Тема
6 - Соціально-економічний та політичний розвиток України в другій
половині XVII -
XVIIІ ст.
1.Політичне життя в Україні в другій половині XVIIст. Поділ України на Лівобережну та Правобережну.
2. Стабілізація політичного життя в Україні в
кінці XVII ст. Гетьман Іван Мазепа.
3. Конституція Пилипа Орлика.
4.Національно-культурні процеси в Україні наприкінці
16 —на поч.17ст.
5.Гетьманщина
в сер ХVIII ст.Реформи гетьмана К. Розумовського
6.Гайдамацькі рухи. Коліївщина.
7. Ліквідація Запорізької Січі.
8. Занепад та поділи Речі Посполитої.
1.Політичне життя в Україні в другій
половині XVII
ст. Поділ України на Лівобережну та Правобережну
Смерть Б.Хмельницького
у 1657 р. застала козацьку Україну на переломі: будівництво
національно-державних фундаментів було далеким від завершення, а
соціально-економічні та політичні суперечності загострені до краю. Українські
землі стали ареною запеклої боротьби між Росією, Польщею, Туреччиною й
Кримом.
Вибір гетьманом ще за життя Богдана його
16-річного сина Юрія був невдалою спробою
реалізувати ідею спадкової влади.
Рис.6.1.Юрій
Хмельницький
Тому вже у вересні-жовтні 1657р.
старшинська рада передала гетьманську булаву Генеральному писарю Івану Виговському, шляхтичу
за походженням. У молодості він навчався у Києво-Могилянській колегії, служив
у війську, потім працював у Луцькому суді, був намісником луцького староства,
входив до місцевого братства. У 1648 р. був викуплений Б.Хмельницьким із
татарського полону і з тих пір виконував обов'язки Генерального писаря
Війська Запорозького.
Рис.6.2.Іван Виговський
Наприкінці 1657 – на початку 1658 р.
проти нового гетьмана виступили, підтримані Росією, запорожці на чолі з
кошовим отаманом Я. Барабашем
Рис.6.3.Яків Барабаш
та козаки полтавського полку на
чолі з М.Пушкарем.
Рис.6.4.Мартин Пушкар
У відповідь війська Виговського разом із
татарами штурмом взяли Полтаву (червень 1658 р.) і “вогнем та мечем”
приборкали повстанців. У братовбивчій війні загинули й потрапили в полон
близько 50 тис.людей.
У вересні 165 8 р. І.Виговський підписав
у Гадячі договір із Польщею.
Рис.6.5.Гадяцький
договір
Рис.6.6.Українські
землі за умовами Гадяцького договору
Козацька Україна в межах трьох воєводств
– Брацлавського, Київського і Чернігівського – поверталися до Речі Посполитої
на правах автономії. Утворювалося т.зв. “Князівство Руське” із 40-тисячним
військом (30 тис.козаків і 10 тис. найманців). Законодавча влада належала
національним зборам, гетьман, що обирався пожиттєво, мав верховну
цивільну й військову владу. Унія скасовувалася, а київський митрополит
отримував місце в сенаті. Передбачалося відкриття в Україні 2 університетів,
достатньої кількості шкіл і друкарень. Однак, під час ратифікації польським сеймом, договір був значно
підкоректований на користь польської сторони, а головне, він так і не був
втілений у життя.
Рис.6.7.Українська держава
за часів Івана Виговського
У 1658 р. в Україні розгорнулись
військові дії проти московських залог. Москва оголосила
Виговського зрадником, а московський князь Баратинський повісив у Києві понад
3 тис.українців. В Україну вирушила 100-тисячна російська армія.
Вирішальний бій відбувся у червні 1659
р.під Конотопом (теп. Сумська обл.).
Рис.6.8.Битва під
Конотопом.
Рис.6.9.Схема битви підКонотопом
.
Рис.6.10.Розміщення
військ під Конотопом
Організувавши надійну оборону і провівши
вдалий маневр, українська сторона здобула блискучу перемогу. Полягло 30
тис.московського війська, багато потрапило у полон, у т.ч. князь
С.Пожарський, якому татари відрубали голову.
Однак, ця перемога не зміцнила
внутрішнього становища Виговського. У вересні 1659 р., в умовах масового
антигетьманського руху, він змушений був віддати гетьманські клейноди.
Гетьманування Юрія
Хмельницького
Гетьманування Юрія розпочалося в умовах
наступу російських військ на Переяслав. Тут, у 1659 р., під тиском князя
Трубецького був укладений новий Переяславський договір із Росією, що значно
обмежував козацьку автономію. Україна позбавлялася права без дозволу царя
переобирати гетьмана, виступати в похід, зноситися з іншими країнами,
призначати й звільняти полковників, карати без суду старшин. Крім Києва,
російські залоги розміщувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві,
Умані, а Київська митрополія мала підпорядкуватись московському патріарху.
14 статей цього нового Переяславського
договору не тільки значно обмежували українську державність, але й також фальсифікували
переяславсько-московський договір 1654 р. Б.Хмельницького.
Посилення
московських впливів на Лівобережжі викликало сильну протидію серед частини
правобережних полковників і старшини. До того ж, у 1660 р. наступ на Україну
розпочала Польща у союзі з татарами. Під Любарем і Чудновим на Волині (теп.
Житомирська обл.) поляки оточили московські війська В.Шереметьєва разом із
лівобережними козацькими полками Т.Цицюри.
За таких обставин Ю.Хмельницький
підписав із поляками Слободищенський або Чуднівський трактат (1660 р.), що
повторював умови Гадяцького договору, але без статті про Руське князівство.
Тим самим
вирішувалась доля оточеного московського війська, яке змушене було
капітулювати. Однак, як і Виговському, Ю.Хмельницькому не вдалося об'єднати
навколо себе українське суспільство. У 1662 р. під ім'ям Гедеон Юрій
постригся у київські ченці.
На початку 60-х рр. XVII ст. наказним
гетьманом Лівобережної України був Яким Сомко (1661-1662 рр.).
Рис.6.11.Яків Сомко
Йому протистояли ніжинський полковник В. Золотаренко і кошовий
отаман Запорозької Січі (у минулому – ад’ютант Б. Хмельницького) І.Брюховецький. Останній
незаконно присвоїв собі нечуваний титул “кошового гетьмана” і всіляко
намагався догодити козацьким низам та Москві. У найкращій мірі скориставшись
своїми якостями “людини улесливої, хитрої і пронозливої”, І.Брюховецький
домігся обрання себе гетьманом на Чорній раді під Ніжином у 1663 р. Сомка й
Золотаренка згодом було страчено.
На
Правобережній Україні у тому ж 1663 р. козаки обрали гетьманом Павла Тетерю, юриста за
фахом, що походив із православної шляхти, був переяславським полковником і
зятем Б.Хмельницького, Генеральним писарем у Виговського.
Так відбувся
розкол козацької України на два Гетьманства – Лівобережне й Правобережне.
Рис.6.12.Карта України у 1663-1687 рр.
Причинами
цьому було, з одного боку, загострення внутрішніх суперечностей між різними
угрупованнями козацької старшини, між старшиною і народними низами, а, з
іншого – посилення агресії Росії й Польщі при активній участі Кримського
ханства. До того ж самостійну політику в Україні почала проводити Запорозька
Січ, що ще більше спричиняло хаос і анархію. Багаторічні війни й спустошення
призвели до занепаду й зневіри, а керівники держави не мали хисту Великого
Богдана.
Поділ
України у 1663 р. на Лівобережну і Правобережну, боротьба старшинських
угруповань за владу, суперництво промосковської та пропольської партій (а
згодом і протурецької), продовження війни з Польщею призвели до великих
спустошень і розрухи, тому цей період в історії України (1663-1687 pp.)
називається Руїною.
Розпочалася
кривава Руїна, тобто занепад козацької автономії, що відбувався в умовах
громадянської війни і військової інтервенції сусідніх держав.
Причини початку Руїни неможливо зрозуміти без аналізу зовнішньої
політики України. Загалом в основі цієї політики гетьманів чи старшини був
пошук підтримки ззовні, для необхідної боротьби за свої упевнення, з одного
боку, з іноземною загрозою, з іншого – намаганням утримати власну владу під
час внутрішньої незгоди та спробами захопити владу. Зовнішня політика
Гетьманщини було точним дзеркальним відображенням внутрішньо українських
процесів. Не просліджується згода ні серед гетьманом та його старшиною, ні
між угрупованнями серед старшини, ні між простими козаками, селяни також були
незадоволені своїм станом, складається враження, взагалі усіма процесами.
Утім, зовнішня політика відігравала значну роль в становленні України.
