володар, сейм і сенат, монета, зовнішня політика, право землеволодіння на території всієї держави.Після унії, як про це писав М. Грушевський, Литва втратила всяке значення як окрема держава і стала частиною держави Польсько-Литовської. На українських же землях від унії виграла лише місцева шляхта, яка була зрівняна у своїх правах із шляхтою польською. Повсюди встановлювалася всеосяжна система політичного, економічного та духовного поневолення народу, відбувався “занепад українського життя”. Польські пани примусово запроваджували католицизм, закривали православні церкви, осередки української культури та освіти. У відповідь на створення магнатсько-шляхетської Речі Посполитої в Україні розгортається та шириться національно-визвольна боротьба народних мас, що вилилася наприкінці XVI ст. у селянсько-козацькі війни під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка.

Рис.4.6.Северин Наливайко

Таким чином, Люблінська унія погіршила загальну ситуацію в Україні. Але, як зауважив І.Крип’якевич, “при всіх негативних наслідках дала принаймі одну користь, що всі українські землі були злучені в одну цілість”, між ними не стало кордону, а це сприяло консолідації українського народу.

6.Берестейська церковна унія

Чинники, які активізували унійні настрої в українському суспільстві:

- державна підтримка католицького         - перетворення церкви у чинник         

   наступу з боку Речі Посполитої;              економічних інтересів;    

- авторитет Римської курії;                        - моральна деградація духовної ієрархії                                                                                          

- єзуїтська пропаганда;                               - загальна дезорганізація церковного  

                                                                         життя;    

-“Календарна реформа”                              - окатоличення української еліти та

Папи Григорія ХІІІ (1582р.)                         занепад інституту духовного                                           

                                                                         патронату;

- прагнення утвореного у 1589 р.               - втручання  у  справи  церкви

  Московського патріархату                         світської влади;

  встановити контроль над Київською       - зростання анархії з боку братств.

  Митрополією;

- неконструктивна політика    

  Константинопольської патрархії;

     Внаслідок цього, у частини українських ієрархів визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою.

      Сподівання на встановлення релігійної стабільності, прагнення українського духовенства, шляхти та міщан до зрівняння в правах з католиками, бажання зберегти свої земельні володіння та звільнитися від податків робили унію принадною для різних груп українського суспільства, що бажали дійти компромісу з Польщею.

     На початку 90-х рр. ХVІ ст. розпочалася організаційна підготовка до унії. З метою погодження її умов з 1590 до 1595 р. православними єпископами було проведено 5 синодів. Вони сподівалися, що задумана справа буде розв’язана шляхом переговорів на відкритому соборі обох церков, зі взаємними поступками та приязню. Але скоро стало зрозуміло, що до відкритої дискусії суспільство не готове, і тому обговорення всіх питань відбувалося таємно.

Дізнавшись про підготовку до унії, православна громада вибухнула обуренням. Дії відступників рішуче засудив К.Острозький. За таких умов від унії відступилися Г. Балабан і М. Копистенський. Однак події вже набули незворотного характеру.

Погодивши всі питання, Київський митрополит М.Рогоза та польський король Сигізмунд ІІІ для офіційного проголошення унії скликали церковний собор, який розпочав роботу 6 жовтня 1596 р. у Бересті (нині м. Брест, Білорусія). Однак, єдиного собору не відбулося.  Духовенство відразу поділилося на два окремих і ворожих собори. Спроби об’єднатися провалилися. Розкол став реальністю.

9 жовтня представник Константинопольського патріарха Никифер позбавив Київського Митрополита та його однодумців-єпископів сану за самовільне піддання Папі. Уніатський собор публічно проголосив унію, а владик, які до неї не пристали, та учасників Православного собору прокляттю. Він також затвердив акт про об’єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалась Папі Римському.

Уніати визнали зверхність Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви і прийняли католицькі догми. В той, же час, вони зберігали східний обряд, церковнослов’янську літургійну мову, право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр, вживання старого (Юліанського) календаря. Нижче духовенство і надалі зберігало право одружуватися. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків; уніатська шляхта та міщани одержували право займати посади у державних та міських урядах. Уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті.

В цілому завдання, що їх мала вирішувати унія, можна визначити таким чином:

1. Унія з Римом мала ліквідувати церковний розлад у Київський митрополії;

2. Унія в умовах латинізації та полонізації мала зберегти східний обряд віросповідання, що забезпечувалося спеціальною папською буллою;

3. Унія мала припинити процес  окатоличення й ополячення українського народу та сприяти пробудженню національної свідомості;

4. Унія мала захистити українську мову, як найважливішу національну ознаку;

5. Унія мала створити передумови для появи національної інтелігенції. Формальне зрівняння в правах із католиками відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню та вищу освіту;

6. Нова церква мала стати виразником та захисником інтересів свого народу за відсутності української держави;

7. Нарешті, унія оцінювалася польським урядом та папським престолом, як реальна можливість розширити сфери впливу католицької церкви, стабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Речі Посполитій, а в перспективі окатоличити й колонізувати український народ, інші національні меншини.

8. Унія з Римом мала ліквідувати церковний розлад у Київський митрополії;

9. Унія в умовах латинізації та полонізації мала зберегти східний обряд віросповідання, що забезпечувалося спеціальною папською буллою;

10. Унія мала припинити процес  окатоличення й ополячення українського народу та сприяти пробудженню національної свідомості;

11. Унія мала захистити українську мову, як найважливішу національну ознаку;

12. Унія мала створити передумови для появи національної інтелігенції. Формальне зрівняння в правах із католиками відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню та вищу освіту;

13. Нова церква мала стати виразником та захисником інтересів свого народу за відсутності української держави;

14. Нарешті, унія оцінювалася польським урядом та папським престолом, як реальна можливість розширити сфери впливу католицької церкви, стабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Речі Посполитій, а в перспективі окатоличити й колонізувати український народ, інші національні меншини.

Рішення Берестейської унії ще більше розколювали українське суспільство за релігійною причетністю. Поруч з православною і католицькою активно почала діяти щойно утворена греко-католицька церква, посиливши позиції католиків і послабивши православний табір. Водночас становище самих греко-католиків було досить хитким. Православні вбачали в них зрадників, а католики розглядали їх як засіб поширення власного впливу, а не як самостійну церковну організацію.

