Щастя, коли ти потрібен людям

У моїй сімї семеро дітей, я третя. В цьому році вступила на навчання в у Рогатинський державний аграрний коледж, де на відділенні профтехосвіти освоюю фах кухаря. Старші брат і сестра  здобувають освіту у львівських ПТУ, інших троє вчаться у Рогатинській спеціальній школі-інтернаті. А ще у мене є наймолодший брат, якому лише чотири роки.

Жилось нам завжди важко, а останнім часом просто нестерпно. Від своєї безпорадності у батьків геть опускаються руки, тому всі свята ми найчастіше не відзначаємо, а про дні народження взагалі ніхто не згадує. Мене в день народження завжди вітали у школі, благо, він випадає не на канікули.

Цьогоріч мені виповниться п’ятнадцять. Звісно,  як і всі, мріяла про свято, бачила, як його влаштовують для себе друзі, тому потайки сподівалась, що і у мене буде, як у інших дітей.

Цей день народження запам’ятаю на все життя. Кращого у мене ще не було. Тож своє п»ятнадцятиліття святкувала в колі друзів, і це торжество вони ж самі організували. Усе було  гарно і дуже хвилююче – з надувними кульками, смачним тортом, випеченим мамою моєї подруги Наталі Кривої, із справжніми святковими свічками та подарунками… Радість сповнювала мене і, водночас, на очі наверталися сльози, тому що вкотре за мене турбувалися не мама з татом, а ті люди, які стали рідними  за цих півроку: куратор групи Ольга  Баран і одногрупники.

Наступного дня мені зателефонувала Ольга Михайлівна і сказала, щоб я зайшла до кабінету директора коледжу Ігоря Васильовича Триніва. Хоча викладач і попередила мене, щоб не хвилювалась, я все-таки відчула якусь тривогу в душі. У кабінеті директора були також присутні заступник директора В.Вільчик, соціальний педагог Т.Вергун, психолог Н.Добровлянська, куратор групи О.Баран, а також голова студентської ради Д.Дуденчук. Я хотіла присісти біля Діани, але директор підізвав мене до себе, привітав з днем народження і повідомив, що тут зібрались ті, кому не байдужа доля людей, які опинились у кризових життєвих ситуаціях, за кого не має кому подбати, а самі вони справитись із своїми проблемами не можуть. Тому у коледжі діє волонтерський рух, де студенти та учні допомагають різним людям: студентам із малозабезпечених сімей, їх родинам, педагогам-ветеранам коледжу, церковним громадам міста та ін. Знаючи мою непросту історію, Діана запропонувала взяти участь у таких акціях, на що я зразу ж погодилась. Тоді вирішували питання про доставку стареньким людям гарячих обідів, приготування яких взяли на себе міська рада та місія «Карітас». Вважаю так справу дуже важливою і горда, що моя праця приноситиме радість.

А завершився цей день в оселі  Ігоря Васильовича, куди він мене з головою студради  запросив у гості. Ми пили чай із солодощами, розмовляли про те, як живуть багатодітні сімї у селі, які проблеми у дітей та їх рідних. Наш директор уважно слухав розповіді, цікавився, чи є робота у батьків,  було видно, що йому як керівнику навчального закладу та депутатові обласної ради не байдуже почуте.

Біля нас бігала його внучка Марічка і щось щебетала. Дочка Оксана запропонувала мені одяг, який так необхідний мені та сестричкам. А вже коли зібрались виходити, Ігор Васильович подарував мені свій телефон, зауваживши, що до мене важко було додзвонитись, бо мій мобільний геть розсипався на запчастини.

Йдучи до гуртожитку, весь час думала про цей чудовий день, що став продовженням мого дня народження. Я відчувала себе потрібною і дуже щасливою.

Леся РАБ, учениця відділення

ПТО  Рогатинського державного  аграрного коледжу.