Історики звертають увагу на три основні зовнішньополітичні моменти: політичне
орієнтування гетьмана;політика Москви;дії інших іноземних держав.Якщо
провести маленьке дослідження стосовно політичної орієнтації гетьманів, то
уявляється така картина;Гетьман – Богдан Хмельницький – він, взагалі,
сподівався знайти сильного союзника, який влиху годину допоможе, при цьому не
зазіхаючись на суверенність України. Який би допоміг в становленні молодої
країни, захистить від других іноземних загарбників, та сам не жадав стати
володарем в Україні. Нам відомо вже, що Хмельницькому, згідно Переяславської
угоди, не вдавалося в обличчі Москви знайти такого союзника. Збереження
певної незалежність від Москви гетьману не вдавалося, і він шукав підтримки,
схиляючись до других іноземних держав. І врешті решт Хмельницький помер,
залишивши країну на роздоріжжі, а людей – у сумнівах.Гетьман – Іван
Виговський – був православним польським шляхтичем, він об'єднав коло себе
старшину і козаків, які прихилялися до Польщі. Спочатку свого гетьманування,
Виговський намагався продовжити діло свого попередника, та Москва всяко
заважала йому. Російська держава довго не признають за главу держави
І.Виговського, водночас натякаючи, що зроблять це, якщо він погодиться
поступитися хоч кількома пунктами підписаних Хмельницьким Березневих статей
1654 року, які обумовлювали широкий суверенітет України. Незважаючи на
занепокоєння народними зворушеннями, царський уряд не забував про пропольську
орієнтацію гетьмана. Тому Росія таємно та обережно підтримувала повстання
Пушкаря та Барабаша проти нього. Зрозумівши, що згоди з Москвою він не найде,
гетьман почав боротьбу проти Росії з метою звільнення від московської влади.
У червні 1658 року до Варшави вирушив представник гетьмана від старшини, який
теж був прихильником Польщі, з дорученням прискорити їх виступ проти Росії.Ці
та інші причини подвигали гетьмана розірвати всякі стосунки з Москвою і
видерти Україну зі складу Великого князівства Московського.
Гетьман Іван
Брюховецький (1663-1668 рр.).
Рис.6.13.Іван
Брюховицький
Прагнучи ще більше вислужитися перед
Москвою, Брюховецький у 1665 р. поїхав до “першопрестольної”, де підписав т.
зв. “Московські статті” (1665). Відтепер новообраний гетьман мав
приїжджати до Москви на затвердження; збір податків з України переходив до
царських воєвод; московські залоги мали розміщуватися у всіх найбільших
містах Лівобережжя.
Винагородою за такі нововведення стали
для Брюховецького багаті маєтки, боярський титул, а також дозвіл одружитися з
московською князівною Довгорукою.
Безцеремонне
поводження російської адміністрації у Лівобережній Україні викликало масовий
протест. Розпочались антимосковські рухи й повстання.
Гетьмана мали
обирати за вказівкою царя, кількість гарнізонів московських військ в Україні
значно збільшувалась, царські воєводи могли збирати податі на свою користь.
Посилення податкового гніту спричинило народні повстання 1666 і 1668 pp. Цим
скористався П. Дорошенко, який увів свої війська на Лівобережну Україну.
Лівобережні козаки перейшли на його бік, а Брюховецького вбили.
Гетьманування Павла
Тетері (1663-1665 рр.).
Рис.6.14.Павло Тетеря
Людина, розумна та освічена, П.Тетеря, за
оцінкою істориків, теж відзначався ненаситним користолюбством, егоїзмом і
жорстокістю. У покірливості до поляків він зайшов так далеко, що Україну звав
польською провінцією, а короля – “природним і власним паном”.
У 1664 р. польські війська здійснили новий
похід на Лівобережну Україну, але зазнали поразки. На Правобережжі почалося
повстання, яке призвело до фактичної ліквідації польської влади у цьому
регіоні. Гетьман П. Тетеря тікає в Польщу, на його місце обирають Петра Дорошенка (1665-1676
pp.).
Протягом його гетьманування Правобережна
Україна вибухнула цілим рядом антипольських повстань (І.Попенко, Сулимка,
С.Височан, В.Варениця, П.Стріла, П.Децик, І.Сербин, В.Дрозденко та ін.).
Великих
нещасть зазнала Україна від польського походу 1663-1664 рр. на Лівобережжя;
тільки на Київщині й Брацлавщині у 1664 р. загинуло й було взято в полон бл.
100 тис.людей. Тоді, за переказом, була зруйнована могила Б.Хмельницького.
Загинули, звинувачені у зраді, І.Виговський та І.Богун, були заслані у
Мальборк київський митрополит Й.Тукальський, а також Ю.Хмельницький та
полковник Г.Гуляницький. У 1665 р. П.Тетеря втік до Польщі, забравши, а собою
військовий скарб, архів, клейноди.
Гетьман Петро Дорошенко
(1665-1676 рр.).
Рис.6.15.Петро
Дорошенко
Це була людина знана й заслужена у
козацькому війську, його дід Михайло гетьманував у 1620-х роках, а батько був
полковником. Сам Петро здобув добру освіту і пройшов велику військову й
дипломатичну школу під керівництвом Б.Хмельницького; в наступні роки був
прилуцьким полковником, згодом Генеральним осавулом та полковником
Черкаським, а головне – був щирим та відданим патріотом України.
Петро Дорошенко поставив собі за мету об'єднати всі українські землі. У
1667 р. разом з татарами йому вдалося вигнати поляків з Правобережжя і
встановити кордон по р. Горинь.
У 1672 р. турецькі, татарські, молдавські та українські війська
Дорошенка розгромили польську армію під м. Бучачем (нині Тернопільська обл.),
і польський уряд змушений був підписати Бучацький мирний договір.
Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Київщина — під владу
Дорошенка. Таким чином, Польща втратила більшу частину України. Цим вирішила
скористатися Москва і гетьман І. Самойлович. У 1674 р. їх
війська вступили на Правобережжя. Міста здавалися їм без бою, не бажаючи бути
під владою Туреччини і Дорошенка. У березні 1674 р. у Переяславі відбулася
генеральна рада, в якій узяли участь представники 10 правобережних полків.
Рада вирішила всі ці полки з'єднати з Лівобережжям у складі Московської
держави
На
жаль, гетьманування П.Дорошенка припало на період, коли Україна, за
свідченнями сучасників нагадувала “жахливе вавілонське стовпотворіння”.
Найстрашнішим було те, що внутрішній розкол закріпився у міжнародних
договорах.
Дорошенко
на деякий час стає гетьманом по обидва боки Дніпра, об'єднавши Україну. Але
неприємності у власній сім'ї змусили його повернутися до Чигирина. Це
використали московські урядовці, які сприяли об ранню нового гетьмана
Лівобережної України — Дем'яна Многогрішного (1668—1672 pp.).. За Глухівськими
статтями 1669 р. кількість залог у містах України зменшувалась, збір
податків перекладався на козацьку старшину. Резиденцією гетьмана стало м.
Батурин.
У 1675 р.
П.Дорошенко зрікся турецької протекції, а у 1676 р. – гетьманської булави.
Він присягнув на вірність цареві і згодом змушений був переїхати до Москви.
Протягом декількох років (1679-1682 рр.), був воєводою у Вятці. Помер у 1698
р. у с.Ярополче під Москвою
На початку 1667 р. Польща й Росія у
с.Андрусові близько Смоленська поділили між собою українські й білоруські
землі по Дніпру, так званеАндрусівське перемир'я (1667 р.).
До Росії відійшли Чернігово-Сіверщина,
Лівобережна Україна, а також на 2 роки Київ (згодом – остаточно). До Польщі
відходили землі Білорусі та Правобережна Україна. Запорозька Січ потрапляла у
залежність від двох держав – протекторів (пізніше запорожці перейшли під
московську юрисдикцію).
Прагнучи змінити становище, П.Дорошенко
все більше схиляється до союзу з Туреччиною. На початку 1668р. старшинська
рада у Чигирині висловилася за об'єднання Лівобережної й Правобережної
України під протекцією Порти. До цього рішення приєдналася і козацька рада,
скликана І.Брюховецьким.У червні 1668 р., після успішного походу Дорошенка на
Лівобережжя, українські землі обох берегів Дніпра знову з’єдналися в одне
ціле. Гетьманом об’єднаної України став П.Дорошенко (І.Брюховецького козаки
стратили).Однак, незабаром польські війська розпочали наступ на Поділля,
московські – на Лівобережжя.
Гетьман Дем’ян
Многогрішний (1668-1672 рр.).