Під приводом впровадження унії католики і уніати розгорнули широкий наступ на православну церкву: 1) офіційно заборонили православну віру і переслідували її прихильників; 2) відбирали православні храми  і спустошували монастирі; 3) забороняли будувати церкви і школи; 4) не дозволяли  здійснювати культові відправи;   5) жорстоко придушували будь-які спроби спротиву з боку міщан.

    Загроза існуванню православ’я підняла на його захист здорові сили українського суспільства. Братства та українські шляхтичі-патріоти відстоювали інтереси грецької церкви на сеймиках і в судах. Сильною зброєю стала  публіцистична література, в кінці ХVІ- на початку ХVІІ  століття на допомогу православному табору прийшло козацтво.

Уніатська віра сама по собі не була чимось шкідливим, але методи якими вона впроваджувалася, силовий тиск з боку керівництва Речі Посполитої на чолі з королем, який в універсалі від 15 грудня 1596 р. проголосив, що рішення саме уніатського собору є обов’язковим для всіх віруючих, фактично ставив православну церкву поза законом, закріплюючи за прибічниками унії церковні посади, монастирі та їх землі. Саме тому Берестецька унія, задумана як інструмент порозуміння, призвела до сильного протистояння, стала символом розбрату, ворожнечі і насильства.

Слід зазначити, що якщо значна частина української шляхти перейшла до римсько-католицького табору, та на захист православної віри піднялася нова сила українського суспільства – козацтво.

7. Причини та джерела появи козацтва.

Уперше термін «козак» згадується в Початковій монгольській хроніці (1240 p.).

Посилення визискування селянства і міщанства, релігійний і національний гніт, напади татар призводили до того, що частина населення втікала в незаселені степові райони середньої течії Дніпра. Там утікачі поступово об'єднувались у групи, які спільно полювали, нападали на татар, відбиваючи в них полонених та награбоване майно. Так, з XIV ст. на теренах України з'являються козаки, які вписали чимало героїчних сторінок в її історію. Термін «козак» тюркського походження означав «вільна людина, «вояк», «степовий розбійник». Оскільки козаки розміщалися за дніпровськими порогами, їх резиденція називалась Запорозькою Січчю.

Рис.4.7.Козаки

Більшість дослідників, як українських (С.Величко,  М.Грушевський, Д.Яворницький та ін.), так і зарубіжних (М.Бєльський, Г.Боплан та ін.) сходилися на думці про місцеві корені українського козацтва. Втім, зв’язок з минулим вони тлумачили по-різному. Одні надавали перевагу соціальним передумовам, інші – необхідності   захисту  українських  земель  від  татар.  М. Грушевський,

М. Брачевський, М. Котляр пов’язували джерела українського козацтва з вічовими громадами   лицарських княжих часів Київської Русі.  Узагальнюючи існуючі теорії, О.Д. Бойко вважає, що кожна з них має раціональне зерно і лише їх синтез  дає можливість наблизитися до відповіді на питання про походження козацтва.

З питанням про походження козацтва повязана проблема з’ясування джерел його формування. Об’єктивному висвітленню цієї проблеми сприяє запропонована  М.Грушевським  періодизація історії українського козацтва, що включає в себе  зародковий (перший)  та класичний (другий) етапи. На першому етапі  (ХV- початок ХVІ ст.)  в ході освоєння південних степів (“уходництво”, “добичництво”)  основу козацтва  закладали міщани, зем’яни-шляхта, селяни. На другому етапі (ХVІ- початок ХVІІ ст.) з перетворенням козацтва  в суспільну верству  зі своїм окремим устроєм, правами, організацією в лави козацтва вливалися  вихідці  з давніх княжих родів, шляхти, боярства, кріпосні селяни, міська біднота та ін.                                                                        

Землі козацтва. Козацтво мало свої землі. Вже на першому етапі воно поступово заселило території на схід і захід від Середньої та Нижньої Наддніпрянщини – від Дністра до Сіверського Дінця й Дону. На 1700 верст

 у другій половині ХVІІІ століття простяглися землі Війська Запорозького. За територіальним принципом 1625 року були сформовані Київський, Білоцерківський, Переяславський, Корсуньський, Канівський та Черкаський реєстрові полки.

Його функції. В ході своєї еволюції козацтво опанувало такими функціями: 1) колонізація і господарське освоєння Дикого Поля; 2) збирання в своїх лавах поневолених категорій українського суспільства та взяття їх під захист; 3) мобілізація українського народу на боротьбу проти феодально-кріпосницького гніту; 4) збройна боротьба проти турецько-татарської агресії та інших поневолювачів; 5) консолідація українського народу та створення умов для усвідомлення ним власних національних завдань; 6) створення моделі, а згодом, розбудова Української держави (Запорозька Січ, Українська козацька держава середини ХVІІ-ХVІІІ ст.).

     Окремо слід звернути увагу  на роль козацтва у формуванні визвольних ідеалів українського народу, втіленню української ідеї, як ідеї окремішності  українців. В цьому контексті варто мати на увазі внутрішню потребу козацтва мати “якийсь ідеологічний зміст в своїм буянні на степовім пограниччі”. Попри всілякі спроби принизити загальнонаціональний зміст української козаччини необхідно пам’ятати, що “на чолі козаччини стояли в значній частині люди, що були плоттю від плотті і кістю від кості тої української інтелігенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу”. Спираючись на думку         М. Грушевського, що козаччина “ставши на грунт оборони релігійних і національних прав української народності, вона проголошувала свою солідарність з останками української шляхти – в Східній Україні ще не малозначними тоді, і з могутньою духовною верствою та вищими верствами міщанства, ” то можна зробити висновок, що козацька старшина стала чинним соціально-політичним фактором формування еліти українського суспільства вже на рубежі XVI – XVII ст.

У ХV ст. на українські землі насунулась нова грізна небезпека. Золота орда, ослаблена внутрішніми суперечками, розпалася на окремі орди. Кримські татари утворили свою державу на чолі з династією ханів Гиреїв, яка згодом почала робити спустошливі напади на українські землі. Литовський уряд намагався організувати оборону. Було відбудовано київський замок, укріплено прикордонні міста. У захисті України від татар активну участь брали козаки.

Серед головних причин виникнення козацтва були татарські походи і соціальне та національно-релігійне гноблення з боку магнатів і польської шляхти. Козацтво формувалося в основному з селян, які втікали від панів, а також із частини міського населення й представників колись сильної знаті, які не отримали шляхетських прав. У перший час свого існування, десь до середини ХVI ст., козаки не мали чіткої суспільної й військової організації. Козакували групами – ватагами на чолі з отаманом. З метою кращої оборони від ворогів, запорожці будували укріплення – січі, зроблені з рублених або січених колод. У середині XVI ст. окремі січі об’єдналися в одну Запорозьку Січ.