Рис.6.16. Дем’ян
Многогрішний
Після відходу Дорошенка, спочатку наказним,
а потім повноправним гетьманом на Лівобережній Україні став Д.Многогрішний,
полковник чернігівський, за походженням із простих козаків (сучасники
називали його “мужичим сином”.У 1669 р. він підписав із Москвою т. зв.
“Глухівські статті”, які дещо обмежували присутність російських воєвод в
Україні, і, звичайно, не повертали козакам усіх “прав і вольностей”, що мали
вони за Б.Хмельницького.
Відновивши певний порядок, Многогрішний
почав проявляти самовпевненість і різкість, а головне, намагався закріпити за
своїм родом гетьманську булаву. Посипалися доноси старшини; у 1672 р. його із
сім'єю було ув'язнено і після тортур заслано в Сибір, де він у злиднях прожив
до початку XVIII ст. Д.Многогрішного називають першим політичним в’язнем з
України.
Гетьман Іван Самойлович
(1672-1687 рр.).
Рис.6.17. Іван
Самойлович
Наступний лівобережний гетьман
походив із родини священиків (його називали “поповичем”), освіту здобув у
Києво-Могилянській колегії, був Генеральним суддею.Як політик, вороже
ставився до Польщі, але виступав за порозуміння з турками й татарами. Йому
вдалося стабілізувати становище на Лівобережжі, а також проводити активну
діяльність по об’єднанню українських земель під владою Московської держави.
Занепад
Правобережжя.
Тим часом на Правобережжі ситуація різко
погіршилася. У боротьбу за гетьманську булаву тут спочатку включився П.Суховій (1668-1669
рр.), а згодом уманський полковник М.Ханенко (1669-1674 рр.).
Останній у 1670 р. в Острозі був офіційно визнаний поляками як гетьман
Правобережної України.
Рис.6.18.Михайло
Ханенко
Натомість
П.Дорошенко, згідно волі Корсунської ради 1669 р.,
продовжував дотримуватися протекторату Порти з метою створення удільної
козацької держави.
Однак проти турецької орієнтації
виступили запорожці, зокрема, уславлений кошовий отаман Іван Сірко.
Рис.6.19.Іван Сірко
У 1672 р. Порта перемогла Польщу і за
Бучацьким договором забрала собі Поділля. Турки визнали у давніх кордонах
Українську державу (така назва України в офіційних документах зустрічається
вперше), але в їх інтересах було перетворити її у безправного васала.
У
1674 р. наступ на Правобережжя розпочали об’єднані московські й козацькі
війська гетьмана Самойловича. Вони розбили загони Дорошенка, а Самойлович
навіть був проголошений гетьманом усієї України.
У
відповідь турки з татарами перейшли у наступ і жахливо спустошили
Правобережжя.
Проте
Туреччині не подобався такий перебіг подій, і в 1677 р. вона проголошує
гетьманом Правобережної України і «князем Сарматським» Юрія Хмельницького
(1677-1681 pp.). У 1677 і 1678 pp. Туреччина організовує нові походи в
Україну («Чигиринські походи»). її військам удалося взяти Чигирин, але в ці
лому походи закінчилися безрезультатно. У 1681 р. в Бахчисараї між Москвою і
Туреччиною було підписано мирну угоду, за якою остання відмовилася від
претензій на Лівобережну Україну та Запоріжжя, але Правобережжя залишалося
під її контролем.
До цього ж часу належить діяльність найвідомішого кошового отамана
Запорізької Січі Івана Сірка. Він був єдиною в історії козацтва людиною, кого
запорожці обирали на цю посаду 15 разів! За час своєї військової діяльності
І. Сірко брав участь як командир у 55 битвах.
У 1686 р. Москва підписала з Польщею «Вічний мир», який зберіг поділ України
на дві частини. Москва приєдналась до антитурецької «Священної ліги». У
зв'язку з цим у 1687 р. був організований перший Кримський похід московських
і українських військ, який закінчився невдачею. Вина за його провал була
покладена на гетьмана Самойловича, якого скинули з посади і заслали до
Сибіру.
2.. Стабілізація
політичного життя в Україні в кінці XVII ст. Гетьман Іван Мазепа
Рис.6.20.Іван Мазепа
Правління І.Мазепи наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ
(1687-1709). ст.позначилося внутрішньою
стабілізацією Гетьманщини.
Рис.6.21.Карта України наприкінці ХII-на
початку XVIIIст.
Цьому
сприяли в значній мірі його особисті якості. Народився він приблизно у 1630-
40-х рр. на Білоцерківщині у родині українських шляхтичів, здобув добру
освіту та виховання, служив при дворі польського короля, виконував
дипломатичні доручення у Західній Європі та козацькій державі. Був
начальником особистої охорони та Генеральним писарем у Дорошенка, Генеральним
осавулом у Самойловича. Як гетьман, Мазепа протягом тривалого періоду
орієнтувався на Росію, а у проведенні внутрішньої політики спирався на
старшину, намагаючись витворити станову державу західноєвропейського зразка
із збереженням козацького устрою. Він багато зробив для розвитку в Україні
освіти, культури, церковного життя, впорядкування господарства та
соціально-економічних відносин.
Політика: внутрішня: 1701р — указ введення дводенної панщини;
придушення протестів селян; підтримка великого старшинського і монастирського
землеволодінь; намагання обмежити систему оренди та податків; зовнішня
політика: не була самостійною, а сильно обмежена царем; посилав козаків на
війни, які вела Росія, одночасно шукав шлях звільнення України від влади
Росії( 1708р між Україною та Швецією підписаний таємний договір, відповідно
до якого після закінчення Пн війни Україна мала бути вільною державою, а
король Швеції — гарантом її державності.
Але не всі
заходи гетьмана викликали всезагальне схвалення й підтримку. У 1692 р. проти нього
виступив канцелярист Петрик Іваненко, який із
запорожцями й татарами намагався звільнити Україну від московського
самодержавства і приєднати до Гетьманщини Правобережжя та Слобожанщину.
Також універсал 1701 р. про встановлення
двохденної панщини, хоч і обмежував кріпосницькі прагнення старшини, із
великим невдоволенням був прийнятий селянами
Рис.6.22.Карта України
за часів Івана Мазепи
Рис.6.23.Північна війна
Становище Гетьманщини ускладнилося у зв’язку
з російсько-шведською війною 1700-1721 рр. З її початком Петро І зажадав від
України значно більших економічних і людських ресурсів, ніж його попередники.
Козаки також змушені були брати участь у далеких північних походах і битвах,
у важких фортифікаційних та будівельних роботах. Ускладнилася торгівля з
європейськими країнами через встановлення загальноросійської державної
монополії, запровадження тарифів на закордонні товари, податків на імпорт і
експорт. Така протекціоністська політика
була спрямована на збут в Україні, значно дорожчих за європейські, російських
виробів.
Протягом 1704-1706 рр. козаки здійснили
походи на Правобережжя, західноукраїнські та білоруські землі. Так, у 1704 р.
Мазепа оволодів Київщиною й Волинню, пізніше Галичиною. На Правобережжі
козакам із наказу Петра І довелось приборкувати народне повстання (1702-1704
рр.) проти польського панування, героєм якого був фастівський полковник Семен Палій.
Рис.6.24.Семен Палій
У національно-визвольній боротьбі
він, подібно до Хмельницького, намагався опиратися на підтримку широких
народних мас. Мазепа справедливо вбачав у ньому свого конкурента, а тому
Палій був ним заарештований.Український народ, що його поляки
презирливо називали “хлопами” і “бидлом”, завжди усвідомлював
несправедливість захоплення своїх земель іноземними поневолювачами. З кінця
XVII- початку XVIII ст. прапор національно-визвольної боротьби високо
піднесли козацькі полковники С.Палій, С.Самусь, З.Іскра, А.Абазин та ін. Під
їх керівництвом на Правобережжі відродилися козацькі вольності, але у 1699 р.
поляки вирішили остаточно скасувати козаччину. Восени 1700 р. польські загони
розпочали наступ на Поділля й Київщину, захопили Немирів, Вар, Вінницю,
Брацлав, однак не могли здобути Фастова.
Пізніше саме у Фастові було прийнято
рішення про всенародне повстання проти польської влади.
Весною і влітку
1702 р. повстання охопило Київщину, значну частину Брацлавщини й Поділля,
розпочалися виступи на Волині й Галичині. На Закарпатті у 1703р. теж
розпочався визвольний рух проти угорських феодалів.