Рис.4.8.Українське козацтво

8.Утворення Запорізької Січі.

    Найважливішими об’єктивними причинами заснування військово-організаційного центру козацтва в Подніпров’ї були: 1) внутрішня потреба козацтва в своїй організації у зв’язку із зростанням його чисельності на середину ХVІ ст.; 2) практична потреба в захисті українських земель від зростаючої татарської агресії; 3) необхідність об’єднання в згуртовані загони на чолі з досвідченим отаманом у зв’язку з тривалим перебуванням козаків далеко від волостей.

    Вперше ідею створення Запорозької Січі та козацького реєстру висловив черкасько-канівський староста Остап Дашкевич. 1533 року він запропонував польському уряду побудувати на неприступному острові серед Дніпра замок, де можна було утримувати 2000 козаків.

    Неоціненну роль в історії запорозького козацтва відіграла Хортицька Січ, заснована князем Д. Вишневецьким.

Рис.4.9.Дмитро Вишневецький

 По-перше, справила політичний вплив на еволюцію козацтва та зростання його лав. По-друге, активна дипломатична діяльність Д. Вишневецького заклала основи зовнішньої політики наступних Січей, а згодом, козацької держави Б. Хмельницького. По-третє, стосунки, які склалися в процесі створення Хортицького гарнізону та у перших військових кампаніях між козаками та представниками військово-службової верстви, стали моделлю майбутньої суспільно-політичної організації запорозького товариства. З Хортицею були пов’язані плани Д. Вишневецького про відродження Великого князівства Київського. Демократичний характер на Січі базувався на таких принципах: 1) заперечення феодально-кріпосницької залежності та станової нерівності; 2) рівність у праві на участь в органах управління та володіння землями і угіддями; 3) вільний вступ до його лав незалежно від соціальної, національної чи релігійної приналежності.

На Січі функціонували законодавча, виконавча і судова гілки влади. Вищим законодавчим органом на Січі була рада. В її функції входило переобрання кошового отамана і старшини; встановлення військового устрою: вирішення питання війни і миру; ведення переговорів з дипломатами інших держав; поділ земель і угідь; покарання важливих злочинців.

    Виконавча влада належала Кошу в особі кошового отамана та козацької старшини, яка утворювала уряд (військові начальники, військові чиновники, похідні та паланкові полковники). Старшина виконувала військові, адміністративні, судові, фінансові та дипломатичні функції.

    Козацьке право закріплювало військову та адміністративно-територіальну організацію Січі (38 куренів

Рис.4.10.Козацький курінь

 і 5-8 паланок

Рис.4.11.Розміщення паланок

регламентувало діяльність адміністративних і судових органів, забезпечуючи першочерговий захист особи і майна на Січі.

Запорозька Січ здійснювала цілий ряд державницьких функцій. Вона створила боєздатну армію; організувала український народ на боротьбу за визволення з-під іноземного гніту; поширила козацький устрій на всі українські землі; здійснювала на Україні власну релігійну та культурну політику; проводила міжнародну діяльність.

На Запорозькій Січі існувало своє законодавство,  військова та судова влада. Тут була республіканська форма правління. Кожен козак мав право голосу як у загальній Раді, так і в радах паланок, куренів, поселень. Загальна Рада вирішувала всі найважливіші питання життя Січі, керувала її внутрішньою й зовнішньою політикою, займалася судочинством. На радах обирали запорозьку адміністрацію – гетьмана або кошового отамана, суддю, писаря (відав канцелярією), осавула (відповідав за організацію прикордонної служби, охорону зимівників та шляхів), обозного (очолював артилерію та фортифікаційну справу) та ін.

На Січі існувала струнка військова організація. Кожен козак офіційно називався “товариш Війська Запорозького”, у чому виявилися елементи демократичних відносин. Усе козацтво ділилося на полки по 500-1000, а згодом і більше чоловік на чолі з полковником. Полки складалися із сотень, керованих сотниками. Існував також поділ на курені. Усе козацтво очолював гетьман, а запорозьке козацтво – кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом з військовим писарем, суддею і обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорозької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка обиралася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, приймала рішення про походи, ділила землі й угіддя між куренями.

У першій половині XVII ст. запорозьке козацтво піднялося до рівня кращих європейських армій, а своєю активною наступальною стратегією і маневреною тактикою перевершувало феодальні армії Європи, що послідовно додержувалися стратегії позиційної оборонної війни.

Запорозьку піхоту вважали найкращою в Європі. Вона майстерно билася, шикуючись, як правило, у три шеренги. Перша – стріляла, друга подавала, а третя шеренга заряджала рушниці. Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку став так званий табір. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів скріплених між собою возів, розташувалося військо. Такий бойовий порядок давав змогу переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Кіннота у козаків була менш численна і менш боєздатна, але теж відзначалася військовою майстерністю.

Рис.4.12.Козацька кіннота

 Крім того, козаки робили морські походи  Чорним морем на легендарних вітрильно-веслових човнах – “чайках”.

Рис.4.13.Козацькі чайки

Козаки були озброєнні шаблями й списами, а також вогнепальною зброєю – мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. Вони мали келепи (бойові молотки) і якірці, що застосовувалися проти ворожої кінноти.

Рис.4.14.Зброя і бойове спорядження козаків

Рис.4.15.Реміснича справа козаків

Багатогранним було духовне життя запорожців. У Січі і в паланках на території Запорожжя існували загальноосвітні школи й школа співу. Серед запорожців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії. На Січах завжди будувалися церкви, переважно на честь Покрови Пресвятої Богородиці, а саме козацтво було дуже побожним.

Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв’язанні багатьох болючих питань українського життя, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок колонізації української знаті.

Першою із Запорозьких Січей була Хортицька, що існувала у 1553-1557 рр. і  була створена за активної участі Дмитра Вишневецького, старости черкаського і канівського, відомого під іменем Байди-Вишневецького.