Протягом
1703-1704 рр. повстання було придушене. У ході каральних акцій поляки
стратили бл. 10 тис. чоловік. Зокрема, у Луцьку у 1702 р. був закатований Данило Братковський,
громадський діяч і поет, що сатирично висміяв суспільній лад і порядки
тогочасної Польщі у збірці віршів “Світ, переглянутий частинами” (1697 р.).
Політичні, військові і господарські
обмеження Гетьманщини неминуче призводили до невдоволення й зростання
опозиційних настроїв в Україні. Особливу тривогу серед старшини викликали
наміри Петра І ліквідувати
козацьку автономію, а військо перетворити у драгунські полки російської
армії. В Україні московські чиновники та військові поводилися, як у
завойованому краї, не звертаючи уваги на козацьку старшину. Усі козацькі права
і вольності вони розглядали як царський дарунок, що міг бути у будь – який
момент скасований. Гетьманщина була для них невід’ємною частиною Російської
імперії. Натомість козацька старшина сповідувала концепцію вільного народу,
який тільки під тиском певних обставин знаходився у договірних відносинах з
московським царем, причому, цар, на їх, думку, повинен був захищати, а не
порушувати їх права і вольності.
Приблизно у 1705-1706 рр. Мазепа
розпочав таємні переговори зі шведами. Старшина спонукала гетьмана до
активних дій, але в умовах шпигунства та окупації України царськими
військами, підпорядкування багатьох козацьких полків російському
командуванню, неможливо було провести підготовчу роботу. Відомо також, що
генеральний суддя В.Кочубей (можливо, із
почуття помсти за свою дочку Мотрю, з якою у Мазепи було кохання) і
полтавський полковник І.Іскра написали царю
донос, але обох їх стратили.
Вирішальний момент наступив восени 1708
р.,коли Карл XII повернув в
Україну. Мазепа отримав наказ приєднатися до російського війська, але замість
цього, він із наявними у нього 2- 4 тис. козаків і майже всією старшиною на
початку листопада перейшов через р.Десну і з’єднався з Карлом XII. Згодом був
укладений українсько-шведський договір, який передбачав збереження козацьких
прав і вольностей, цілісність і непорушність границь України.
Дізнавшись про зраду І. Мазепи, цар
наказав Меншикову захопити й знищити добре укріплену й забезпечену
гетьманську столицю Батурин. Це було виконано з особливою жорстокістю,
причому не обійшлося без зрадництва: старшина Ніс виказав таємний хід. В
результаті Батурин, “другим за приклад”, був повністю спалений, бл. 6000 його
жителів і оборонців знищено, а розп'яту на хрестах козацьку старшину спустили
на плотах униз по річці Сейм.
По всій Україні розпочалася страшна
хвиля репресій і терору. Тільки у Лебедині, де діяв спеціальний суд, у
жорстоких муках стратили бл. 1000 мазепинців. Каральні акції відбувалися у
Ромнах, Глухові та інших містах.
Самого Мазепу відразу було оголошено
зрадником і піддано церковній анафемі (прокляттю), його
чучело волочили по вулицях, організовуючи публічні розправи. Сім’ї мазепинців
арештовували, їх майно конфісковували.
Замість Мазепи
гетьманом був призначений Іван Скоропадський. Росіяни надійно заблокували
козацькі війська, конфіскували артилерію, скарбницю, прапори та відзнаки,
захопили частину військової канцелярії. У 1709 р., після того, як на бік
шведів перейшли 7-8 тис. запорожців із кошовим К. Гордієнком, московські
війська при допомозі зрадника Г.Ґалаґана знищили дотла Стару (Чортомлицьку)
Січ. Запорожці змушені були перебратися у турецькі володіння, заснувавши там
Олешківську Січ (тепер м.Цюрупинськ біля Херсона).
Уже згадувалося
про знищення Запорозької (Старої) Січі у 1709 р. Дещо пізніше, у 1715 р.,
вийшов указ про скасування колишнього порядку вибору полкової й сотенної
старшини. Відтепер усе більше посад в Україні займають іноземці: росіяни,
євреї, німці, серби тощо. Козаків усе частіше відправляють на далекі
будівельні роботи, війни та походи.
У 1722 р. Петро І скасував гетьманство і
запровадив у Глухові т.зв. Малоросійську колегію, що
складалася з 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Її
завданням було наглядати за козацькою старшиною, вирішувати фінансові,
судові, політичні та військові питання. Протягом п’яти років своєї діяльності
колегія збільшила з України податки у 5 разів, добилася майже повного
знищення “прежніх прав і порядків”, привела в “немалую ссору” народ і
старшину.
У травні 1709 р. шведські й російські
війська зійшлися під Полтавою.
Рис.6.25.Карта
Полтавської битви
Чисельна перевага була на боці росіян,
до того ж шведи припустилися ряду помилок, у них не вистачало артилерії й
снарядів, а самого Карла XII було поранено.
Рис.6.26.Битва під
Полтавою
Рис.6.27.Шведи під
Полтавою
В ході генеральної
битви і під час відступу шведи зазнали цілковитої поразки. Гетьманські
війська безпосередньої участі у битві не брали.
Мазепа не довго
пережив полтавський погром: у тому ж 1709 р. він помер у Бендерах, а
похований був у православному монастирі міста Галац (теп. Румунія).
Гетьман
І.Скоропадський ( 1708-1722 рр.).
Рис.6.28.Іван Скоропадський
Після виступу
Мазепи гетьманом Лівобережної України був затверджений стародубський
полковник Іван Скоропадський.
Договірних статей з ним цар не підписував, зате призначив спеціального
міністра Ізмайлова для догляду за гетьманською адміністрацією. Столицю
Гетьманщини перенесли у Глухів на саму границю з Росією, козацьку артилерію
відвезли у Москву
Наказний гетьман П.Полуботок (1722-1723
рр.).
Рис.6.29.Павло
Полуботок
Намагаючись протидіяти російському
централізму, козаки обрали наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка – людину
освічену, енергійну, авторитетну. Ще у 1708р. він був одним із претендентів
на гетьманство, але Петро І відхилив його кандидатуру. Тепер головне своє
завдання Полуботок вбачав в обмеженні влади малоросійської колегії та у
пом’якшенні соціальної напруги у суспільстві. Козаки неодноразово добивалися
повернення старих прав. У відповідь Петро І заарештував Полуботка і ще
декількох старшин. За переказом, наказний гетьман відправив козацький скарб в
Англію, а цареві заявив, що поневолювати народи і володіти рабами та
невільниками є справою азіатського тирана, а не християнського монарха.
Полуботка закатували у Петропавлівський фортеці.
У 1727 р. напередодні війни з Туреччиною
було ліквідовано Малоросійську колегію і дозволено обрати
гетьмана. Ним став 73-річний миргородський полковник Данило
Апостол – рішучий прихильник автономії.
Новому гетьману вдалося, опираючись на
старшину і купецтво, добитися певних успіхів у піднесенні економіки краю, в
упорядкуванні бюджету, торгівлі і маєтностей. Він піклувався про відновлення
права вибору козацької старшини, виведення російських військ з України,
поліпшення судівництва та адміністрації. У 1734 р. запорожці повернулися з
турецького підданства і заснували Нову Січ. На певний період у гетьманське правління
перейшов Київ, але всі ці поступки й полегшення носили лише тимчасовий
формальний характер.
“Правління Гетьманського Уряду”( 1734-1750
рр.). Після смерті Д.Апостола у 1734 р. гетьманство знову було відмінено, а
замість нього створене “Правління гетьманського уряду”, що складалося із 6
осіб (із них 3 українці). Перші роки діяльності цієї установи припали на
період розгулу “біронівщини”, сваволі “українських” правителів, а також
російсько-турецької війни 1735-1739 рр., під час якої Україна зазнала дуже
великих втрат у живій силі й ресурсах.
3. Конституція Пилипа Орлика
Рис.6.31.Пилип Орлик
В еміграції новим гетьманом став Пилип Орлик (1710-1742
рр.).Він походив із литовсько-чеського роду, навчався у Вільнюсі та Києві,
працював у канцелярії київського митрополита, а при Мазепі був Генеральним
писарем і найближчим його дорадником.
Свою діяльність
в еміграції П.Орлик розпочав із створення й прийняття договору між гетьманом
і козаками, що отримав назву “Пакти й Конституції законів і вольностей
Війська Запорозького”, або ж “Конституція П.Орлика”.
Рис.6.31.Прийняття Конституції в Бендерах
Цей документ
був прийнятий 5 квітня 1710 р. у Бендерах і складався із 16 статей. Тут
передбачалося, що Україна обох сторін Дніпра має бути вільною, а її кордони
недоторканими. Стверджувався принцип розподілу і єдності законодавчої,
виконавчої і судової влади. Повноваження гетьмана обмежувалися, а його скарб
відділявся від державного. Тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову –
планувалося скликати козацький парламент – Генеральну раду. Також фіксувався
соціальний захист убогих, сиріт, удовиць.