 Пізніше була заснована на острові Томаківка Томаківська Січ (60-70 рр. XVI ст. – 1593 р.) і Базавлуцька Січ (1594 - 1638 рр.) у гирлі ріки Базавлук. На час існування Базавлуцької Січі припадають знамениті морські походи запорожців на узбережжя Чорного моря. У 1638 році була заснована Микитинська Січ, де на початку 1648 р. Б.Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорозького

Історію запорозького козацтва творили вісім Січей (Хортицька (1552-1557), Томаківська (60-ті рр. ХVІ ст. – 1593), Базавлуцька (1593-1638), Микитинська (1638-1652), Чортомлицька (1652-1709), Кам’янська (1709-1711), Олешківська (1711-1734), Нова або Підпільненська (1734-1775)

Рис.4.16.Козацька рада  Рис.4.17.Козацькі Січі

Рис.4.18.Землі запорізьких козаків

9.Козацько-селянські повстання кінця 16ст. 1-ї половини 17 ст.

Причини:

-впровадження кріпосного                                   - зіткнення інтересів шляхти

     права;                                                                       та козацької верстви;

- захоплення польською шляхтою                       - репресивні заходи

     українських земель;                                               проти козацтва;

- втручання феодалів у                                          - наступ на православ’я.

     життя міст;

Роки	Керівники	Основні битви	Території, охоплені повстанням	Здобутки	Втрати
1591-1593 1594-1596	К.Косинський, Г. Лобода, М. Шаула, С. Наливайко	Біла Церква; урочище Гострий Камінь біля Трипілля; урочище Солониця	Київщина, Волинь, Брацлавщина, Поділля, білоруське Полісся	масове покозачення; козацький устрій; проект передачі земель під козацьку юрисдинцію С. Наливайка	повстання придушені; курс влади на ліквідацію козацького імунітету
1625	М. Жмайло, М.Дорошенко, О. Голуб та ін.	Урочище Ведмежі Лози біля Куруківського озера	Київщина	за територіальним принципом сформовано 6 реєстрових козацьких полків; збільшено щорічну плату до 60 тис. злотих;	козакам заборонено здійснювати власну політику щодо Криму, Туреччини; втручатись у релігійну боротьбу
1630	Т. Федорович (Трясило)	“Тарасова ніч” під Переяславом	Полтавщина, значна частина Лівобережжя	реєстр-8 тис.	збільшено вдвічі (до 2-х тис.) залогу реєстровців на Запоріжжі
1632		Корсунська рада		вперше-ідея створення козацької республіки на Лівобережній Україні
1635	І. Сулима	Знищив Кодацький замок			через страту І. Сулими ці події не переросли в повстання
1637	П.Бут (Павлюк)	Під Кумейками, біля Боровиці	Лівобережжя, Подніпров’я		поразка
1638	Я. Острянин (Остряниця);  Д. Гуня	Під с. Жовнин	Лівобережжя		“Ординація Війська Запорозького”:- реєстр-6 тис.; - скасовувалося самоврядування та ін.

Першим керівником великих козацько-селянських повстань, що розпочалися в Україні наприкінці XVI ст., був Криштоф Косинський, гетьман українського козацтва. Родом із Підляшшя, виходець із середовища небагатих шляхтичів. Тривалий час жив на Запоріжжі і в нагороду за військові заслуги дістав від короля маєток і землю. Але один із князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до володіння цією нагородою. Тоді Косинський розпочав боротьбу за встановлення справедливості, яка вилилася в козацько-селянське повстання проти польської влади взагалі. Скоро його військо досягло близько п’яти тисяч. Воно швидко поповнювалося за рахунок запорозьких, а також реєстрових козаків і втікачів із панських маєтків: селян та всякої шляхетської челяді, які не могли більше терпіти знущання своїх господарів. Повстання 1591-1593 рр. охопило Київщину, Брацлавщину і Волинь.

Підтримані місцевим населенням, повстанці в грудні 1591 року оволоділи фортецею й містом Біла Церква та замком у Богуславі, захопили там артилерію та військові припаси. Ще перед цим запорожці обрали Косинського своїм гетьманом. Відтак повстанці заволоділи Трипіллям і Переяславом. Польський король Сигізмунд ІІІ послав проти них військо на чолі з князем Язловецьким, однак той не зміг нічого вдіяти. Восени 1592 р. Косинський захопив Київський замок. Це серйозно сполошило польський уряд. Король оголосив збір шляхти Київщини, Волині та Поділля і долучив до них регулярні війська й угорських найманців. Похід очолив князь Костянтин Острозький, який добре знав козацьке бойове мистецтво. Під містом П’яткою 2-9 лютого 1593  р. відбулася жорстока битва між повстанцями і шляхетським військом. Стояли морози, завивала хуртовина, умови для бою були особливо важкими. Зазнавши великих утрат, обидві сторони після переговорів покинули поле битви.

Повернувшись на Запоріжжя, Косинський почав готувати нові сили для продовження повстання. Він звернувся за допомогою до Москви й отримав звідти гроші, зброю, боєприпаси. В травні 1593 р.  2-х тисячне козацьке військо вирушило із Січі й незабаром узяло в облогу Черкаси. Черкаський староста Олександр Вишневецький розробив підступний план. Він розпочав переговори з повстанцями. Косинський був запрошений до Черкас і там його по-зрадницькому вбили. Козаки змушені були відступити на Запорозьку Січ, на яку, скориставшись обставинами, напала орда Кримського хана.

Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594–1596 рр.). Северин (Семерій) Наливайко був родом із м.Гусятина на Поділлі (тепер Тернопільська обл.), його батько, ремісник-кушнір, був закатований слугами польського магната Калиновського. Мати разом із дітьми перебралася в Острог, де Северин та його брат Дем’ян (згодом відомий філософ і письменник) здобули освіту. Маючи лицарську вдачу та допитливий розум, кмітливий юнак подався на Запоріжжя, де вдосконалювався у військовій майстерності, не раз брав участь у походах на турків і татар.

Повернувшись до Острога, вступив на службу до князя Костянтина Острозького сотником надвірних козаків. За свідченням польського сучасника історика М. Бельського “Це була людина гарна зовні і незвичайних здібностей... до того ж славнозвісний пушкар”.

Наливайко сумлінно виконував свої обов’язки сотника, виконував усі накази князя і навіть боровся проти Косинського під П’яткою, але згодом став на сторону гноблених мас. Він підібрав собі відчайдушних кіннотників, зорганізував з них добре озброєне військо, готове йти на всяку небезпеку й у боротьбі з поляками знайшов підтримку запорожців, зокрема, гетьмана Григорія Лободи. Обидва ватажки на заклик Австрії у 1594 р. ходили у похід на турків у наддунайські землі. Повернувшись на Україну, Лобода осів на Київщині, а Наливайко спершу допомагав повсталим білоруським селянам, а потім перейшов на Волинь. Їх війська безоглядно нищили польські маєтки та католицькі центри. 16 жовтня 1594 р. повстанці при допомозі міщан визволили місто Брацлав. Наприкінці року повстанці здобули добре укріплений замок і місто Луцьк.

Навесні 1595 року Наливайко при допомозі білоруських повстанців громить литовських феодалів і визволяє міста Луцьк, Бобруйськ, Могильов, а повстанський загін на чолі з козаком Матвієм Шаулою оволодіває Пропойськом. Для литовсько-польського панування в Білорусії та в Україні утворилася серйозна загроза. Уряд Речі  Посполитої кинув на придушення повстання трьохтисячне каральне військо під командуванням коронного гетьмана Станіслава Жолкевського.

Поблизу Білої Церкви війська Наливайка, Лободи і Шаули об’єдналися й нараховували приблизно 4 тис. чол. До приходу туди військ Жолкевського, вони розгромили гарнізон Білої Церкви й підпалили замок. Повстанські війська були приведені в бойовий порядок. Велика надія покладалася на артилерію, яка складалася з 20-30 легких гармат, на озброєнні повстанців були також гаківниці. Але великим тягарем для війська були козацькі жінки, діти та поранені, які шукали для себе тут захисту. Побачивши, що добре озброєному польському війську важко протистояти, повстанці вирішили перейти на лівий берег Дніпра. Війська поляків швидко наздоганяли їх. У квітні 1596 р. під Гострим Каменем, недалеко Трипілля, відбулася жорстока битва. Обидві сторони зазнали значних втрат. Поляки відступили до Білої Церкви, а козаки дійшли до Дніпра, переправилися човнами і стали в Переяславі. Тут вони намагалися укріпитися й надіялись, що польські війська облишать їх переслідувати. Але ті також переправилися через Дніпро і козацькому табору прийшлося відступати далі на південний схід у степи. Була надія, що польський полководець не схоче переслідувати їх у небезпечних бездорожніх місцях, але той вів погоню далі і поставив собі за мету знищити всіх повстанців.

Під Лубнами, над Солоницею, козаки були вимушені зупинитися, щоб перепочити й привести себе в порядок. Вони укріпилися на високому місці, із виглядом на всі боки. Почалася облога, що тривала два тижні.

У важких умовах спеки й відсутності води, повстанці хоробро оборонялися й робили часті вилазки. Але поляки оточили їх тісним кільцем, звужували його і постійно обстрілювали з гармат. В таборі не стало пашні для коней та їжі для людей. В тісному місці назбиралося багато трупів, які розкладалися й несли різні пошесті. Серед війська вибухнула незгода. За зрадницькі переговори з ворогом був убитий Лобода та обраний новий гетьман, але частина угодовськи настроєної старшини продовжувала переговори з польською стороною. Умови були дуже важкими. Повстанці були змушені видати старшину, віддати всі гармати, рушниці і амуніцію, також корогви і срібні труби, за це їм було обіцяно життя і вільний вихід із табору. Але 28 травня, коли Жолкевському були видані Наливайко і Шаула, недотримавшись умов перемир’я, польське військо накинулося на безборонних і вчинило над ними криваву розправу. Ніхто не був помилуваний. З багатотисячного табору втекло ледь півтори тисячі. Польський сейм наклав на козаків баніцію, тобто проголосив їх поза законом, конфіскував козацькі маєтки і наказав винищити козацтво взагалі. У квітні 1597р. після жорстоких тортур Наливайка привселюдно страчено у Варшаві.

Події перших двох десятиріч XVII ст. тісно пов’язані з діяльністю гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

Рис.4.19.Петро Конашевич-Сагайдачний

 Його вважають найвидатнішою фігурою, яку висунуло козацтво до Б.Хмельницького. Він прославився не лише як полководець, але й як державний діяч, захисник української культури. Значною мірою цьому сприяло його навчання протягом кількох років в Острозькій академії.

Сагайдачний виступає в ролі керівника козаччини саме тоді, коли польський уряд, наляканий повстаннями 90-х років XVI ст. і зміцненням  козацтва, намагається його приборкати. Враховуючи співвідношення сил і реально оцінивши ситуацію, гетьман не йде на відкриту конфронтацію з польською владою, балансуючи між інтересами Варшави і Запорозької Січі, опираючись при цьому на силу козацького війська. Гетьман провів військову реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових “партизанських” формувань на регулярне військо, в якому був запроваджений порядок, міцна дисципліна. За гетьманування Сагайдачного  кількість українського війська збільшилася  до 50 тис. чол.

Українське козацтво розгорнуло справжню національно-визвольну війну проти турецько-татарської агресії. Гетьман розробив стратегію цієї боротьби. Він поставив завдання: наносити первинні удари по ворогу, випереджаючи його напади на Україну, знищити флот, зруйнувати найважливіші порти. Запорожці атакували одночасно кілька фортець, але основного удару завдавали якомусь найвпливовішому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп та інші міста. Особливо успішними були походи в другому десятиріччі, коли козаки захопили Синоп (1614 р.). У наступному році вони загрожували самій столиці Османської імперії, спаливши дві пристані. Найвизначнішим був похід 1616 року, коли січовики взяли штурмом фортецю й спалили Кафу – головний ринок работоргівлі. Сила й значення українського флоту настільки зросли, що козаки майже повністю контролювали Чорне море.

У 1618 р. на прохання польського уряду 20 тис. козаків  на чолі з Сагайдачним узяли участь у поході на Москву. Запорожці розбили військо князів Пожарського та Волконського, підійшли до царської столиці і розпочали облогу. Місту загрожувала страшна небезпека. Але у вирішальний момент гетьман наказав припинити штурм. Ймовірно, він не бажав зміцнення Речі Посполитої за рахунок московської держави, котра могла бути потенційним союзником у майбутньому.

У 1620 р. Сагайдачний провів дві політичні акції, що були спрямовані проти Польщі. З усім Військом Запорозьким він без дозволу короля вступив до Київського братства, яке виступало проти політики уряду Польщі, відіграючи одночасно роль культурного й наукового центру України. Тим самим, як стверджує О.Апанович, гетьман зробив безпрецедентний для свого часу історичний крок – “поставив зброю на охорону культури, освіти, тобто гуманізував зброю”. Вирішальну роль відіграло козацтво у відновленні вищої православної ієрархії на Україні, що була скасована 1596р. за Брестською унією. Уряд Речі Посполитої оцінив ці події як державний злочин і видав універсал про арешт православних ієрархів. Але на захист стало Запорозьке військо.