Рис.6.32.Конституція Пилипа Орлика
Конституція
П.Орлика випереджувала з багатьох важливих питань тогочасну
суспільно-політичну думку й практику. Вона виразно засвідчила демократичні
прагнення українського народу і була прийнята задовго до американської (1787
р.) та французької й польської (1791 р.) конституцій – перших конституцій у
світі.
Статті конституції
передбачали встановлення національного суверенітету, забезпечення
демократичних прав людини, єдності та взаємодії законодавчої, виконавчої і
судової влади.
У зовнішній політиці
передбачалася спілка зі Швецією та кримським ханом. П. Орлик виступив за
непорушність кордонів Війська Запорізького, визначених ще Зборівською угодою.
У тодішніх історичних умовах
проголошення прав мало суто декларативний характер. Орлик, підтриманий Карлом
XII, вступає у спілку з Туреччиною і Кримом і на початку 1711 р. організує
спільний похід запорожців і татар проти російських військ в Україні. Проте
наступ не мав успіху, і Орлик був змушений повернутись в еміграцію.
Намагаючись активізувати боротьбу за
козацьку державність, П. Орлик уклав союзний договір із Швецією (1710 р.) та
Кримським ханством (1711 р.). Війну Московській державі оголосила Туреччина.
Однак наступ об’єднаних козацько-татарських військ на Правобережну й
Слобідську Україну у 1711 р. не вдався через грабіжницьку тактику татар.
Також контрнаступ московської армії призвів до її оточення турками на р.Прут.
За укладеним між Росією й Туреччиною
Прутським (1711 р.) та Андріанопольським (1713 р.) мирними договорами, Москва
зобов'язувалася вивести свої війська з Правобережної України і повернути
туркам Азов із прилеглими територіями.
У наступних роках П.Орлик проводив
активну дипломатичну діяльність в еміграції, намагаючись відстояти ідею
української державності і схилити європейських правителів до створення
антимосковського союзу держав. Він відомий також, як автор цінного
“Щоденника” (“Діаріуша”), багатьох книг та звернень, таких, наприклад, як
“Маніфест до європейських урядів”, “Вивід прав України” та ін.
На державній
службі у Франції прославився син Пилипа Григорій, що був дипломатом,
генералом та польним маршалом.
5.Гетьманщина в
серединіXVIII
ст.Реформи гетьмана К.Розумовського
Гетьма́нщина —
усталена в сучасній науковій літературі назва україноруської козацької
держави на землях Наддніпрянщини, Сіверщини та Поділля у 1648-1781 pp. Під
цією назвою держава була відомою переважно у народній мові того часу, у
офіційних документах вона називалась Військо Запорізьке, Князівство Руське,
Мала Русь або Малоросія.
Деякі полегшення наступили у
1740-1750-х рр. за царювання Єлизавети, що була у близьких стосунках з
українцем Олексієм Розумовським. У 1744р. імператриця зробила подорож по
Україні, згодом відновила київську митрополію і дозволила вибрати гетьмана.
Завдяки казковій кар’єрі старшого брата,
Кирило у 18 років був призначений президентом Російської Академії наук,
згодом здобув добру освіту за кордоном.
Повернувшись
з-за кордону, разом із гетьманством дістав ранг фельдмаршала і великі
земельні володіння, йому підпорядковувалися Запорозька Січ і Київ, в цілому
відновлювався той устрій, який існував до 1722 р. Планувалося навіть
повернути столицю у Батурин і заснувати тут університет. На початку 1760-х
рр. була розроблена і затверджена судова реформа, яка ще більше зміцнювала
привілейоване становище старшини.
II Малоросійська Колегія (1764-1782 рр.)
Те, що не встиг зробити Петро І в Україні, завершила Катерина II, яка за
словами Т.Шевченка, “доконала вдову-сиротину”. У 1764 р. було остаточно
ліквідоване гетьманство. Нову Малоросійську колегію очолив граф П.Румянцев,
генерал-губернатор Малоросії.
II Малоросійська колегія провела
протягом 1765-1767 рр. перепис населення і господарств із метою збільшення
поборів, а також остаточно підпорядкувала українські землі російській
адміністрації.
Останні спроби захисту козацької
автономії. Намагання української старшини захистити свої права
і вольності випливало з розуміння нею політичної й культурної окремішності
Гетьманщини. В Україні вважали, що Малоросія і Велика Росія є окремими
землями, які мають спільного монарха. Про це, зокрема, йшлося у поемі
С.Дівовича “Діалог Великоросії з Малоросією”, написаній у 1762 р.
У 1763 р. козацька
старшина у Глухові затвердила програму дій задля збереження й розширення
автономії. Від царського уряду вимагали підтвердження українсько-московоських
договорів, а також установлення спадкоємності гетьманської влади у родині
Розумовських.
Автономістський рух не припинився і
після остаточної ліквідації гетьманства. У 1767 р. він проявився з новою
силою у зв’язку із скликанням Катериною II особливої комісії Законодавчих
зборів для перевірки законів і укладання нового кодексу. Тоді у деяких
козацьких полках представники різних станів вимагали відновлення старих
порядків. Найактивніших 11 осіб було засуджено до страти, багатьох на довічне
ув’язнення. Імператриця помилувала всіх засуджених, але ця справа набула
широкого розголосу в Україні.
Відомим захисником
української автономії був у цей період Григорій Полетика. Він підготував
цікаву “Історичну довідку” про те, на якій підставі Мала Росія була під
Польською Республікою і на яких договорах віддалася Російським государям. Тут
же містилася “патріотична думка” про те, як Малоросію можна влаштувати, щоб
вона була корисною для Російської держави без порушення її прав і вольностей.
5.Правобережна Україна та
західноукраїнські землі під владою Польщі(2-га пол. 17-18ст)
З кінця
XVII–початку XVIII ст. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля),
Галичина, Холмщина нероздільно знаходилися у складі Польської держави. Тут
встановилося жорстоке колоніальне панування, до 4-6 днів на тиждень зросла
панщина, збільшилися різноманітні повинності та податки, посилилося
національно-релігійне гноблення. Православні зазнавали різноманітних утисків
і переслідувань. В судах і діловодстві використовувалися лише польська й
латинська мови. Уніатська церква визнавалася як єдина законна церква східного
обряду. Слабкість королівської влади, шляхетська анархія і згубна економічна
політика гальмували розвиток господарства, ремесел і торгівлі.
Правобережна
Україна з 70-х рр. XVII ст. поступово втрачала свій державотворчий
потенціал. Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі, впроваджували
тут власний адміністративно-територіальний устрій. Уряди Польщі й Туреччини
за будь-яку ціну намагались утримати їх під своєю владою.Ще 1672 р.
Османська імперія, відвоювавши в поляків Поділля, включила його до свого
складу (до 1699 р.). Очолював новостворену турецьку провінціюбейлербей,що
призначався султаном і мав усю повноту влади на підлеглій йому території. Згідно
з традиційною османською процедурою, сформованою ще в XVI ст., першим етапом
організації завойованої території був перепис місцевого населення. На
Поділлі він провадився турецькими чиновниками відразу після укладення
Бучацького договору в 1672 р.Вирішення економічних питань було другим етапом
«подільської» політики турків.На початку 80-х рр. процес утвердження
турецької адміністрації на Поділлі завершився. Але в наступні роки
(1683-1699) влада бейлербея, головно, обмежувалася невеликим районом навколо
Кам'янця-Подільського, який облягали й блокували поляки та українські
козаки.Війська Речі Посполитої, щоб викликати голод серед кам'янецької
залоги, почали систематичні акції щодо виселення подільських селян до
сусідніх воєводств. Наприкінці XVII ст. Польщі все ж таки вдалося, не без
підтримки членів «Священної ліги» Австрії та Ватикану, повернути цю частину
Правобережної України під свою владу.Відновлення й функціонування польського
державно-політичного устрою на правобережних землях (остання чвертьXVII—XVIIIст.) відзначалися значними складнощами.
Викликані внутрішніми негараздами та причинами зовнішньополітичного
характеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитої повністю підкорити
«свавільний» край. Поразка українського народу у Визвольній війні призвела до
поступового відновлення в Правобережній Україні воєводсько-повітового поділу
в складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського
воєводств.Найвищими за рангом урядовцями тут були воєводи. Адміністративні
обов'язки щодо управління краєм покладалися на сеймики, що їх періодично
збирали магнати й шляхта кожного з воєводств. На них вирішувались усі важливі
економічні, військові, судові та інші питання. Сеймики обирали послів до
головного (вального) сейму країни. Депутати повинні були там обстоювати
вимоги місцевої шляхти, що оформлялися в спеціальних письмових інструкціях.
Поряд із обговоренням регіональних проблем на засіданнях сеймиків
розглядалися й питання загальнодержавного характеру.Першочерговим завданням у
формуванні власної політики щодо Правобережної України панівні кола Речі
Посполитої та Османської імперії вважали вирішення козацького питання.
Територія наддніпрянського Правобережжя, південно-східна частина Київщини та
Брацлавщина розглядалися турецьким урядом як козацькі землі, де під
протекторатом султана мав управляти український гетьман. Щоб колонізувати й
захистити від турецької загрози відроджені східні воєводства, король Ян III
Собеський знову звертається по допомогу до козацтва. Надаючи 1685 р. козакам
«прадавні привілеї й вольності», уряд Польщі цілком усвідомлено намагався
повернутися до тих правових норм у польсько-козацьких відносинах, які
існували напередодні 1648 р. Страх перед тим, що влада лівобережних гетьманів
пошириться на Правобережну Україну, змусив короля дозволити козакам заселяти
територію колишньої козацької республіки, створювати органи власного
самоврядування. Невдовзі козацтво, з погляду польських урядовців, виконало
свою місію. Проте знищення за домовленістю з російським царем правобережного
козацького устрою не дало панівним колам Речі Посполитої бажаних результатів.
Слабка державно-адміністративна влада не могла забезпечити ефективності
управління Правобережною Україною у XVIII ст. Децентралізаторські тенденції
всередині країни призвели до того, що саме велике магнатство стало визначати
політику щодо населення Правобережжя, яка в багатьох випадках не сприяла
нормалізації польсько-українських відносин. Польська еліта протягом усього
століття так і не змогла вирішити українське питання, що стало однією з
причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи.Згідно з другим
поділом Речі Посполитої (1793), землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині
ввійшли до складу Російської імперії. Правобережна Україна поділялася на
Ізяславську й Брацлавську губернії, що входили до Ізяславського намісництва
(генерал-губернаторства). Через два роки відбулися зміни в адміністративно-територіальному
устрої: тут утворилися Брацлавська, Волинська й Подільська губернії, які
незабаром перетворилися на намісництва. Російська влада над Правобережною Україною,
так само, як і польська чи турецька, була іноземною для корінного населення й
не забезпечувала його повнокровного розвитку.
Гайдамацький і
опришківський рух
Гайдамаками (від тур.
“гайда” – гнати, переслідувати) називалися повстанці на Правобережній
Україні, а опришками – на Прикарпатті,
Буковині і частково у Закарпатті.
Протягом
1730-50-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли гайдамацькі загони Верлана,
Гриви, Голого, Жили, Медведя, Писаренка, Моторного, Сухого, Тарана,
Письменного, Теслі та інших ватажків. Повстанці неодноразово займали Умань,
Вінницю, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші міста й
містечка.
Рис.6.34.Гайдамаки
На Прикарпатті
та у Північній Буковині опришків очолював О.Довбуш (1738-1745 рр.),
пізніше В. Баюрак та І. Бойчук. окрема історії), літератури й мистецтва.
6.Гайдамацькі рухи. Коліївщина
Гайдамаччина — український
національно-визвольний рух проти польського гноблення на Правобережжі
України.
Рис.6.35.Гайдамаки
Виник на початку 18ст на Волині і Зах.Поділлі. Спочатку гайдамаки
обмежувались розбійництвом і соціальною помстою, пізніше в їхніх діях
з'явились політичні цілі. Важливу роль в розвитку руху відігравало близьке
сусідство з Запоріжжям, де вони переховувались від переслідувань польською
владою.
Мета:
• відновлення
козацьких вольностей;
• звільнення від
шляхетсько-магнатської залежності;
• захист прав
православної церкви.
Основні події
гайдамацького руху:
• 1734-38 — гайдамацький
рух на правобережжі.Ватажки: Верлан, Жила, Медвідь, Рудь.
• 1750 — Правобережжя,
частково Лівобережжя.Ватажки: Сухий, Лих, Лисий.
• 1750-1759 — рух
опришків на Галичині, Закарпатті та Буковині — Олекса Довбуш, В. Баюрак.
Коліївщина — найбільше
селянсько-козацьке повстання 1768р; на Правобережжі України; проти
феодально-кріпосницького, національного і релігійного гніту Польщі. Почалося
в травні загоном невдоволених селян під проводом М. Залізняка, 19липня він
захоплює Умань. Повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь.
Головна сила Коліївщини — українські селяни; брали участь окремі загони
запоріжських козаків. Повстанці сподівалися на допомогу російського уряду.
Спочатку уряд займав позицію невтручання, але потім направив проти повстанців
війська. 27Червня були по-зрадницьки захоплені Залізняк і Гонта, а в липні
розбиті основні сили повстанців.
Опришки — учасники
повстанського руху на Галичині, Буковині, Закарпатті проти польської,
угорської, австрійської шляхт в 17-першій половині 19ст. Символом відваги й
мужності опришків були сокири (бартки) на яких вони давали клятву. У травні
1648р вони захопили королівський замок в Повстанці, а в липні — Санацький.
Рис.6.36.Олекса Довбуш
Нова геополітична ситуація, яка склалася в Центральній та Східній
Європі на кінець XVIII — початок XIX ст., спричинила великі геополітичні зміни
і соціальні перетворення в Україні. Після другого (1793 р.) і третього (1795
р.) поділу перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входили значні
території українських земель. На кінець XVIII ст. було ліквідовано Кримське
ханство, що несло великі страждання і спустошення українському народові
протягом чотирьох з половиною століть свого існування. Унаслідок цих змін
виникли абсолютно нові геополітичні утворення на карті Європи. Галичина,
Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до
Дінця на сході опинилися під владою імперії Романових.
Сталися значні зміни і в адміністративно-територіальному устрої
України, яка входила до Росії, започатковані указом Павла І від 12 грудня в
1796 р. "Про новий поділ держави на губернії і намісництва". Деякі
зміни відбулися на початку XIX ст. Зокрема, було утворено дев'ять губерній
(Чернігівську, Полтавську, Харківську, Київську, Херсонську, Таврійську,
Волинську, Подільську, Катеринославську), які за системою управління
наслідували російські. Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат
утримував в Україні велику армію, чисельність якої сягала 100 тис. Саме за
допомогою військової сили і поліцейського апарату втілювалася в життя
гнобительська політика царату, деспотизм якого набрав найвищого розвитку.
У жодній країні Європи правителі не мали такої необмеженої влади, як
царі-імператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною, а поліція такою
жорсткою, а народ таким безправним, як у Росії. На українських землях царат
проводив колоніальну політику ще сильніше, ніж за часів Петра І і Катерини
II.
Передусім царський уряд намагався знищити сліди давньої автономії.
Скасування Магдебурзького права в 1831
р. та Литовського статуту в 1840
р. поклало край неросійському судочинству, а також міському самоуправлінню.
Практично перестали вживати назву Україна, замінюючи її принизливою —
Малоросія.
Наприкінці XIX ст. у результаті переселенських рухів в Україну і з
України частка українців на їхній рідній землі зменшилася з 90 до 80 % . Зате
частка росіян серед населення України зросла до 12 %. Разом з русифікованим
українцями вони становили більшість міського населення Лівобережжя та Півдня
України. Це породжувало антиросійські настрої серед місцевого населення,
створюючи сприятливий ґрунт для розвитку українського національного руху.
7Ліквідація Запорозької Січі і подальша доля запорозького
козацтва.
У 1774 р. закінчилась чергова довготривала російсько-турецька війна.
Петербург гучно святкував перемогу. Проте в самій Росії спокою не було. Над
Доном розгорілось повстання на чолі з Омеляном Пугачовим. Катерина II,
налякана бунтівниками, наказала нищівно їх покарати. Хоч і не відразу, але
царському війську вдалося придушити повстання.
Неспокійно було і на Запорожжі. Козаків, які поверталися переможцями з
турецької війни, чекала несподіванка. їхні споконвічні землі Катерина II
щедро роздавала разом із населенням, котре там жило, своїм улюбленцям і
російським поміщикам. Запорожці занепокоїлись, що російська імператриця
нехтує їхніми вольностями. Багато хто з них почав відверто говорити про те,
аби їх відстояти силою зброї. Кошовий отаман Петро Калнишевський добре
розумів, що після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) та автономного устрою
Слобідської України (1765 р.) настала черга й Запорозької Січі. Росія вийшла
на береги Чорного моря, і Січ з окраїни опинилась мало не в центрі так званої
Малоросії і тепер стала непотрібна імперії як захисниця її південних
кордонів. Катерина II, налякана подіями на Дону, не могла терпіти козацьку
республіку на Дніпрі з її демократичним устроєм, який суперечив абсолютизму.