У 1620-1621 рр. козакам довелося воювати разом із польським військом проти Туреччини, яка вирішила завоювати Польщу і знищити козацтво. Козацька рада ухвалила виступити проти ворога, але обумовила свою згоду рядом вимог: визнання прав козацтва, збільшення реєстру, визнання вищої православної ієрархії, свободи віросповідання та ін.

Саме в Хотинській битві (1621 р.) найповнішою мірою проявився талант гетьмана як полководця, який на противагу стратегії пасивної оборони розвивав наступальну стратегію концентрованого раптового удару. Під Хотином Сагайдачний започаткував серію нічних рейдів, що завдавали великих втрат турецькій армії (25% від загальних втрат), викликали паніку та розгубленість серед ворогів

Рис.4.20.Хотинська битва

Рис.4.21.Запорізька Січ у ХVI-XVII ст.

Поряд з атаками і нічними рейдами, гетьман застосував новий тактичний прийом – залповий вогонь з мушкетів із максимально близької відстані

Рис.4.22.Мушкети

 Внаслідок бойових дій ворог втратив близько 80 тис. чоловік і змушений був погодитись на укладання мирного договору. Вирішальна роль у цій перемозі належить саме козакам. Навіть представники польського табору відзначали, що козаки не тільки винесли на своїх плечах тягар війни, а й взагалі врятували Річ Посполиту від загибелі.

Але, не зважаючи на це, угода між Туреччиною й Польщею була спрямована проти козаків. Замість вдячності, польський уряд зобов’язався заборонити їм судноплавство по Дніпру й вихід у Чорне море.

Козаки першими пішли з-під Хотина, не задоволені умовами договору. Сагайдачний, поранений отруйною стрілою, через кілька місяців (10 квітня 1622р.) помер. Видатний історик Д.Яворницький писав, що “Петро  Конашевич-Сагайдачний – найвидатніша особа козацтва протягом усього його історичного існування ...”.

Козацько-селянські повстання 1620-1630-х рр.-це був період нового піднесення антифеодального й національно-визвольного руху, викликаного посиленням експлуатації й безправ’я народних мас, а також політикою національно-релігійної дискримінації. Однією з причин було те, що польський уряд у жовтні 1621 р. наказав залишити в реєстрі лише 3000 чол. (під Хотином їх було більше 40 тис.), а всіх інших негайно повернути до своїх панів. До того ж, саме в ці роки закінчився термін “слобод”, коли з метою освоєння земель магнати й шляхта звільняли селян від податків і панщини.

Відбувається кілька великих повстань, в яких провідною силою виступає козацтво. До козаків приєднуються селяни. Повстання охоплюють переважно Черкащину, Київщину, частину Поділля й Волині. Очолюють їх досвідчені козацькі ватажки Марко Жмайло (1625 р.)

Рис.4.23. Марко Жмайло

Рис.4.24. Тарас Трясило

Рис.4.25.Яків Остряниця

Рис.4.26.Дмитро Гуня

Повстанці здобули кілька перемог над польсько-шляхетськими військами. Дії козаків і селян знайшли відображення в народних переказах, легендах, піснях. Вони також оспівані у творах письменників і поетів. Наприклад, Т. Шевченко присвятив повстанцям вірш “Тарасова ніч”, в основу якого знаходиться опис подій, коли під час повстання 1630р. козаки увірвалися в польський табір і знищили т.зв. Золоту роту – особисту охорону коронного гетьмана, котра складалася із 150 шляхтичів із найзначніших родин.

Внаслідок козацьких повстань 1620-1630 рр. польський уряд змушений був піти на деякі поступки. Козацький реєстр був збільшений до 6 тис., а пізніше – до 8 тис. Але в другій половині 30-х рр. Річ Посполита вирішує остаточно приборкати український народ, в першу чергу козацтво. З цією метою на Дніпрі будується, по-перше, фортеця Кодак. По-друге, у лютому 1638 р. Сейм схвалив “Ординацію”, яка значно урізала права козацтва. Реєстр зменшувався до 6 тис. Ліквідовувалася виборність старшини. Реєстрове козацтво мав очолювати старший комісар із шляхтичів, призначений сеймом. Осавул і полковники теж призначалися зі шляхти. Жоден козак без дозволу комісара не міг піти на Січ. Міщанам заборонялося не тільки вступати в козаки, але й навіть віддавати заміж за них своїх доньок. Передбачалася відбудова фортеці Кодак, зруйнованої козаками у 1635 р. під проводом Івана Сулими.

Рис.4.27.Іван Сулима

Таким чином, польсько-шляхетській владі вдалося придушити козацько-селянські повстання. Причини поразок полягали, насамперед, у переважанні сил магнатів і польської шляхти, котрі мали у своїх руках державний апарат, армію, були краще організовані, ніж повстанці. Повстання мали стихійний, переважно неорганізований характер. Учасники їх були значно гірше озброєні. Жодне з них не поширювалося на всю Україну. Тактика повстанців носила, як правило, оборонний характер. Ці та інші недоліки були враховані ватажками великого повстання, що розпочалось після десятиліття так званого “золотого спокою” (1638 - 1647 рр.).

Рис.4.28.Карта українських земель в другій половині XVI-XVII ст..

Таким чином, козацько-селянські повстання кінця ХVІ – 20-30-х р. ХVІІ ст. із відстоювання станових інтересів переростали в збройну боротьбу з Польщею під прапором православ’я. Прагнення позбутися кріпацтва та національно-релігійних утисків розширило соціальну базу повстанців. Ці виступи поневолених верств на чолі з козацтвом суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, сприяли накопиченню досвіду політичної боротьби та удосконалення військового мистецтва, піднімали козацтво до ролі провідника національно-визвольного руху.

Підсумки.

Після занепаду Київської держави, а згодом і Галицько-Волинської Русі у ХІV ст. на території України стає панівним вплив нових держав – Литви і Польщі. Становище українців під владою нових володарів не було однаковим. У складі Великого князівства Литовського вони зберегли певні політичні і релігійні свободи, а відтак могли вільно розвивати свою культуру і мову. Але у Литви та українського народу з кінця ХІV ст. з’явився могутній суперник – Польща, яка захопила частину території України, зокрема, Галичину. Вже на початку ХV ст. польсько-латинська стихія взяла у Литві гору над українською православною. Руський (українсько- білоруський) компонент слабшав і обмежувався лише частковою опозицією. Коли ж більшість українських земель опинилися безпосередньо під Польщею, почав дуже швидко наростати конфлікт, оскільки Польща несла на українські землі зовсім інший соціальний уклад, ніж той, що був у литовській державі. І тому протистояння було фатально неминуче. Воно почалося наприкінці ХVІ ст. після об’єднання Литви з Польщею. У ньому найактивнішу роль відігравало українське козацтво – суспільна верства, що забезпечила своєму народу можливість зберегти деякі політичні і соціальні привілеї та не розчинитися у чужому національному середовищі.

Політичний та соціально-економічний гніт, спроби ополячення та окатоличення з боку Речі Посполитої, утвореної внаслідок Люблінської (1569 р.), викликали посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Особливо яскраво це проявилося вже наприкінці ХVІ ст. під час козацьких війн під проводом К.Косинського та С.Наливайка, а також у ході козацько-селянських повстань 20-30 рр. ХVІІ ст.

Щодо страшної загрози з боку Туреччини  та Кримського ханства, то тут повною мірою проявився талант гетьмана П.Сагайдачного, який підніс рівень військового мистецтва козаків на новий щабель і створив фактично регулярне військо. За гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного козацтво здобуло європейську славу, воно об’єдналося у єдиному потоці національно-визвольних змагань із православним міщанством і духовенством.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте етапи входження українських земель до складу Великого князівства Литовського.

2. Розкрийте наслідки Люблінської унії для України. Охарактеризуйте політику Польщі щодо українських земель.

3. Охарактеризуйте соціально-економічний розвиток українських земель у ХV – ХVІ ст.

4. Які наслідки для українських земель мала Берестейська церковна унія.

5. Правове регулювання економічних відносин в Україні ХVІ ст.

6. Визначте причини, які призвели до виникнення українського козацтва.

7. У чому полягали особливості господарського життя козаків.

8. Де, коли і ким було утворено першу Січ.

Перші організатори козаччин

Семен Полозович (Полоз Русак) – київський ключник, у 1508 р. здобув перемогу над татарськими загонами; у 1520-х рр. разом з чорнобильським намісником Криштофом Кмітичем контролював дніпровські переправи, неодноразово вербував козацькі загони для походів у пониззя Дніпра.

Костянтин Острозький (бл. 1460–1530) – український князь, брацлавський і луцький староста, київський воєвода, великий гетьман литовський; у перших десятиліттях ХVІ ст. успішно воював проти татар і Московського царства; у 1512 р. розгромив велике ханське військо під Вишневцем на Волині, у 1527 р. – на р. Ольшаниці (Білоцерківщина).

 Предслав Лянскоронський (Ляндскоронський), р.н. невід. – 1531, канівський і хмільницький староста, згодом київський воєвода; у 1512 р. разом із К.Острозьким відбивав напади крим. татар; у 1516 р. здійснив похід на Очаків і Білгород; у 1528 р. знову на Очаків; прославлений у легендах як перший запорозький гетьман.

Остафій Дашкович (Дашкевич),  р.н. невід.–1535, канівський і черкаський староста, організатор козаччини і військових походів у 1514–1535 рр.; у 1533 р. на польському сеймі виступив з проектом організації регулярної прикордонної служби.

Бернард Претвич – барський староста, у 1540–1550-х рр. організував прикордонну службу на Поділлі, неодноразово здійснював походи на Білгород, Очаків, у Крим; за переказами, 70 разів вступав у битви з татарами і стільки ж разів перемагав.

Дмитро Вишневецький (Байда) – волинський князь, найвідоміший козацький гетьман у 1550–1560-х рр.; організатор будівництва кам’яної фортеці на о-ві Хортиця та численних походів у татарські володіння і у Молдавію; страчений турками у 1563 р.

Хронологічний довідник

1340, 1349 рр. – походи польського короля Казимира ІІІ на Львів. Приєднання Галичини до Польщі.

1340 – 1385 рр. – князювання на Волині Любарта (Дмитра) Гедиміновича.

1359 р. – приєднання Буковини до Молдавського князівства.

1362 р. – перемога литовсько–руських військ над татарами у битві на р. Сині Води (Синюха) на Поділлі.

1370–1387 рр. – Галичина знаходилася під владою Угорщини.

1377 р. – захоплення Угорщиною Холмщини і Белзщини.

1380 р. – участь у Куликівській битві волинського князя Боброка.

1385 р. – Кревська унія між Литвою й Польщею.

1387 р. – остаточне приєднання Галичини до Польщі.

1393 р. – приєднання Поділля до Польського Королівства.

1399 р. – ліквідація удільного устрою українських земель у складі Литви. Поразка литовсько–руських військ під проводом Вітовта від ординців на р. Ворскла.

1410 р. – Грюнвальдська битва. Перемога над Тевтонським орденом.

1413 р. – Городельська унія між Литвою і Польщею.

1415 р. – спорудження фортеці Хаджибей (тепер Одеса).

1415–1420 рр. – утворення Вітовтом окремої Київської митрополії.

1419–1434 рр. – гуситський рух у Чехії з участю українських князів.

1425 р. –  У Львові укладено перший реєстр міських ремісничих цехів.

1432–1440 рр. – громадянська війна у Литві та боротьба українських і білоруських князів за автономію.

1433–1434 рр. – утворення у складі Польського королівства Руського воєводства (Перемишльська, Сяноцька, Львівська, Галицька землі). Запровадження земських та гродських судів.

1434 р. – остаточне приєднання західного Поділля до Польського королівства. Утворення Подільського воєводства. Урівняння в правах української православної шляхти з католицькою.

1435 р. – поразка українсько–білоруських князів під проводом Свидригайла на р. Швянті під Вількомиром (тепер м. Укмерге у Литві). Загинуло 13 руських князів, 42 – потрапили у полон.

1440 р. – відновлення Київського та Волинського удільних князівств.

1440–1452 рр. – правління останнього волинського князя Свидригайла.

1447 р. – перший напад кримських татар на українські землі.

1449 р. – відокремлення Кримського ханства від Золотої Орди.

Бл. 1450–1494 рр. – життя і діяльність Юрія Котермака (Дрогобича) – першого відомого у Європі українського вченого, ректора і професора Болонського і Краківського університетів, першого українського автора друкованої книги і друкованого вірша.

1452 р. – остаточна ліквідація Волинського князівства.

1454–1470 рр. – правління останнього київського князя Семена Олельковича. У 1471 р. Київське князівство було остаточно ліквідовано.

1458 р. – відокремлення київської митрополії від московської.