На Зелені свята 1775 р. фаворит Катерини II Потьомкін, який ще недавно
мав за честь записатися до Війська Запорозького простим козаком, виступив на
засіданні царського уряду з проектом ліквідації української вольниці. Генерал
Текелій отримав таємний циркуляр — розгромити Запорозьку Січ, роззброїти і
розігнати козаків, спалити дощенту всі будівлі, рухоме майно конфіскувати, а
старшину арештувати.
Стотисячне військо оточило Січ. 10 тис.козаків, які знаходились там,
вирішили не чинити опору. Частина запоріжців, перебравшись через плавні,
вирушила до Дунаю, а звідти — в турецькі володіння; решту під конвоєм було
відправлено до найближчих фортець.
Московські вояки розграбували майно Січі, захопили скарбницю, зброю,
прапори, реліквії, архів. Після цього спалили Січ і навіть Покровську церкву.
Козакам вдалось врятувати і вивезти до Задунайської Січі свою найбільшу
святиню — Ікону Покрови Божої Матері.
Царське військо не обмежилось Січчю. Озброєні загони рушили по
козацьких зимівниках та хуторах, виганяючи людей у села і міста, де їх
переписували і прикріплювали до поміщиків.
Найтяжча доля чекала кошового Війська Запорозького 84-річного Петра
Калнишевського. Його разом з писарем Іваном Глобою і суддею Антоном Головатим
вивезли до Москви й засудили до довічного ув'язнення. П. Калнишевський пробув
у в'язниці на Соловках 25 років, осліп і помер на 112 році життя.
Рис.6.37.Петро Калнишевський
З серпня 1775 р. Катерина II видала маніфест, яким повідомляла усіх підданих
Російської імперії про ліквідацію Запорозької Січі.
Рис.6.38.Ліквідація Запорізької Січі
Внаслідок
чергової російсько-турецької війни 1766-1774 рр., Росія вийшла до Чорного
моря і Запорозька Січ втратила своє стратегічне значення. Але, крім
військових чинників, важливу роль у подальшій долі запорожців відігравали
економічні й політичні розрахунки імперських чиновників: необхідно було
розчистити дорогу для російської колонізації південних причорноморських
земель, а також ліквідувати останній притулок пригноблених і непокірних. 4
червня 1775 р. війська генерала П.Текелії знищили Запорозьку Січ, а 3 серпня
з'явився маніфест про ліквідацію Січі і “самої назви запорозьких козаків”.
Козаків переводили у розряд державних селян, військовий скарб та майно
конфіскували, а територію Запорозьких вольностей включили до Азовської та
Новоросійської губерній, пізніше Катеринославського намісництва. Останнього
кошового П.Калнишевського було ув'язнено на Соловках, де він провів понад 25
років у жахливих умовах одиночної камери.
Задунайська Січ ( 1775-1828 рр.).Після
ліквідації Запорозької Січі багато козаків повтікали в пониззя Дунаю, де
заснували т.зв. Задунайську Січ. Задунайські козаки під керівництвом
Й.Гладкого прославилися у російсько-турецькій війні 1828-1829 рр., пізніше
поселилися на північно-західному узбережжі Азовського моря, поклавши початок
Азовському козацькому війську ( 1828-1865 рр.).
Козаки на Кубані. Ті ж козаки, що
залишилися, були завербовані Г.Потьомкіним у Катеринославське (1787-1796 рр.)
і Чорноморське козацьке військо (1787-1860 рр.). Під керівництвом Суворова
козаки брали участь у переможних битвах російсько-турецької війни 1787-1791
рр., зокрема, відзначилися при Фокшанах і Римніку, а також при здобутті
неприступних турецьких фортець Акерман (тепер Білгород-Дністровський), Кілії,
Ізмаїла.
Чорноморські
козаки проживали на правому березі р.Кубань і Таманському півострові.
Протягом 1792-1793 рр. на Кубань переселилося понад 14 тис. чорноморських
козаків із сім’ями.
У 60-х рр. XIX
ст. чорноморці об’єдналися з азовськими козаками у єдине Кубанське козацьке
військо (існувало до 1920 р.).
Після скасування гетьманства (1764 р.) і
знищення Запорозької Січі (1775 р.), царський уряд ліквідував у 1781-1783 рр.
адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини. На зміну козацьким полкам
і сотням прийшов загальноросійський поділ на намісництва (згодом губернії) і
повіти. На Слобідській Україні така зміна відбулася ще раніше – у 1760-х рр.
Козацьке військо перетворювалося у регулярні карабінерські полки російської
армії.
Разом з остаточним
позбавленням українців козацьких прав і вольностей, вийшов указ про повне
закріпачення селян (1783 р.). Натомість козацька старшина отримувала
російські ранги й право поповнювати правлячий клас Російської імперії,
переходити у розряд дворянства („Жалувана грамота” дворянству 1785 р.).
Так в основному завершилася
довготривала, але закономірна ліквідація козацької автономії у складі
Російської імперії. Наявність автономного ладу в Україні на основі виборності
органів влади не відповідала монархічно-бюрократичним принципам і
централізаторській політиці самодержавства. Причому процес "поглинання і
перетравлення України як чужорідного політичного тіла" продовжувався й у
наступному XIX та у XX століттях.
В останній чверті XVIII ст. Південна
Україна швидко заселялася. Протягом 1774-1791 рр. управляв цим краєм князь Г.Потьомкін, що мав великий
вплив на Катерину II. Утікачів звідси не повертали назад, а тому населення
Північного Причорномор'я й Криму (приєднаний до Росії у 1783 р.) швидко
зростало. Виникали нові міста: Олександрівськ (тепер Запоріжжя, 1770 р.),
Катеринослав (тепер Дніпропетровськ, 1776 р.), Херсон (1778 р.), Сімферополь
(1784 р.), Маріуполь (1784 р.),
Миколаїв (1789 р.) та інші. Особливо швидко зростала Одеса – головний порт
Російської імперії, збудований у 90-х рр. XVIII ст.
8. Занепад та поділи
Речі Посполитої
У
70-90-х роках XVIII ст. Росія та Прусія розділили між собою територію
ослабленої Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.).
Рис.6.39.Карта
трьох поділів Польщі
До Російської імперії відійшли землі
Правобережної України – Київщина, Волинь, Холмщина, Поділля. Разом із раніше
приєднаними Лівобережною й Південною Україною, у складі Росії об'єдналися
близько 4/5 усіх українських етнічних земель.
Західноукраїнські землі (Галичина,
Буковина й Закарпаття) потрапили до складу Австрійської (пізніше
Австро-Угорської) імперії. Такий розподіл залишився незмінним аж до подій І
Світової війни.
Усунення з політичної арени Речі
Посполитої було, з одного боку, логічним наслідком її згубної внутрішньої і
зовнішньої політики, у тому числі на українських землях, а з іншого –
зростанням імперських апетитів сусідніх держав. Найповчальнішим, однак, є той
факт, що наприкінці XVIII ст. свою державність втратив не лише український,
але й кримськотатарський і польський народи. У їх житті наступив новий
історичний період.
Підсумки.
Після нової польсько-турецької війни
1673-1676 рр., до Туреччини, крім Подільського воєводства, відійшли ще
південна Київщина й Брацлавщина. На захоплених козацьких землях турки
створили т. зв. “Українське князівство”, що його протягом 1677-1681 рр.
очолював Ю.Хмельницький, аж поки не був страчений турками у
Кам’янці-Подільському.
У 1677-1678 рр. турки й татари з
козаками Юрія двічі наступали на Чигирин. Ці чигиринські походи до решти
зруйнували козацький край; гетьманська столиця була дотла знищена, а
населення, що вціліло, було насильно переселене гетьманом Самойловичем на
лівий берег Дніпра.
У 1681 р. був підписаний Бахчисарайський мирний договір
між Росією, Туреччиною й Кримом. Відтепер землі між Південним Бугом і Дніпром
не повинні були заселятися. Уцентрі козацького краю (Черкащина) узаконювалася
пустка. Як писав С. Величко, “через незгоду тогдашную, козаки всі пропали,
самі себе звоювали”.
Іншим договором
– “Вічним миром” 1686 р.