1462 р. – утворення Белзького воєводства з центром у м. Белз.

1475 р. – вторгнення турків у Крим і перетворення Кримського ханства на васала султанської Туреччини.

1479 р. – кримські орди Менглі–Гірея здійснили напад на Поділля.

1481 р. – змова українських князів М.Олельковича, І.Гольшанського та Ф.Бєльського проти Литви.

1482 р. – великий напад кримських татар на Київ за намовою Москви.

1489 р. – дата першої згадки про козаків на Поділлі у "Хроніці польській" М.Бєльського.

1490–1492 рр. – повстання селян на Покутті під проводом Мухи.

1491 р. – у Кракові Швайпольт Фіоль видав перші кириличні книги.

1492 р. – перша документальна згадка про козаків на Дніпрі у листі великого литовського князя Олександра.

1503 р.  – найдавніша писемна згадка про кобзарів.

1508 р. – повстання української та білоруської шляхти на чолі з князем М.Глинським проти  Литви.

1526 р. – захоплення Закарпаття Угорщиною (Трансільванією).

1529 р. – перша писемна згадка про опришків. Запровадження І Литовського статуту.

1553–1556 рр. – будівництвом князем Д.Вишневецьким фортеці на острові Хортиця (Мала Хортиця).

1556–1561 рр. – на Рівненщині створене Пересопницьке Євангеліє.

1562–1563 рр. – похід Д.Вишневецького у Молдавію, ув’язнення й страта його у Стамбулі.

1564–1566 рр. – адміністративна реформа у Великому Князівстві Литовському з встановленням на українських землях Київського, Волинського і Брацлавського воєводств; запроваджено земські суди.

1566 р. –ІІ Литовський статут.

1569 р. – Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої. Перехід українських               земель під юрисдикцію Польської держави.

1569 р. – Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої. Приєднання до Корони Польської Київського, Волинського і Брацлавського воєводств та Підляшшя.

1572 р. – універсал короля Сигізмунда ІІ Августа про формування із запорожців 300 реєстрових козаків.

1574 р. – І.Федоров у Львові видав Апостол – першу друковану книгу на українських землях та перший у Східній Європі Буквар (т.зв. львівська „Граматика”).

1575 р. – походи козаків  на чолі з гетьманами Іваном Свирговським та Богданом Ружинським у Молдавію, Волощину, Крим і Туреччину.

1576–1577 рр. – в Острозі засновано школу, друкарню та науковий гурток.

1577 р. – похід запорозьких козаків під проводом Івана Підкови у Молдавію. І.Підкова був проголошений молдавським господарем; у 1578 р. страчений поляками у Львові.

1578 р. – "козацька реформа" польського короля Стефана Баторія: встановлення 500 чол. реєстру, окремої юрисдикції, платні, арсеналу й шпиталю у містечку Терехтемирів.

1581 р. – видано Острозьку Біблію – першу повну Біблію церковнослов’янською мовою.

1585–1586 рр. – у Львові засновано православне братство, укладено статут братської школи.

1587 р. – перший друкований полемічний твір "Ключ царства небесного" ректора Острозької школи Г.Смотрицького.

1588 р. – ІІІ Литовський статут. Остаточне закріпачення селян у Литві.

1591–1593 рр. – повстання козаків під проводом К.Косинського.

1594 р. – посольство Священної Римської імперії на чолі з Еріхом Лясотою до запорозьких козаків.

1594–1596 рр. – козацькі походи і війни на чолі із Северином Наливайком та  Григорієм Лободою.

1596 р. – церковні собори ( уніатський та православний) у Бресті.

1599–1602 рр. – гетьманування Самійла Кішки – відомого керівника повстань запорожців на турецьких галерах та численних морських походів.

1603–1604 рр. – сухопутні та морські походи запорожців у Крим і Туреччину.

1604–1605 рр. – участь запорожців у поході Лжедмитрія І на Москву.

1609 р. – ухвала польського сейму "Про козаків запорозьких".

1609–1612 рр. – участь запорозьких козаків у поході польсько–литовського війська на Москву.

1613 р. – ухвала польського сейму про ліквідацію козацької юрисдикції.

1614–1622 рр. – гетьманування П.Сагайдачного.

1614–1616 рр. – великі морські походи запорожців на Трапезунд,Синоп, Царгород, Кафу та ін.

1615 р. –  у Києві створено православне братство із школою.

1617 р. – заснувані православне братство, школа й шпиталь у Луцьку.

1618–1648 рр. – Тридцятилітня війна у Європі між католиками й протестантами та участь у ній українських козаків.

1618 р. – похід 20–тисячного козацького війська на чолі з П.Сагайдачним на Москву.

1619 р. – укладено Роставицьку угоду, за якою козацький реєстр становив 3000 чол.

1620 р. – в Україні відновлено православну митрополію. П.Сагайдачний звернувся  до московського царя з проханням взяти козаків на службу. Битва під Цецорою.

1621 р. – Хотинська війна.

1624 р. – угода козаків з кримським ханом Шагін–Гіреєм про взаємодопомогу у боротьбі з Туреччиною.

1625р. – козацько–селянське повстання під проводом Марка Жмайла. Підписано Куруківську угоду.

1628 р. – похід гетьмана Михайла Дорошенка з 4–тисячним козацьким загоном у Крим на допомогу кримському хану. Під Бахчисараєм М.Дорошенко загинув.

1630 р. – козацько–селянське повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила).

1630–1650–ті рр. – заселення українськими козаками та селянами Слобідської України (теп. землі Харківської, Сумської,  Донецької та Луганської областей в Україні, а також Білгородської, Воронезької та Курської у Росії).

1632 р. – утворено Києво–Могилянський колегіум. Польський сейм ухвалив "Статті про заспокоєння грецької віри".

1635 р. –  козаки на чолі з І.Сулимою зруйнували польську фортецю Кодак на Дніпрі.

1636 р. – антикатолицький виступ міщан в Острозі.

1637 р. – козацько–селянське повстання під проводом Павла Бута (Павлюка).

1638 р. – повстання під керівництвом Я.Острянина, Д.Гуні та Скидана. Ухвала польським сеймом "Ординації Війська Запорозького реєстрового" з обмеженнями козацьких прав та вольностей.

1645 р. – запрошення урядом Франції 2,5 тисяч запорожців на військову службу

Попередня тема

Зміст

Наступна тема

© 2017 ДУ «Науково-методичний центр інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності ВНЗ «Агроосвіта»

03151, м. Київ, вул. Смілянська, 11