між Росією й Польщею – закріплювалися права Речі Посполитої на Правобережну
Україну, а за Москвою залишилися Лівобережжя і Запорозька Січ.
Поділля з Кам’янцем знаходилось у
складі Туреччини до 1699 р., а потім знову перейшло до Польщі.
Після смерті
Б.Хмельницького протягом 2-ї половини XVII ст. відбувся розкол і поділ
України на дві частини: Лівобережну і Правобережну. Землями правобережної
України заволоділи Польща й Туреччина, Лівобережної – Росія. У ході воєнних
дій, ворожих інтервенцій та внутрішніх міжусобиць Правобережжя зовсім
занепало, а українська держава (Гетьманщина) збереглася тільки на
Лівобережній Україні. Тоді ж київська митрополія була підпорядкована
Московському патріархату.
За гетьманів
І.Мазепи та П.Орлика відбулися останні значні виступи з метою збереження
козацької державності. Визначна пам’ятка тієї доби - Конституція 1710 р.
Протягом XVIIІ
ст. російський уряд цілеспрямовано проводив політику обмеження
козацької автономії. Тричі ліквідовувалося гетьманське управління, двічі
знищувалася Запорізька Січ; у 1780-х рр. в козацькій Україні остаточно були
запроваджені кріпосницькі порядки. Тоді ж відбувся новий переділ українських
земель між Росією та Австрією.
Питання для самоконтролю
1.Як на вашу думку, в чому полягає основна
причина “Руїни”?
2.Розкрийте наслідки “Руїни” для народу
України.
3.Яку мету ставив перед собою І.Мазепа при
переході на бік шведів?
4.Охарактеризуйте ставлення Катерини ІІ до
України.
5.У чому полягає історичне значення Конституції
Пилипа Орлика.
6.Розкрийте причини ворожого ставлення Петра І
і Катерини ІІ до Запорозької Січі.
7.Наведіть приклади антиукраїнської політики
Катерини ІІ.
8.Соціальна боротьба в Правобережній Україні у
ХVІІІ ст.
9.Чому Російська імперія пішла на повну ліквідацію автономії
України саме у другій половині XVIIIст.?
10.Які зміни відбулися в становищі населення Правобережної
України в результаті поділів Польщі?
Хронологічний
довідник
1687
–1709 рр. – гетьманування Івана Мазепи.
1690–1697
рр. – визвольний рух на Правобережній Україні під
проводом С.Палія.
1692
р.
– виступ на Запоріжжі Петра Іваненка (Петрика) у союзі з Кримом.
1694
р.
– Києво–Могилянський колегіум отримав статус вищого навчального закладу
– академії.
1699
р.
– за Карловицьким мирним договором між Польщею і Туреччиною значна частина
Поділля з Кам'янцем відійшли до Речі Посполитої. Польський сейм ухвалив
рішення про ліквідацію козацтва на Київщині і Брацлавщині та про заборону
православним займати виборні посади у магістратах.
1700–1704 рр.
– боротьба козацтва на Правобережній Україні проти польського панування.
1701
р.
– універсал гетьмана І.Мазепи про встановлення двохденної панщини.
1703–1711
рр. – участь закарпатців у визвольній війні в Угорщині
проти австрійських Габсбургів.
1704–1706
рр. – походи військ гетьмана Мазепи на Правобережну
Україну, Волинь і Галичину. Арешт і заслання С.Палія. Бойові дії козацьких
загонів у Польщі і Литві
1700–1721
рр. – Північна війна Росії із Швецієюза встановлення
контролю над узбережжям Балтійського моря.
1707р.
- таємні договори Мазепи зі шведським королем Карлом 12.
Жовтень 1708р.
- укладення українсько-шведського договору з метою переходу під протекторат
Швеції.Перехід І.Мазепи з 5тис козацьким військом на бік шведів,
2листопада
1708р. - взяття штурмом рос військами
гетьманської столиці Батурин, знищення його захистників та жителів;
12листопада 1708р.
- проголошення православною церквою анафемугетьману Мазепі за зраду царю
Петру 1,
листопад 1708
— проголошення в Глухові нового гетьмана України І.Скоропадського.
Січень 1709р
вторгнення на Слобідську Україну армії Карла 12,
березень-червень 1709р
— оборона Полтави від шведів рос військами та українськими козаками;
27червня 1709р.
- перемога рос армії в битві під Полтавою над шведами; 30червня 1709р
— відступ і капітуляція шведської армії: втеча І.Мазепи і Карла 12.
22серпня
1709р- смерть І.Мазепи.
5Квітня
1710р. - обрання козаками , які пішли за
Мазепою гетьмана у вигнанні П.Орлика,
23січня 1711р.
- укладення П.Орликом угоди з Кримським Ханством про спільну боротьбу проти
Росії,
1710р — Конституція
П.Орлика,
1721р. — Міштадський
мирний договір між Росією і Швецією, перемога Росії.
1708
р.
– Гетьман І.Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ.
Московські війська захопили та спалили Батурин.
1708
– 1722 рр. – гетьманування
Івана Скоропадського.
1709
р.
– до шведів приєдналися запорожці на чолі з К.Гордієнком. За наказом Петра І
зруйновано Стару (Чортомлицьку) Січ. Полтавська битва. Смерть І.Мазепи.
1710
р.
– "Конституція" П.Орлика.
1710
– 1742 рр. – гетьманування Орлика в еміграції.
1715
р.
– перша писемна згадка про гайдамаків.
1720
р.
– заборона Петра І друкувати книги українською мовою. Запровадження на
Правобережній Україні та у Галичині уніатської церкви.
1722
р.
– вперше в Україні ліквідовано гетьманство. Указом Петра І утворено
малоросійську колегію (діяла до 1727 р.).
1727
– 1734 рр. - гетьманування Данила Апостола.
1728–1743
рр. – укладено звід законів “Права, за якими
судиться малоросійський народ”.
1734
р. – друга відміна гетьманства; початок діяльності
"Правління гетьманського уряду" (діяла до 1750 р.);
заснування Нової Січі на р.Підпільній(проіснувала до 1775 р.).
1734–1738
рр. – значне піднесення гайдамацького руху у
Правобережній Україні.
1735–1739
рр. – участь козаків у російсько–турецькій війні за
вихід до Азовського моря.
1738–1745
рр. – виступи опришків під проводом О.Довбуша у
Прикарпатті та Покутті.
1749–1750
рр. – активізація гайдамацького руху.
1750
– 1764 – гетьманування Кирила Розумовського.
1752
р.
– утворення на запорозьких землях Нової Сербії – воєнно–адміністративної
одиниці, заселеної виходцями з Балкан; заборона запорозьким козакам
самостійно обирати кошового отамана.
1756–1763
рр. – участь козаків у Семилітній війні між Росією і
Прусією.
1762–1764
рр. – перетворення слобідських козацьких полків на
регулярні гусарські.
1764
р.
– остаточно ліквідовано гетьманство; утворено Малоросійську ІІ Колегію (діяла
до 1786 р.) на чолі з П.Румянцевим. Створено Новоросійську губернію.
1765
р.
– ліквідовано полково–сотенний устрій на Слобожанщині; створено
Слобідсько–Українську губернію.
1768
р.
– Коліївщина – найвище піднесення народно–визвольного руху на Правобережній
Україні.
1768–1774
рр. – участь козаків у російсько–турецькій війні за
вихід до Чорного моря.
1770–1790–ті
рр. – на півдні України і у Криму засновано міста:
Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Херсон,
Севастополь, Одеса та ін.
1772
р. – перший поділ Речі Посполитої; приєднання Галичини до
Австрії.
1775
р.
– за наказом Катерини ІІ знищено Запорозьку Січ (4 червня ); маніфест
про знищення Січі вийшов 3 серпня.
1775–1828
рр. – Задунайська Січ під протекторатом Туреччини.
1783
р.
– До Росії приєднано Крим. Указ про остаточне закріпачення селян Лівобережної
і Слобідської України. Козацькі полки перетворено на регулярні російські.
1787–1788
рр. – формування Катеринославського і Чорноморського
козацького війська.
1787–1791
рр. – участь козаків у черговій російсько–турецькій
війні.
1789
р.
– “Волинська тривога” – заворушення селян на Волині.
1789–1793
рр. – повстання козаків у с.Турбаях Полтавського полку.
1791
р.
– таємна місія В.Капніста до пруського короля з проханням допомоги Україні.
1792
р.
– переселення Чорноморського козацького війська на Кубань.
1793
р.
– приєднання до Росії Правобережної України (ІІ поділ Речі Посполитої).
1795
р.
– приєднання до Росії Західної Волині внаслідок ІІІ поділу Речі
Посполитої.
